Реклама на сайте Связаться с нами

О. В. Старцев

Підприємницьке право

Навчальний посібник

Київ
Істина
2006

На главную
Содержание: Підприємницьке право. Старцев О. В.
§ 3. Суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці) як суб'єкти господарювання
Загальні положення щодо осіб, які можуть займатися підприємницькою діяльністю, містяться у ГК та ЦК України. Для характеристики цих осіб означені нормативні акти допускають паралельне існування декількох термінів: "суб'єкт підприємницької діяльності" (див., наприклад, ст. ст. 74, 130, 209 ГК України), "суб'єкт підприємництва" (див., наприклад, ст. ст. З, 45, гл. 23 ГК України), а також "підприємець" (див, наприклад, ст. ст. 21, 46 ГК України). Натомість ЦК України відмовляється від єдиного узагальнюючого поняття і запроваджує термін "підприємець" стосовно фізичних осіб (див., наприклад, ст. 35, гл. 5 ЦК України), а також прикметник "підприємницькі" стосовно юридичних осіб — товариств (див., наприклад, ст. 83 ЦК України). Зважаючи на очевидну їх синонімічність, а також на положення ст. 9 ЦК України про те, що окремим законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, будемо використовувати термінологію, що її вживає ГК України, звертаючись, звичайно, і до ЦК України як до акта загального, у частині, що не суперечить акту спеціальному, тобто ГК України.
Поняття "суб'єкт підприємницької діяльності" співвідноситься із поняттям "суб'єкт господарської діяльності" так само, як співвідносяться поняття "підприємницька діяльність" і "господарська діяльність", тобто як часткове із цілим. Тому під час характеристики суб'єктів підприємницької діяльності ми будемо, звичайно, звертатися і до загальних ознак, притаманних суб'єктам господарської діяльності.
Поняття суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця) ГК України не містить чіткого визначення поняття "суб'єкт підприємницької діяльності", формулюючи його опосередковано через поняття "господарська діяльність" і "суб'єкт господарювання". Так, за змістом ч. 2 ст. З ГК України суб'єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю "для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку". Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяльності, прирівнює суб'єктів господарювання, що здійснюють господарську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців. Тому, виходячи з цього, поняття суб'єкта підприємницької діяльності слід розглядати крізь призму визначення поняття "суб'єкт господарської діяльності" з урахуванням специфіки, обумовленої зайняттям саме підприємницькою діяльністю. За змістом ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Ознаки суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця). Суб'єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.
Стаття 3 ГК України окреслює коло відносин, які за своєю природою можуть вважатися господарськими. До них належать господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, належать договірні відносини між суб'єктами підприємницької діяльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов'язань.
Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб'єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного патенту тощо належать саме до організаційно-господарських. До них також належать відносини між суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою та його засновниками. Більш докладно ці відносини ми розглянемо далі.
Внутрішньогосподарськими, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження положення про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб'єктом підприємницької діяльності-власником між власником та філією складаються такі відносини.
Як бачимо, усі відносини, що за визначенням ГК України належать до господарських, безпосередньо або опосередковано пов'язані зі здійсненням господарської діяльності, зокрема підприємницької, їх учасниками. Це означає, що для того, щоб набути статусу учасника господарських відносин, потенційний суб'єкт повинен мати право на здійснення господарської діяльності взагалі, тобто діяльності суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. З ГК України), а також підприємницької діяльності зокрема, тобто самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).
