Не жур мене, моя мати,
Бо я й сам журюся:
Ой як вийду за ворота —
Од вітру валюся.
Осідлаю кониченька,
Коня вороного,
Нехай несе в чисте поле
Мене, молодого.
В чистім полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім полі своя воля,
Що й серце німіє.
Ой зійду я на могилу,
Гляну-подивлюся...
Як згадаю про ту волю,
То й знов зажурюся!
Про ту волю козацькую,
Що була — минула,
Тепер вона, як дитина,
В повитку заснула.
Чи довго ще буде спати?
Нема тих, що будять, —
Зосталися на сім світі
Ті, що світом нудять.
|
|
|
