Лев Ревуцький

Біографія

Уже перше порівняння головних параметрів діяльності Левка Ревуцького і його брата Дмитра (1881—1941) дозволяє говорити про унікальне явище — феномен братів Ревуцьких (у документах НКВС постійно званих "українськими буржуазними націоналістами"). Він багато в чому визначив розвиток вітчизняного мистецтва, зокрема музичного, у XX ст.

Ревуцькі походили зі старовинної козацької шляхти. Про найдавнішого відомого предка, козака Петра Ревуху, співано в народній пісні. За материнською лінією вони належали, знову ж таки, до козацького шляхетського роду Стороженків, а отже, були нащадками двох гетьманів: Богдана Хмельницького — по дочці Марії Богданівні, одруженій з Іваном Стороженком, та Павла Полуботка (його правнука Феодосія була прабабою братів Ревуцьких). Народились вони у славетному селі Іржавці на Чернігівщині: Дмитро — 5 квітня 1881-го, Лев — 20 лютого 1889 р. Хрещені були перед оспіваною Т. Шевченком Іржавецькою чудотворною іконою Матері Божої, заступниці козацької, яку запорожці возили з собою в Задунайську Січ, а потім таємними стежками доправили в Іржавець — до родового маєтку Марії Хмельницької. Відтоді хоча б хтось один із кожного покоління Ревуцьких ставав священиком іржавецької Свято-Троїцької церкви. Був ним і дід — Гаврило Романович. Батько — Микола Гаврилович — "потомствений іменитий громадянин" — добре грав на скрипці, непогано співав (хоча й не так, як його старший брат Олександр, артист Петербурзької італійської опери). Мати — Олександра Дмитрівна Каневська, дочка предводителя прилуцького дворянства, була прекрасною піаністкою. Для неї існували два кумири: її дядько — український письменник, народознавець (і водночас "найкращий Шерлок Холмс Російської імперії") — та Лев Толстой, із яким вона листувалася, розмірковуючи про мораль та народну освіту. Діти в сім'ї росли свідомими родинних традицій та моральних цінностей, притаманних шляхетній людині.

Першою наукою братів була музика, а першою вчителькою — мати. Вступивши по закінченні Прилуцької гімназії до Київського університету, Дмитро Ревуцький почав учащати на співанки студентського хору. Там на нього звернув увагу М. Лисенко (з яким Ревуцькі теж були далека рідня по Стороженках). Дмитро опиняється в найтіснішому колі його соратників і переконує батьків перевести Левка з Прилуцької гімназії до Києва, щоб той мав змогу навчатися паралельно в Миколи Віталійовича в музично-драматичній школі.

Уникнувши долі студентів-учасників бунту 1900 p., більшість яких було виключено з університету й віддано в солдати, Дмитро в 1906-му закінчує історико-філологічний факультет. Але через відверті патріотичні українські настрої знайти роботу в Києві не може. Їде викладати в Ревель (нині — Таллінн). Лише через три роки за сприяння В. Науменка Дмитро одержує посаду вчителя словесності в Києві, у класичній гімназії. Серед його учнів будуть три майбутні академіки — М. Рильський, М. Алексєєв та К. Паустовський.

М. Рильський залишив теплі спогади про вчителя і друга: "До Дмитра Миколайовича в гості непереможно вабила мене атмосфера справжнього, хорошого мистецтва — слова, пісні, музики, — якою напоєна була завжди його домівка. Ентузіаст, глибокий знавець і цікавий інтерпретатор пісні, Дмитро Миколайович виконував нам на вечірках у себе і українські та російські пісні, думи, билини, і зразки західноєвропейської вокальної творчості, твори Чайковського, Глінки, Мусоргського, Даргомижського, Бетховена, Шуберта, Лисенка. А до рояля іноді після довгих умовлянь брата і гостей сідав скромний, світлоокий студент Левко Ревуцький. Він акомпанував братові й співакам-гостям, акомпанував прекрасно, але в очах його щось ніби говорило, що поза виконуваною музикою він чує музику глибоко в собі".

