Володимир Вернадський

Біографія

Володимир Вернадський — один із небагатьох учених-універсалів минулого століття. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із засновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу. Його внесок у науку відзначений численними преміями та обранням дійсним членом ряду світових академій наук і наукових товариств. Йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Української академії наук.

Володимир Іванович писав: "Мене варто визначати як росіянина за культурою і всім способом життя — щоправда, росіянина, все життя якого постійно було пов'язане з Україною". Так він вважав. Україна — його земля, її ґрунт і силу "живої речовини" Вернадський досліджував і знав досконально. Саме в Шишаках на Полтавщині зародилося його вчення про живу речовину та біосферу.

Рід Вернадських має глибоке історичне коріння й, за переказами, походить від литовського шляхтича Верна, який під час визвольної війни 1648—1654 pp. перейшов на бік Богдана Хмельницького. Достовірні дані про предків Володимира Івановича починаються з його прадіда, Івана, випускника Києво-Могилянської академії, який був священиком у селі Церковщина. Його син, Василь Іванович, служив лікарем, воював проти Наполеона, багато років завідував шпиталями в різних гарнізонах України. Колоритною особистістю була і його дружина, Катерина Яківна, уроджена Короленко. Її батько доводився прадідом відомому письменникові В. Короленку, троюрідному брату Володимира Івановича.

Народився Володимир Вернадський 28 лютого 1863 р. в Петербурзі, в сім'ї професора політичної економії Івана Вернадського, який закінчив Київський університет і багато років у ньому викладав. Дитинство майбутнього вченого пройшло в Харкові, де його батько із середини 60-х років працював керуючим місцевим відділенням Державного банку. 1876 р. родина повернулася до Петербурга, але глибоке відчуття українських коренів назавжди залишилося в душі юнака. Його єдиний гімназійний вірш присвячений багатостраждальній Україні, з історією якої переплелися долі всіх його предків:

Закінчивши 1881 р. гімназію, Володимир вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного натураліста В. Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Уже тоді юнак відрізнявся широтою інтересів. 1883 p., приміром, він виступив одним з організаторів студентського Науково-літературного товариства, до якого входив і Олександр Ульянов. Упродовж кількох років молоді люди, які гостро сприймали несправедливість суспільного ладу царської Росії, підтримували теплі приятельські стосунки.

Важливою подією в становленні Вернадського як ученого стала його спільна з В. Докучаєвим дослідницька поїздка Нижегородською губернією влітку 1884 р. Враження від неї трохи розвіяли скорботу, в якій юнак перебував після смерті батька навесні 1884 р. У 1885-му Вернадський закінчив університет зі званням кандидата наук і був залишений при ньому хранителем Мінералогічного кабінету для підготовки до професорства. Того ж року на засіданнях гуртка народної літератури він познайомився з Наталією Старицькою, з якою у вересні 1886 р. обвінчався.

Арешт О. Ульянова 1 березня 1887 р. відбився й на долі Вернадського. Прямих доказів проти нього поліція не знайшла, але сам факт близького знайомства з молодим революціонером ставив під сумнів продовження роботи в університеті. Йому навіть запропонували подати у відставку, та незабаром було знайдено компромісне рішення. Молодий учений по лінії і на кошти Вільного економічного товариства вирушив досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії, зберігши за собою посаду в Петербурзькому університеті.

У серпні 1887 р. у Вернадських народився син Георгій (згодом — відомий історик). У березні 1888-го керівництво Петербурзького університету відправило Володимира Івановича у тривале закордонне відрядження.

Перебуваючи на стажуванні в Мюнхені у видатного фахівця в галузі кристалографії П. Грота, Вернадський багато подорожує, працює в музеях і наукових установах Німеччини, Австрії, Італії та Франції, бере участь у роботі IV Міжнародного геологічного конгресу в Лондоні. Тоді в його свідомості почала вимальовуватися мінералогічна карта Європи. На початку березня 1889 р. для продовження наукової роботи молодий дослідник переїхав до Парижа, який полюбив на все життя.