Зважаючи на все вищенаведене, не слід плутати поняття "господарські відносини" із поняттям "відносини у сфері господарювання", яке є ширшим, відносно першого, поняттям. Адже відносинами у сфері господарювання є і трудові відносини між найманим працівником і роботодавцем — суб'єктом господарювання (підприємцем), і відносини між суб'єктами господарювання і споживачами, і відносини, що складаються з приводу звернення до судів та інших державних органів суб'єкта господарювання (споживача, працівника тощо) за захистом своїх порушених прав. Відповідно, коло учасників "відносин у сфері господарювання" ширше за коло учасників господарських відносин (останні належать до учасників відносин у сфері господарювання). Згідно зі ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, в тому числі підприємці, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
До відносин у сфері господарювання також належать відносини, що складаються під час матеріального забезпечення діяльності суб'єктів — юридичних осіб, які в силу діяльності не можуть отримати статус суб'єкта господарської діяльності. Йдеться, зокрема, про установи (органи влади, органи місцевого самоврядування тощо) та інших юридичних осіб, які ГК України (ст. ст. 3, 175 та ін.) спеціально визначені як "негосподарюючі". Згідно із ч. 3 ст. 3 ГК України діяльність не-господарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є не господарською діяльністю, а господарським забезпеченням діяльності цих суб'єктів.
2. У господарських відносинах, які виникають з приводу здійснення їх учасниками господарської (підприємницької) діяльності, останні реалізують їх господарську компетенцію, якою, в свою чергу, є сукупність господарських прав та обов'язків таких суб'єктів. Це означає, що в межах загального права фізичних та юридичних осіб на здійснення господарської, в тому числі і підприємницької, діяльності (ст. 42 Конституції України, ст. ст. 50, 84 ЦК України, ст. 55 ГК України) особа, визнана в установленому законом порядку суб'єктом господарської діяльності, безпосередньо здійснює права і несе обов'язки, обумовлені конкретними господарськими відносинами. Наприклад, у межах зазначеного загального права на здійснення господарської діяльності особа, керуючись принципами свободи вибору постачальників і споживачів продукції (ст. 44 ГК України) та предмета договору (ст. 67 ГК України, ст. 3 ЦК України), уклала договір поставки, за яким вона як постачальник зобов'язується передати в обумовлені строки другій стороні — покупцеві товар і, відповідно, має право вимагати від покупця прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 265 ГК України, ст. 712 ЦК України). Покупець, в свою чергу, має право вимагати від постачальника поставки товару обумовлених асортименту, якості та в обумовлені договором строки, зобов'язуючись його оплатити. Сукупність взаємних прав та обов'язків постачальника і покупця складає їх господарську компетенцію.
3. Суб'єкти господарювання (підприємці) мають відокремлене майно. Стосовно юридичних осіб це, зокрема, означає, що на час реєстрації їх як суб'єктів господарської діяльності необхідна наявність майна, склад та порядок внесення якого визначається їх засновниками. Для юридичних осіб визначених законодавством організаційно-правових форм вартість майна, що вноситься засновниками, не повинна бути меншою за величину, встановлену відповідним законом.
ЦК України (ст. 80), визначаючи поняття юридичної особи, не зазначає наявність відокремленого майна як обов'язкову її ознаку. Проте зважаючи на те, що спеціальним актом (ГК України) його наявність для юридичних осіб — суб'єктів господарювання вимагається, слід визнати, що на момент реєстрації саме юридичної особи — суб'єкта господарювання наявність майна є обов'язковою.
Щодо фізичної особи-підприємця законодавство (ані ЦК, ні ГК України, а також інші нормативні акти) не передбачає положень, що безпосередньо регулюють відокремлення майна, яке використовується нею для зайняття підприємницькою діяльністю, від її особистого майна. Єдиним винятком з цього є положення ст. 54 ЦК України, яка передбачає, що якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна. . Тому положення щодо обов'язкової наявності відокремленого майна у фізичної особи має декларативний характер і означає лише проголошення того, що їй слід мати майно як матеріальну базу для здійснення своєї господарської діяльності. Склад такого майна, його кількість, звісно, не можуть бути заздалегідь регламентовані, а набуття фізичною особою статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності — ставитися у залежність від його наявності.