З перших днів УНР Дмитро Ревуцький береться за омріяну роботу — розбудову національної музичної культури. Ми бачимо його серед перших професорів Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка, у який було реорганізовано Лисенкову Школу. Разом із К. Квіткою (чоловіком Лесі Українки) Дмитро Ревуцький стає засновником Етнографічного кабінету ВУАН (на базі якого пізніше буде створено академічний Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології). У роки безперервної зміни влади в Україні він готує і видає фундаментальну працю "Українські думи та пісні історичні" (1919). Нотний матеріал до книги підготував Левко Ревуцький — це перше спільне видання братів. Згодом будуть видані два випуски "Козацьких пісень" і "Галицькі пісні" в обробці Левка з коментарями Дмитра Ревуцького.

Наступна фольклористична праця Дмитра Миколайовича — три випуски по 125 українських народних пісень із академічними коментарями (1926—1929). Назву цього видання — "Золоті ключі" — запропонував М. Рильський, зачарований народною піснею "Ой, глибокий колодязю, золотії ключі" (згадаймо, що мелодія цієї ж пісні стала лейтмотивом Першої фортепіанної рапсодії М. Лисенка). Вилучені у 30-х — 40-х роках із бібліотек, "Золоті ключі" були перевидані (зі значними скороченнями) під редакцією М. Гордійчука 1964 р.

Блискучий інтерпретатор прозових і поетичних творів, він створює перший український театральний підручник "Живе слово. Теорія виразного читання" (1920). Робить у 20-ті роки Дмитро Ревуцький іще одну принципову подвижницьку справу: переклад світової оперної та вокальної класики українською мовою. Дещо перекладає сам. Соратниками Д. Ревуцького в цій справі стають Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, П. Филипович, Борис Тен (М. Хомичевський) та М. Рильський. За п'ятирічку планувалося здійснити український переклад 15 тисяч вокальних творів з усього світу. Антиукраїнські репресії 30-х років припинили здійснення цього грандіозного проекту: у 1932 р. Дмитра Миколайовича, звинуваченого в буржуазному націоналізмі та "петлюрівщині", було звільнено з Муздраміну, а невдовзі репресували й сам інститут.

Особливе місце у творчості Дмитра Ревуцького посідало шевченкознавство. З дитинства, як і всі Ревуцькі, закоханий у творчість Т. Шевченка, він пише низку видатних наукових статей про Кобзаря та ґрунтовну працю "Шевченко і народна пісня" (1939).

Музикознавчі дослідження Дмитра Миколайовича сягали різних епох і тем, щоразу подаючи нові факти й відкриття. Та найвизначнішою галуззю його наукової діяльності стало лисенкознавство. Починаючи з 1927 p., він поетапно досліджує напрямки діяльності Лисенка, аналізує твори, ретельно працює над коментарями до "Автобіографій" Миколи Віталійовича, повертаючи з небуття постаті його видатних учителів і соратників, яких викреслювали з української історії, навішуючи ярлики й фабрикуючи судові процеси.

У 30-х роках брати Ревуцькі розпочинають багатотомне повне видання творів М. Лисенка, в якому, крім вступних тематичних статей до кожного тому, докладно прокоментовано кожну народну пісню чи авторський твір. Було передбачено зібрати згодом усі статті в єдиній монографії. Та працювати ставало дедалі тяжче.

Лев Миколайович усі роки працює поруч із братом. Екстраверт Дмитро й інтроверт Левко напрочуд вдало доповнюють один одного, дедалі більше зливаючись у єдину потужну творчу одиницю. Творчий шлях молодшого з Ревуцьких відрізнявся хіба тим, що композиторська праця вимагала більшої зосередженості, певного усамітнення. А бурхлива епоха була до того надто вже невідповідна.

По закінченні консерваторії, не знаходячи роботи в Києві, Левко Ревуцький виїжджає до Іржавця, де хоч якось можна було прогодуватись біля землі. Якийсь час він навіть працює реєстратором у прилуцькій залізничній амбулаторії!

Коли в червні 1918 р. перед командиром більшовицького загону постав "виловлений класовий ворог" — "офіцер царської армії, ще й поміщик" Левко Ревуцький, від розстрілу його врятував Дмитро Миколайович, переконавши червоноармійців, що брат — музикант, і що це він "написав про Бондарівну пісню", яку тут-таки й довелося проспівати, акомпануючи собі на розбитому піаніно.

З часом Лев Миколайович повертається до занять музикою, дає приватні уроки, бере участь у створенні філії Товариства ім. М. Леонтовича, симфонічного оркестру в Прилуках, концертує як піаніст. Із великими перервами, та все ж дедалі інтенсивніше, пише нові симфонічні й камерні твори: працює над Першою симфонією, фортепіанними прелюдіями, хорами та романсами на тексти українських композиторів. Саме у 20-ті роки був написаний один із найкращих творів Левка Ревуцького — поема для хору, солістів і симфонічного оркестру на текст Т. Шевченка "Хустина".