Улітку 1890-го Володимир Іванович повернувся в Росію і разом з В. Докучаєвим зайнявся ґрунтознавчими дослідженнями в Полтавській губернії. Ще раніше він прийняв пропозицію професора О. Павлова очолити кафедру мінералогії і кристалографії Московського університету. 8 вересня 1890 р. вчений приїхав до Білокамінної, де став приват-доцентом, а в 1898-му (після захисту докторської дисертації "Явище ковзання кристалічної речовини") — професором Московського університету.

В ці роки Вернадський керував геологічними дослідженнями на Лівобережжі, в Польщі, на Уралі, у Криму, на Кавказі; часто виїздив у наукові відрядження до Західної Європи.

У суспільному житті Володимир Іванович незмінно займав принципову позицію. На початку 90-х років він узяв діяльну участь в організації допомоги голодуючим селянам Тамбовської губернії, і 8 грудня 1892 р. був обраний гласним тамбовських губернських земських зборів. Активізація ліберально-демократичних сил Росії в перші роки XX ст. не могла залишити його байдужим. У липні 1903 р. він брав участь в організації "Спілки визволення", а восени 1905 p., ставши помічником ректора Московського університету, доклав чималих зусиль для підготовки і проведення установчого з'їзду конституційно-демократичної партії. Вернадського обрали членом її центрального комітету. 10 квітня 1906 р. його було обрано в Державну раду від академії наук і університетів, а в 1908-му — академіком Російської академії наук з мінералогії.

В ті роки у природознавстві відбувалися разючі зміни, зумовлені появою теорії відносності А. Ейнштейна та успіхами в галузі вивчення радіоактивності. Вернадський одним із перших зайнявся систематичними дослідженнями цього явища. Знаменною науковою подією стала його промова "Завдання дня в галузі радію", виголошена 29 грудня 1910 р. на річних загальних зборах Російської академії наук. Навколо дослідника формується школа, зорієнтована на комплексне застосування геологічних, хімічних і фізичних методів у вивченні порід, будови й еволюції Землі.

У лютому 1911 р. Вернадський у складі великої групи професорів, на знак протесту проти репресивної антистудентської політики міністерства освіти, подає у відставку. Відхід від Московського університету став важливою віхою в житті вченого. Весну й літо 1911 р. він присвятив спеціальним радіологічним експедиціям на Закавказзя, в Середню Азію і на Урал. Кінець літа Вернадські провели в селі Шишаки (нині — райцентр) на Полтавщині. Незабаром Володимир Іванович із родиною переїхав до Петербурга. 1913 р. він їздив до Америки, де брав участь у роботі чергової сесії Міжнародного геологічного конгресу, а на зворотному шляху відвідав паризький Інститут Кюрі, що спеціалізувався на дослідженнях радіоактивності.

У березні 1914 р. Вернадський був призначений директором Геологічного і мінералогічного музею Академії наук у Петербурзі. Ця посада відкривала можливості для масштабних геохімічних досліджень. Однак початок Першої світової війни завадив реалізації багатьох планів. Але навіть у тих складних умовах, завдяки енергії та ініціативі Вернадського, восени 1915 р. при академії наук була створена Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії, яку він і очолив. Цим був покладений початок систематичному вивченню природно-геологічних ресурсів держави. Обов'язки голови цієї комісії, з перервою під час громадянської війни, Вернадський виконував до 1930 р.

Величезну науково-організаційну роботу вчений, як і раніше, поєднував із політичною діяльністю, залишаючись одним із керівників очолюваної П. Мілюковим Партії конституційних демократів, чи, як її тоді називали, Партії народної волі. Часто приїжджаючи в Україну, він був близько знайомий із членами київського комітету цієї партії істориком М. Василенком і бароном Ф. Штейнгелем. Довгий час Володимир Іванович керував ліберальною газетою "Российские ведомости", автори якої відстоювали академічну незалежність і демократичне вирішення аграрного й національного питань.

