Свіччине весілля (стислий переказ)

Іван Кочерга

Всі розходяться. Коли вже зовсім стемніло, до Меланчиної хати підходить Іван Свічка і піснею викликає дівчину. Меланка починає дорікати милому, що він шукає неспокою, рветься до пригоди та до згуби, не жаліє її серця, не любить. Юнак відповідає:

О любий друже мій!
Чи не любов од віку пориває
Людей на подвиг, на борню, на бій?
Отак і я на честь твою жадаю
Всі засвітити в Києві вогні!

Меланка прощається з милим, бо не може надовго залишати хвору матір, і йде в хату. Іван дивиться на княжий замок і пошепки обіцяє: «...ти ще нам заплатиш за наші кривди і за світло те, що з наших хат безсоромно украв».

У цей час повертаються додому Гільда з Ульрікою, що несе засвічений ліхтар. Гільда розповідає, як тяжко і сумно їй у цьому смутному місті, як тужить вона за своїм блискучим Кутногорським. Коляндра і ще два цеховики, побачивши дружину воєводи, вирішують її налякати:

А будете людей дражнити світлом,
Що з наших хат украв твій чоловік.

Вони гасять ліхтар і тягнуть їх до старої гарбарні, щоб посиділи вони там потемки до зорі. Жінки кричать. Почувши крик, на порятунок кидається Свічка. Він розганяє цеховиків, а Гільду проводжає до замку.

Біля хати Меланки зупиняються Ольшанський та Козеліус. Ольшанський хоче поговорити з дівчиною, бо вона йому «...душу полонила і чарами своїми оплела». Меланка соромить його:

Яка ганьба! Хіба князівський звичай
Хапать дівчат опівночі? Пусти...

А потім додає:

Не для князів литовських чи німецьких
Моя дівоча доля — вільна я.

Козеліус, щоб догодити князю Ольшанському, наказав, щоб варта пильнувала Меланчину хату:

Нехай хоча на мить
Вона вогонь засвітить — зараз схоплять
І приведуть до замку.
Тоді вже сам тримай свою голубку.

Варта чекала недовго, бо незабаром у хаті спалахнуло світло, а дівчина почала кликати людей, щоб вони допомогли її матері. Коляндра з жахом дивився на світло: «Що робиш ти! Мерщій гаси! Мерщій!» Меланка ламає в розпуці руки:

Сумує мати в темряві, благає,
Щоб засвітила: моторошно їй...
О боже, що ж робити, що...

До гурту підходить кілька вартових з Козекою та Козеліусом. Не звертаючи уваги на прохання Передерія, який пояснив, що тут скоїлося нещастя, що в хаті вмирає людина, Козека наказує вести Меланку до замку. Дівчина виривається:

Не смієш ти
Затримувать мене в таку хвилину,
Коли вмирає мати!

Потім падає навколішки:

Пусти мене, благаю всім святим,
Вона ж вмирає. Мамочко єдина!

Але ніщо не допомагає, і Меланку тягнуть до замку. Незадоволені люди, які тут зібралися, викрикують: «Ґвалтівники! Прокляті душогуби! Геть кривдників! Женіть їх! Бийте їх!» А потім разом зі Свічкою кидаються на допомогу Меланці:

На визвіл всі! Рушай! До зброї всі!

Велика похмура зала в замку воєводи. Писар Козеліус доповідає воєводі про справи, комендант Кезгайло чекає наказу, а князь Ольшанський стоїть біля вікна і дивиться на місто. Козеліус розповідає про Івана Свічку:

Це її жених
І, безперечно, вплутаний в цю справу.
Та мусили його ми відпустить,
Бо в той сам час, як свідчить пані Гільда,
Якраз її він боронив од лобрів,
Що на її напали в тих ярах.

Потім до воєводи з подарунками прийшли купці із Перекопа, принесли килими, парчу, шовк, камсу, шафран, гвоздику, перець та мигдаль.

Привели до замку воєводи і Свічку, щоб він полагодив дзигарі на Клинецькій вежі. Коли воєвода згадав про його весілля, юнак відповів:

Не до весілля нам, шановний пане,
Якщо не смієм свічки засвітить,
Коли звелись від темряви ми й туги.
Коли від трупа матері дівчат
Без сорому хапають слуги.
Тоді весілля справлю я своє,
Як все Подольє свічками засяє.

А на зауваження воєводи, що ще не виріс дуб і не вродились бджоли, щоб назбирати воску в дубі для свічок, відповів:

Зате вже є сокира,
Що вирубає борть в отих дубах.

Воєвода, незадоволений сміливістю Свічки, відправляє його на вежу, а сам наказує привести війта Шавулу. Війт від імені київської громади просить повернути князівські грамоти і дозволити світити світло. Воєвода так повернув розмову, що Шавула лякається, а потім і зовсім відмовляється від права на світло, коли писар Козеліус читає цитату із грамоти князя:

І о том
Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл
Того смотрєті войт і от огню
Которая би мєсту шкода стала,
Тогда ми маєм самі покарать.

Він в розпачі береться за голову і не хоче прийняти від воєводи грамоти: «Не хочу! Не хочу я! Та пропади вони!»

Князь Ольшанський, хоча і знаходиться в залі, до розмов не прислухається. Він згадує Меланку, думає про неї, навіть просить у купця коріння, щоб привернути до себе дівчину.

Увечері в тій самій залі, урочисто прибраній і освітленій силою свічок, воєвода бенкетує з гостями. Музика, застільні пісні, танці. Всі веселяться, тільки Гільда сумна і зажурена. Воєвода не розуміє її туги:

Хіба свічок замало тут блискучих,
Хіба музика наша не гучна?
Чи не шляхетні досить наші гості,
Чи мало кубків меду та вина?
Одверта це зневага!

Гільда ж сумує за своїм рідним містом і хоче, щоб і Київ на банкет воєводи відповів привітно і врочисто, щоб місто променіло від безлічі вогнів. Вона говорить:

...мені здається,
Що ми чужії люди для киян,
І світло це, що тут як річка ллється,
Ми відняли у наших громадян!

Воєвода нагадав дружині про її походження. Коли вона вийшла із зали, гордо піднявши голову, кинув услід: «Слюсарівна!».

У замку воєводи знаходиться і Іван Свічка. Він намагається знайти грамоти. А вони в цей час приховані у писаря Козеліуса, який пише листа до князя з приводу «...отих безглуздих домагань та привілеїв». Воєвода наказав:

Ти ж напиши, що зараз скасувать
Цю заборону аж ніяк не можна,
Бо навіть війт, і той за всіх киян
Відмовився од пільг тих небезпечних.