Переломним стає для митця 1924 p., коли його запрошують в Музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка викладати музично-теоретичні дисципліни. У 1927 р. композитор закінчує Другу симфонію, перше виконання якої в Києві влітку 1928 р. стало етапним для українського симфонізму. Однак його творчий запал чимдалі дужче пригнічують обставини життя радянського суспільства.

У 30-ті роки Левко Миколайович працює "над творами конкретного призначення": пише дещо для дитячого хору, музику до вистав і кінофільмів, пісні для капели кобзарів, жіночого хорового ансамблю, самодіяльних хорів. Меншу частину тогочасного доробку становлять інструментальні твори. У 1934-му він написав "Концерт фа-мажор" для фортепіано з оркестром — масштабний, своєрідний за змістом твір. Первісна партитура цього, першого в українській музиці, фортепіанного концерту загинула в роки Другої світової війни.

На жаль, справжні творчі досягнення не врівноважували поточної роботи "на замовлення", яку доводилось виконувати всупереч власним уподобанням та мистецьким критеріям. Син Дмитра Миколайовича — видатний український театрознавець Валер'ян Ревуцький розповів про те, як радилися з його батьком у 1935 р. вже визнані й шановані Максим Рильський та Лев Ревуцький, отримавши "пропозицію" написати "Пісню про Сталіна": "Батько тоді порадив їм написати її, щоб зберегти собі життя для передання творчої естафети української культури майбутньому поколінню".

Ще одним оберегом для Ревуцького та Рильського несподівано став Лисенків "Тарас Бульба". Їм та Б. Лятошинському було доручено здійснити редакцію найвизначнішої української опери, "наблизивши її до оригіналу М. Гоголя": Лисенко, мовляв, не зумів написати сцену спалення Тараса й забагато уваги приділив коханню Андрія і Марильці.

Кількарічна подвижницька робота видатних українських митців справді перетворила Лисенкову оперу на одну з вершин світової класики. А водночас уберегла "відвертих націоналістів" від заслання чи фізичного знищення.

Було ще одне свято для братів Ревуцьких у 30-ті роки — знаменита Республіканська нарада кобзарів навесні 1939-го. Дмитро Миколайович зробив блискучу доповідь з історії кобзарства. Просто під час наради записував Лев Миколайович від сліпих музикантів унікальні старовинні пісні й думи. Дослідниця творчості й біографій братів Ревуцьких Валентина Кузик розшукала в архівах НАНУ стенограму виступу Дмитра Ревуцького, рядки якої зафіксували вигуки із залу — "Слава братам Ревуцьким!"

Та вже у вересні 1939 р. Дмитра Миколайовича звільнено з усіх посад. Тяжко захворівши, втративши мову, він майже рік пролежав у ліжку. І не встиг звестися на ноги, як до нього у квартиру підселили наглядача з "певних інстанцій". Це змусило Дмитра Ревуцького пристати на пропозицію близького друга — художника Василя Кричевського — перебратись навесні 1941 р. до його помешкання на вулиці Толстого. Кілька кварталів — від Володимирського собору до університету — несли його у кріслі син Валер'ян та племінник Євген (майбутній професор медицини).

Війна застала напівпаралізованого Дмитра Ревуцького за письмовим столом — над листами й нотними сторінками з архіву Лисенка. Від евакуації довелось відмовитися: про можливу окупацію Києва мови не було до останнього дня, та й рушати в дорогу тяжкохворій літній людині було вкрай небезпечно. Вкотре вже між братами Ревуцькими пролягла лінія фронту. Та зустрітися тепер їм уже не судилося.