Лютневу революцію 1917 р. Вернадський сприйняв з ентузіазмом, взявши активну участь у подіях тих доленосних днів. 26 лютого він був присутній на останньому засіданні Державної ради й поставив підпис під відозвою чотирьох її виборних членів про зречення Миколи II й передання влади тимчасовому комітету державної думи.

Вже в березні 1917 р. вченого обрали головою новоствореної Комісії з наукових установ і членом Комісії з реформи вищих навчальних закладів, а в червні — головою Сільськогосподарського наукового комітету при міністерстві землеробства. 1 серпня 1917 р. Вернадський разом зі своїм київським товаришем М. Василенком входить до складу тимчасового уряду. Уже влітку 1917 p., усвідомлюючи прикру нерівномірність поділу наукового потенціалу в межах Росії, Володимир Іванович офіційно порушує питання про відкриття регіональних академій наук — Української, Грузинської і Сибірської.

Залишається дивуватися, як у ці перенасичені подіями місяці під час недовгого відвідування своєї садиби на Полтавщині в липні 1917 р. йому вдалося зробити масштабний дослідницький прорив в осмисленні проблем природи всього живого, дійшовши висновку про наявність живої речовини у тканині буття і її принципову роль у Всесвіті. Відтоді вчений мислив Універсум як єдине живе ціле. Живе середовище в ученні Вернадського — найважливіший чинник саморозвитку і перетворення Всесвіту.

Більшовицького перевороту Вернадський як людина, мислитель і громадянин рішуче не прийняв. Після арешту 25 жовтня більшості членів тимчасового уряду, він із шістьма міністрами й товаришами міністрів увійшов до підпільного складу тимчасового уряду, що ставив перед собою завдання забезпечити наступність влади до відкриття установчих зборів. 17 листопада в числі інших членів уряду, що перебували на нелегальному положенні, Вернадський підписує "Звернення до російських громадян" із закликом не визнавати влади більшовиків.

Залишатися в Петрограді було вкрай небезпечно, тому 19 листопада учений виїхав до Москви, а в грудні дістався до своєї садиби в Шишаках. Академія наук оформила йому безстрокове відрядження на південь, а 28 листопада 1917 р. Ленін спеціальним декретом оголосив членів партії кадетів "ворогами народу". В Україні на той час утвердилася влада Центральної Ради, і більшовицькі декрети не мали сили. Але й тут події стрімко набували загрозливого характеру.

Переживши потрясіння 1917 р. в Петрограді, у січні — лютому 1918-го Вернадський став свідком боротьби за владу в Україні. Більшовицьке повстання і втеча червоних від німецьких дивізій, що прийшли на допомогу Центральній Раді, його безпосередньо не торкнулися. Але, оцінюючи ситуацію, що склалася, вчений розумів нездатність українських соціалістів, домінуючих у Центральній Раді, до раціональної і творчої державної діяльності.

У ситуації, коли центральні губернії Росії опинилися в руках більшовиків, Вернадський, подібно до Мілюкова та інших лідерів конституційних демократів, вважав необхідним зміцнення вільної від червоних Української Народної Республіки, що постала на руїнах імперії. Він не бачив гідних лідерів у партіях, що переважали в Центральній Раді, тому оптимістично і з надією поставився до перевороту 29 квітня 1918 р., в результаті якого влада в Україні перейшла до рук Павла Скоропадського.

Друг Володимира Івановича, професор М. Василенко, став у новому кабінеті міністром освіти. Він і переконав Вернадського взятися за організацію Української академії наук.

9 травня 1918 р. Вернадський приїхав до Києва і зупинився у Василенків, у їхній квартирі на Тарасівській. Організація і відкриття Української академії наук у листопаді 1918-го стали основною справою вченого під час його перебування в Києві. Він очолив Комісію з розробки законопроекту про заснування Академії наук. Ця комісія, що працювала з 9 липня по 17 вересня 1918 p., підготувала 27 записок, які торкалися створення українських наукових установ.