Звичайно, законодавство, що регулює порядок здійснення господарської діяльності, містить вимоги щодо наявності у суб'єкта господарської діяльності, в тому числі і у фізичної особи, визначеного майна. Так, наприклад, п. 64 Переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756, передбачає, що для отримання ліцензії на провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном заявником, зокрема, подається засвідчена в установленому порядку копія документа, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. Пункт 4 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном, затв. наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства праці та соціальної політики України від 19 грудня 2001 р. № 155/534, передбачає конкретизовані вимоги щодо службового приміщення для провадження означеного виду діяльності. Проте, повторимось, ці вимоги не ставлять у залежність набуття суб'єктом господарської діяльності, в тому числі фізичною особою, яка в нашому разі також має право надавати послуги із працевлаштування за кордоном, статусу суб'єкта господарської діяльності від наявності чи відсутності у нього відповідного приміщення. Така наявність майна має значення лише для провадження певного виду діяльності і перевіряється (документально) під час видачі ліцензії на її ведення. Філії (представництва), інші відокремлені підрозділи юридичних осіб (структурні одиниці), які ГК України відносить до суб'єктів господарської діяльності, також за змістом ч. 1 ст. 55 ГК України повинні мати відокремлене майно. Проте, зважаючи на відсутність у них статусу юридичної особи, майно, що "відокремлюється" господарською організацією-власником, знаходиться у них на основі права оперативно-господарського використання майна (ч. 5 ст. 55, ст. 138 ГК України) без права розпорядження ним.
4. Суб'єкти господарювання несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах відокремленого майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Щодо юридичних осіб це положення ГК України конкретизоване у ст. 96 ЦК України, відповідно до якої юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. При цьому учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Законом деякі винятки передбачені щодо господарських товариств певних видів, а також щодо казенних підприємств, про що йдеться нижче.
Щодо фізичної особи-підприємця ГК (ст. 128) і ЦК України (ст. 52) містять ідентичні положення про те, що вона відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з господарською (підприємницькою) діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Додатково ч. 2 ст. 52 ЦК України містить положення, відповідно до якого фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
Обсяг відповідальності фізичної особи — суб'єкта господарювання, порівняно з обсягом відповідальності юридичної особи, ще раз доводить положення щодо неможливості (і недоцільності) реального відокремлення майна, що використовується фізичною особою для здійснення нею господарської діяльності, з загальної маси належного їй майна.
Щодо філій (представництв), інших відокремлених підрозділів юридичних осіб (структурних одиниць) положення ГК України про їх відповідальність у межах відокремленого майна суперечать правовій природі і правовому режиму такого майна. Адже відповідно до ч. З ст. 95 ЦК та ч. 2 ст. 132 ГК України вони "наділяються майном юридичної особи, що їх створила", яке знаходиться у них на праві оперативно-господарського використання. Тому відповідальність майном структурних підрозділів несуть не самі підрозділи, а юридичні особи, які їх створили.
Класифікація суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців)
Частина 2 ст. 55 ГК України містить загальний перелік суб'єктів господарювання, який можна застосувати і для класифікації суб'єктів підприємницької діяльності. Ними вважаються:
1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Поняття юридичної особи міститься у ст. 80 ЦК України, ч. 1 якої під юридичною особою розуміє організацію, створену і зареєстровану в установленому законом порядку. Вона наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Правовий статус юридичної особи характеризується специфікою, що відрізняє юридичну особу від інших суб'єктів господарської діяльності. По-перше, юридичною особою є організація, тобто колективне утворення, що характеризується наявністю організаційної єдності. Організаційна єдність дістає вияв насамперед у визначеній установчими цілями юридичної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості органів управління, що складають цю структуру, а також чіткій регламентації відносин між усіма її складовими. По-друге, як вже зазначалось вище, юридична особа має відокремлене майно, базою для формування якого є майно, що передається засновником під час її створення. Відповідно, юридична особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, крім випадків, встановлених законом та установчими документами юридичної особи.
По-третє, для набуття статусу юридичної особи організація повинна пройти процедуру державної реєстрації, що випливає з визначення юридичної особи та підтверджено ч. 4 ст. 87 ЦК України. Саме після державної реєстрації організація набуває права виступати в цивільному обороті (укладати угоди та ін.) та інші права, а отже — цивільну право- та дієздатність.
ГК України у ст. З передбачає можливість провадження в Україні господарської комерційної діяльності (підприємництва) (гл. 4) і господарської некомерційної діяльності (гл. 5). Відповідно до цього розподілу ГК України, характеризуючи суб'єктів господарювання, виділяє загальні положення щодо організаційно-правових форм юридичних осіб-підприємців (ст. 45) та юридичних осіб — суб'єктів некомерційної господарської діяльності (ст. 53).
