Ой три літа й три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака турки вбили,
Під явором положили;
Під явором зелененьким
Лежав козак молоденький.
Його тіло почорніло,
А од вітру пострупіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився.
«Не стій, коню, надо мною,
Бачу ж я щироньку твою!
Біжи степом та гаями,
Долинами, байраками
До моєї родиноньки,
До вірної дружиноньки!
Стукни в браму копитами
Та забрячи поводами.
Ой вийде брат — понуриться,
Вийде мати — зажуриться,
Вийде ж мила — порадіє,
Стане, гляне та й зомліє!..»
«Ой десь, коню, пана скинув?
Кажи ж, коню: чи не згинув?»
«Мене турки наздогнали,
Пана мого з мене стяли,
Постріляли, порубали,
Там — над Дністром — лихували!
Ой цить, мати, не журися,
Вже ж бо твій син оженився.
Він взяв собі за жіночку
Та крутую могилочку...
Візьми, мати, піску жменю,
Посій його на каменю:
Коли ж отой пісок зійде,
Тогді твій син з війська прийде!»
|