13 листопада Рада Міністрів затвердила кошторис академії, а наступного дня за наказом гетьмана відбулося призначення її перших дійсних членів. Серед них був і Вернадський. 27 листопада він став першим президентом академії наук. Тоді ж Володимир Іванович сказав: "Треба вести дослідження не за національним принципом, а в повному, широкому загальнолюдському масштабі". І додав: "Академія має сприяти зростанню української національної самосвідомості та української культури".

Лідери Директорії, яка прийшла до влади, нічого не мали проти заснування Української академії наук і не заважали її роботі. Але, тільки-но налагоджене за П. Скоропадського, нормальне адміністративно-культурне життя за Директорії завалилось. По всій Україні посилювалися хаос і бандитизм, розгоралася громадянська війна. Зі сходу на Київ знову накочувався вал більшовицького терору, протистояти якому Директорія не могла.

На початку лютого 1919 р. більшовики взяли Київ. Почалися репресії проти інтелігенції. Загроза нависла і над президентом академії наук. Щоб не спокушати долю, він переїхав на біостанцію під Києвом. Наприкінці серпня червоні, зазнавши поразки від білих на всій території від Волги до Дніпра, залишили місто. На зміну їм прийшли денікінці.

Але якщо прихід у Київ білих військ не загрожував особисто Вернадському, то існування Української академії наук, яку А. Денікін однозначно пов'язував з ідеєю української державності, опинилося під загрозою, оскільки денікінці взагалі не визнавали ніяких українських установ. Восени 1919 р. Володимирові Івановичу і його колегам довелося докласти величезних зусиль, щоб зберегти академію наук. Вернадський їде у ставку командування Добровольчої армії у Ростові-на-Дону. 19 вересня йому вдалося домогтися її збереження, але під назвою "Академія наук у Києві".

24 вересня вчений повернувся до Києва. Однак у найближчі тижні білі сили, які почали наступ на Москву, були розбиті, й денікінський фронт розпався. Почалася панічна втеча розрізнених частин Добровольчої армії до чорноморських портів. Над Вернадським, який особисто домовлявся з А. Денікіним, нависла серйозна небезпека.

Залишивши справи академії її незмінному академіку-секретарю Агатангелу Кримському, що вмів дивним чином домовлятися з усіма владами, Вернадський через Полтаву дістався до Ростова, а звідти — в Катеринодар і Крим. У січні 1920 р. Володимира Івановича у Криму звалив висипний тиф, від якого він одужав лише навесні.

Влада в Криму перебувала в руках барона П. Врангеля, що зумів організувати оборону від червоних. На кілька місяців життя на півострові стабілізувалося. 18 березня 1920 р. Вернадський очолив кафедру мінералогії нещодавно відкритого Таврійського університету. У вересні 1920-го Вернадського обрали його ректором.

Однак шанси на те, що білий Крим вистоїть у боротьбі з більшовиками, з кожним днем зменшувалися. 7 листопада Червона армія прорвала оборону врангелівських військ у районі Перекопу й Сиваша. Почалася масова евакуація. Син Вернадського Георгій як член уряду Півдня Росії мусив емігрувати. Можливість виїхати на Захід була й у Володимира Івановича, але він не уявляв дальшого життя за межами своєї країни, тому вирішив залишитися. Він і за більшовиків якийсь час виконував обов'язки ректора Таврійського університету.

Після остаточної перемоги червоних у громадянській війні перебування в Сімферополі втратило сенс, і в лютому 1921 р. Вернадський вирушив до Москви, звідки невдовзі перебрався в Петроград. У липні 1921-го Вернадського заарештували. У його будинку був проведений обшук. Кількість книжок дуже здивувала чекістів і навіть викликала деяке обурення. Перебування у в'язниці виявилося недовгим: допомогли друзі.