1 січня 1942 р. Київ прокинувся під сумний спів дзвонів Андріївської церкви. Тут відспівували жорстоко вбитих Дмитра та Марію Ревуцьких. Прийомний син Василя Кричевського Вадим Павловський 29 грудня знайшов Дмитра Миколайовича з пробитою головою над залитим кров'ю рукописом про Лисенка. Молоток, яким немічній людині було завдано 34 удари, зірвався з держалка і, пробивши внутрішнє віконне скло, "спочивав між рамами". Дружина Ревуцького, яка відкрила убивці двері, до кімнати вже не повернулась. На підлозі знайдено було "автограф" злочинця — червоноармійську будьонівку; на одному з нотних аркушів — записів М. Лисенка від І. Франка — лишився відбиток радянського армійського чобота. Більш ніж через півстоліття кандидат мистецтвознавства Валентина Кузик знайде в тогочасних протоколах НКВС "звіт": "У листопаді 1941 р. був знищений зрадник Батьківщини професор Ревуцький, який перейшов на службу до німців, виступав у фашистській пресі з наклепами на Радянський Союз" (так було кваліфіковано дві статті Дмитра Миколайовича в київській газеті "Українське слово" — "Український фольклор" та "Український фольклор і Лисенко"). Вочевидь "кілер" завчасу відзвітував до чергової річниці Жовтня, а саме "замовлення" виконав пізніше.

До Левка Ревуцького трагічна звістка дійшла значно пізніше. Він жив у Ташкенті, де, крім іншого, виконував функції одразу всього секретаріату Спілки композиторів України й фактично неіснуючого Музфонду УРСР. На адресу "Ташкент, Первомайська, 20" надходили листи від розкиданих війною по всій державі українських митців. Він писав докладні відповіді з порадами, зв'язував одного з іншим, повідомляв про загальний стан справ у Музфонді СРСР тощо. Водночас був тяжко поранений на фронті його єдиний син Євген. Біль тамувала робота: Лев Миколайович викладав у Ташкентській консерваторії. Крім того, він устигав інструментувати твори інших композиторів і писати щось своє, переважно на воєнну тематику. Туга за рідним краєм виливається у звертання до українського фольклору. Лев Миколайович пише обробки для голосу з фортепіано дев'яти українських пісень. Нова обробка галицької (стрілецької) пісні, яку любили співати вони з братом, — "Чуєш, брате мій..." стає реквіємом пам'яті Дмитра Ревуцького.

У 1943 р. Лев Ревуцький одержує звання народного артиста СРСР.

До Києва повертається він у травні 1944-го й відразу береться до відновлення культурного життя: працює в консерваторії, у Спілці композиторів України (яку очолює в 1944—1948 pp.) та членом правління Спілки композиторів СРСР. З 1947-го по 1963-й його обирають депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Багаторічна депутатська діяльність Льва Миколайовича принесла багато користі людям, жодного звернення він не проігнорував, завжди намагався допомогти, відповісти.

Окрім творів агітаційного плану, типових для повоєнного періоду, композитор працює над відновленням за чернетками та з пам'яті втрачених у війну фундаментальних партитур своєї Другої симфонії (1957—1964) та Фортепіанного концерту.

Повертається Лев Ревуцький із друзями й до монументального Лисенкового "Тараса Бульби", здійснюючи остаточну (третю) редакцію, яку тепер знає мало не весь світ. Остаточного вигляду набуває увертюра до опери, яка посідає одне з почесних місць у золотому фонді української симфонічної музики ще і як самостійний твір.

Найбільше Льва Миколайовича тішить робота зі студентами, серед яких бачимо майбутню еліту української музики другої половини XX ст. Багатьом із них у тяжкі повоєнні роки професор Ревуцький нишком "призначав стипендії" із власних заробітків. Багато часу віддавав Лев Миколайович роботі в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, виступаючи як опонент і науковий керівник дисертацій. У 1957 р. його було обрано дійсним членом Академії наук УРСР.

Значний внесок в українську музичну культуру становить і його редакторська праця над енциклопедичними виданнями та академічним 20-томним виданням творів М. Лисенка.

В останні роки життя нагороди й відзнаки (аж до звання Героя соціалістичної праці) сиплються на Льва Миколайовича так, ніби радянська влада віддає їх йому одному за двох братів. Водночас щирий товариш, директор ІМФЕ АН Максим Рильський замінює на каталогових картках інститутських фондів "Д. М. Ревуцький" на "Л. М. Ревуцький", рятуючи в такий спосіб залишки архіву свого вчителя.

Левкові Миколайовичу не судилося дожити до повернення в українську історію імені його старшого брата. Він помер 30 березня 1977 р. Повернення ж стало можливе тільки після 110-річного ювілею Дмитра Ревуцького. І виявилося, що дивом збережена його творча спадщина дивовижно необхідна саме зараз — в епоху нового відродження української культури.