Стосовно юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності ст. 45 ГК України визначає, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. В цьому разі, як бачимо, вибір підприємця щодо конкретної організаційно-правової форми юридичної особи — суб'єкта підприємництва обмежений існуванням відповідного положення щодо неї у законі. Іншими словами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно-правову форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передбачені законом.
Схоже, проте не тотожне положення містить ГК України і щодо суб'єктів некомерційної господарської діяльності, зазначаючи в ст. 53, зокрема, що така діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Більш гнучка категорія "урахування вимог", порівняно з імперативною категорією "передбачений законом", дає засновникам ширший простір для вибору з числа існуючих, передбачених законодавством (або до створення нових, ще не передбачених правовими актами) організаційно-правових форм юридичних осіб — суб'єктів некомерційної господарської діяльності. Особливості їх статусу розглядаються у ст. 131 ГК України та в інших законах.
Подібний поділ юридичних осіб залежно від характеру та цілей їх діяльності є і у ЦК України.
Згідно зі ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством вважається організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Установою, в свою чергу, є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Цей поділ має загальний характер і має на меті лише відокремлення юридичних осіб, які займатимуться діяльністю, метою якої є отримання прибутку або досягнення соціального ефекту та засновники яких матимуть право брати участь в їх управлінні (товариства), від юридичних осіб, які виконуватимуть визначені відповідними документами функції за рахунок виділеного їм майна, а засновники не матимуть права брати участь в управлінні ними (установи). Ці поняття фактично не є організаційно-правовими формами, а збірними поняттями, що включають в себе конкретні організаційно-правові форми, передбачені як ЦК України (господарські товариства, виробничі кооперативи тощо), так і ГК України (підприємства різних видів, їх об'єднання тощо) та іншими законодавчими актами України (порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм юридичних осіб буде розглянутий у наступній темі).
Зважаючи на це, положення п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України, що передбачає існування юридичних осіб, створених "відповідно до ЦК України", фактично є декларативним і підкреслює термінологічні розбіжності у визначенні двома актами рівної юридичної сили організаційно-правових форм юридичних осіб. Нових організаційно-правових форм, яких немає у ГК України, ЦК України не містить і містити не повинен, адже за змістом положень ч. 2 ст. 9 ЦК та ст. 1 ГК України господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, регулюються спеціальними актами, зокрема ГК України.
ЦК України поділяє усі товариства на підприємницькі та непідприємницькі, що відповідає зазначеним положенням ГК України щодо існування суб'єктів підприємницької діяльності та суб'єктів господарської некомерційної діяльності. Але вже ст. 84 ЦК України встановлює положення, відповідно до якого товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Це положення суперечить положенням ГК України (зокрема, главам 7, 8, 11, які дозволяють з метою провадження підприємницької діяльності створювати підприємства різних видів, та гл. 12, яка дозволяє об'єднанням підприємств провадити господарську, в тому числі підприємницьку, діяльність та ін.). Оскільки положення акта загального (ЦК України) суперечать положенням акта спеціального (ГК України), застосуванню підлягають відповідні положення ГК України.
Згідно зі ст. 85 ЦК України непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом. Ці загальні положення ЦК України в цілому відповідають ГК України, а тому підлягають застосуванню без жодних застережень. Відповідають ГК України (ч. З ст. 53) і положення ст. 86 ЦК України, згідно з якими непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Пункт 1 ч. 2 ст. 55 ГК України передбачає право "інших юридичних осіб", зареєстрованих в установленому законом порядку, бути суб'єктами господарської діяльності. До таких осіб можна віднести, зокрема, юридичних осіб, правовий статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності яких визначається, окрім ГК України, спеціальним законодавством. Наприклад, особливості створення та діяльності кредитних спілок визначаються ст. 130 ГК України, а також Законом України від 20 грудня 2001 р. № 2908-Ш "Про кредитні спілки"; підприємств об'єднань громадян, релігійних організацій — ст. 112 ГК, а також законами України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" та від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян"; благодійних та інших неприбуткових організацій — ст. 131 ГК України та Законом України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР "Про благодійництво та благодійні організації"; кооперативів — Законом України від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію" та ін.