На початку 1922 р. Володимир Іванович був призначений на посаду директора Державного радієвого інституту. Йому вдалося отримати дозвіл на тривале відрядження за кордон. 8 липня 1922 р. він прибув до Парижа. У 1922—1926 pp. Вернадський читав курс геохімії у знаменитому паризькому університеті Сорбонна, викладав у Карловому університеті у Празі й вів велику науково-організаційну роботу. Його слава як вченого-універсала і глибокого мислителя швидко ширилася Європою. Завдяки фінансовій підтримці Фонду Розенталя, Вернадський одержав змогу проводити дослідження на власний розсуд, не боячись втручання численних установ і комісій.

Повернення у 1926 р. не завадило новим закордонним поїздкам (до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Великої Британії, Норвегії). Скрізь його зустрічали привітно й шанобливо. Його нове вчення про життя нашої планети мало хто розумів у повному обсязі, але провідні мислителі визнавали його глибину і перспективність. Ніколи раніше єдність усіх сфер життя планети Земля ще не діставала настільки глибокого концептуального осмислення.

У травні 1928 р. Вернадський знову приїхав до Києва — для участі у виборах президента ВУАН. Тоді він востаннє зустрівся зі своїм давнім другом М. Василенком, уже пропущеним крізь пекло репресивних органів.

На той час Володимир Іванович був академіком не тільки Української та Російської академій наук, а й членом-кореспондентом Паризької академії, іноземним членом Чехословацької та Югославської академій, Німецького хімічного товариства, Геологічного товариства Франції, мінералогічних товариств США і Німеччини. У вересні 1928 р. під керівництвом Вернадського була створена Біогеохімічна лабораторія в Ленінграді, діяльність якої розширила межі розуміння єдності процесів на планеті.

Вернадський опублікував низку фундаментальних праць, основні ідеї яких виношував у роки громадянської війни. Найважливішими серед них є "Геохімія" (1924), "Біосфера" (1926), а також "Біогеохімічні нариси. 1922—1932", що побачили світ уже в 1940 р.

У зв'язку з переведенням керівних органів академії наук і основних наукових установ, зокрема й Біогеохімічної лабораторії, Вернадський 1935 р. переїхав до Москви. Там він підготував рукопис книги "Наукова думка як планетарне явище" і в 1940 р. взявся до написання чергового дослідження — "Хімічна будова біосфери Землі і її оточення".

Однак ситуація тих років гнітила літнього вченого. Багато хто з його друзів, колег та учнів зазнав репресій. Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це й нечасто давало позитивні результати. Самого Вернадського, зважаючи на його світову популярність, влада не чіпала.

У березні 1943 р. наукова громадськість відзначила 80-літній ювілей ученого, тоді ж він став лауреатом Державної премії. У 1944 р. Академія наук СРСР заснувала премію імені В. Вернадського. 1 листопада 1944-го була опублікована стаття Володимира Івановича "Кілька слів про біосферу" (остання за життя автора) й зачитана його остання доповідь. 6 січня 1945 р. Володимир Вернадський помер у своїй московській квартирі.

Починаючи з 1954 р. вийшли його "Вибрані твори" у п'яти томах, а також ряд окремих робіт: "Хімічна будова Землі і її оточення" (1965), "Думки натураліста" у 2-х томах (1975—1977), "Жива речовина" (1978), "Вибрані праці з історії науки" (1981), "Праці із загальної історії науки" (1986), "Філософські думки натураліста" (1988), "Наукова думка як планетарне явище" (1991). У щоденниках Вернадського яскраво відображено життя тих складних і суперечливих років.

Вищою цінністю в системі еволюції Всесвіту для нього завжди була людина. Осмислюючи становлення й розвиток біосфери Землі як єдиний еволюційний процес, учений висунув концепцію ноосфери, планетарної "сфери розуму", якій призначено обирати перебіг буття. Володимир Іванович завжди мав принципово гуманістичну позицію. Нетривалий український період його життя був відзначений найбільшим науково-організаційним досягненням — створенням Української академії наук. Тоді Вернадський записав у щоденнику: "Ви знаєте, як мені дорога Україна і як глибоко українське відродження проникає в мій національний і власний світогляд... Я вірю в майбутнє..."