Крім того, юридичними особами, що потенційно можуть здійснювати господарську діяльність, а відтак — бути суб'єктами господарської діяльності, є об'єднання підприємств. Правовий статус та організаційно-правові форми об'єднань підприємств передбачені гл. 12 ГК України та іншими актами законодавства, зокрема законами України від 21 листопада 1995 р. № 437/ 95-ВР "Про промислово-фінансові групи в Україні", від 14 вересня 1999 р. № 1039-XIV "Про угоди про розподіл продукції" та ін. Докладно об'єднання підприємств розглядаються в наступній темі.
До другої категорії суб'єктів господарської діяльності п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України відносить фізичних осіб. Означені положення ГК України дозволяють займатися господарською діяльністю як громадянам України, так і іноземним громадянам та особам без громадянства, зареєстрованим відповідно до закону як підприємці. Згідно зі ст. 129 ГК України іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами. До законів, які обмежують права іноземних громадян та осіб без громадянства, належать, зокрема, положення Земельного кодексу України, які, наприклад, забороняють таким особам передавати землі сільськогосподарського призначення у власність (ч. 4. ст. 22 ЗК). Водночас Кодекс не забороняє передачу таким особам у власність земельних ділянок несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81).
Особливості правового статусу фізичної особи як суб'єкта господарської діяльності визначені гл. 13 ГК та гл. 5 ЦК України і розглядаються нами в наступній темі.
Останньою категорією суб'єктів господарської діяльності п. З ч. 2 ст. 55 ГК України називає філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Правовий статус відокремлених підрозділів юридичних осіб визначений ст. 132 ГК України, а також ст. 95 ЦК України. Остання визначає філію як відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій; представництвом, в свою чергу, є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
Згідно зі ст. 132 ГК України відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій здійснюють свою діяльність від імені цих господарських організацій без статусу юридичної особи. Вони наділяються частиною майна господарських організацій, здійснюючи щодо цього майна право оперативного використання чи інше речове право, передбачене законом, можуть мати рахунок (рахунки) в установах банку. За змістом ч. 3 ст. 132 ГК та ч. 3 ст. 95 ЦК України структурні підрозділи діють на підставі затвердженого юридичною особою, що їх створила, положення, а керівник структурного підрозділу—на підставі виданої нею довіреності.
Незважаючи на те, що ГК України неодноразово називає філії, представництва та інші структурні підрозділи юридичних осіб суб'єктами господарської діяльності, такими за своєю правовою природою вони не є.
Частина 2 ст. З ГК України наголошує, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку, вважається некомерційною господарською діяльністю. З цього випливає, що структурний підрозділ може бути або суб'єктом підприємницької діяльності, або суб'єктом некомерційної господарської діяльності. З визначень підприємництва (ст. 42) та некомерційного господарювання (ст. 52), що їх містить ГК України, випливає, що жодна з ознак цих правових категорій не може бути застосована до структурного підрозділу юридичної особи. Діяльність структурного підрозділу не є самостійною та ініціативною, оскільки здійснюється від імені юридичної особи та на визначених нею напрямах; ознака діяльності на власний ризик, що характерна для підприємництва, також не застосовується до відокремлених підрозділів, оскільки усі ризики як майнового так і немайнового характеру покладаються на юридичну особу, що "наділяє" підрозділ майном. Те ж саме можна зазначити і щодо ознак "мети досягнення економічних і соціальних результатів" та "одержання прибутку", оскільки це все є притаманним не відокремленому підрозділу, а юридичній особі. Тому діяльність філії, представництва та інших підрозділів в юридичному значенні нагадує діяльність найманого працівника, який виконує доручену йому роботу, проте не є самостійним суб'єктом господарювання. З огляду на це, структурний підрозділ юридичних осіб розглядати як суб'єкт господарювання (підприємництва) не можна.