Юрій Яновський

Київська соната

До Києва наблизилась війна, в Голосіївському лісі безперервно стріляли гармати, трамвай тепер їздив просто на фронт, городи були всі попсовані танками й мінами. Пора було евакуюватися з міста, але Волина мама несподівано захворіла на запалення легенів (вона будувала на Хрещатику барикади), її не могли в такому стані покласти на машину. Товариші, які знали їхніх батьків, залишили Феліксу й Волі деяких ліків, борошна, сала, цукру, крупи і поїхали за Дніпро, сказавши, що швидко повернуться.

Спочатку доглядала Волину маму сусідка, але потім Фелікс помітив, що сусідка потроху забирає до себе їхні продукти, і одного дня не пустив її на поріг, взявши на себе догляд за тіткою Сашею. Сусідка спробувала було сваритися, але Цяця тільки підійшла до неї — й сусідка зникла. Перші дні у них ще був термометр, і Фелікс записував температуру, але незабаром Воля ненавмисне розбив термометра, коли струшував, і температуру стали міряти, прикладаючи руки до чола хворої. За цих складних обставин Воля був дуже розсудливий, зовсім не плакав, ще й заспокоював Фелікса, який удався гарячий, імпульсивний і не вмів себе стримувати.

Війна присунула в самий Київ. Останні червоноармійці перейшли Дніпро. На вулицях заревли німецькі марші, і по квартирах стали ходити фашисти. Вони розстрілювали, кого хотіли, а декого забирали з собою. Сусідка привела до хворої тітки Саші двох німців, але Фелікс став на порозі і не пустив. Він знав трохи німецьку мову і сказав німцям, що в квартирі висипний тиф і заходити не можна. Тоді сусідка почала кричати на Фелікса і називати його комуністом. Фелікс мовчки дивився в холодні німцеві очі і ні разу не зморгнув. «Вона дурна, — сказав він, — як я можу бути комуністом, коли мені тільки дев’ять років?» Гітлерівці насильно взяли з собою Цяцю й не зайшли до квартири. Того ж самого дня Фелікс і Воля побачили, що їхній хворій стало трохи краще.

Через три дні фашисти почали палити й висаджувати Хрещатик. Вогняні страшні птахи пролітали через будинок, у якому жили Фелікс, Воля і тітка Саша. Земля під будинком так шарпалася й стогнала, ніби глибоко під Києвом народжувався вулкан. Всі люди вибігали з палаючих будинків, одежа на людях загорялася, вони бігли до скверів та бульварів і ставали під дерева з листям. Діти зовсім не плакали, бо були налякані вогнем, який повстав над цілим Хрещатиком, а дорослі голосно ридали й гукали своїх рідних, сльози у них були чорні, бо сажа й попіл літали в повітрі хмарою і здавалося, що прийшов останній час землі.

Але, на щастя, вогонь і вибухи дійшовши до кварталу, де жила Волина мама, зупинилися. Так і залишився один бік вулиці згорілий, а другий — цілісінький, тільки з побитими шибками, засипаний сажею. Волина мама зовсім одужала і боялася вийти на вулицю, проте за кілька днів вона вийшла разом з обома хлопцями, щоб піти на Лук’янівку. Там мешкала її знайома лікарка, яка, напевно, дасть їй щось від серця. Вийшли на Ірининську, а тоді на Рейтарську, щоб не йти великими вулицями, — дійшли до Сінного базару і далі по Львівській.

Цією вулицею рухалось безліч люду, і Воля спитав маму, чи це не демонстрація, бо в нього ще був у пам’яті останній перед війною Першотравень, коли вулиці бували повні людей, дітям давали солодкі подарунки й новенькі прапорці, на пахучих держачках. Мама нічого не відповіла Волі, а Фелікс, мабуть, і сам нічого не знав. Демонстрація була чудна, ніхто з людей не співав і не сміявся, ніде не грала музика, хто йшов з чемоданами, хто з мішком, хто ніс ковдру й подушку, діти штовхали повозки з речами, бігли маленькі собачки, тулились до ніг і теж зовсім не подавали голосу. Жінки, які не йшли, а стояли на тротуарах, плакали й прощалися з тими, хто йшов. «Вони не знають, куди йдуть», — про себе сказала Волина мама і чомусь погладила Волю по голові, — так, що Волі схотілося заплакати від якогось неясного передчуття.

На Лук’янівці людей було ще більше, вони йшли бруком від тротуару до тротуару. Двоє чиїхсь хлопців, обнявши з обох боків, вели старезного діда з довгою білою бородою. Дівчина штовхала поперед себе дитячий возик, на якому сиділа її хвора мама. За возиком бігла кицька й нявчала, щоб її взяли з собою. Фашисти, які проходили близько, наступали давмисно всім на ноги й голосно реготали.

Пішов дощ. Але на нього ніхто не звертав уваги. Лікарка, до якої йшла Волина мама, жила напроти базару в невеликому будинку. І її не треба було шукати, бо вона сиділа просто на тротуарі коло розкладушки, на якій лежав її паралізований чоловік. На одній нозі в нього був черевик, а друга нога зовсім боса. Він лежав, укритпй від дощу, замість ковдри, скатертиною з вишитими квіточками. Тітка Саша привіталася до лікарки, але стара не хотіла її нізащо пізнавати, бо зовсім була неначе не при собі. Нарешті вона спромоглася заплакати й плакала довго. Їй стало тоді легше дихати, вона пізнала Волину маму й поцілувала їй руку. «Що ви робите, доктор?» — скрикнула тітка Саша, не знаючи, куди діти поціловану руку. «Всі на Сирець, — сказала лікарка, — і ніхто не повертається. Ми лежимо під дощем два дні, чути од Бабиного яру густу стрілянину й вибухи, чекаємо, доки прийдуть і за нами, а вам спасибі, що не побоялися підійти».

Люди все сунули й сунули на Дорогожицьку. Крізь густий осінній дощ часом пробивалося сонце. Ось до Волі підбігла дівчинка маленька, кучерявенька і з голосним плачем стала питати, де її мама. Волі стало шкода дівчинки, і він попросив свою маму узяти дівчинку жити, доки знайдеться її власна мама. Але мама дівчинки сама вже шукала доню, схопила на руки і кинулася наздоганяти когось на шляху до Бабиного яру.

Лікарка попросила тітку Сашу зайти до її кімнати і пошукати там у буфеті за дощечкою порошків. Воля пішов з мамою до кімнати лікарки, а Фелікс залишився на вулиці. Кімната була зовсім розруйнована, наче тут давно ніхто не жив. На підлозі валялися подерті подушки, розбиті портрети, книжки, череп’я з посуду. «Це, мабуть, бандити наробили», — сказав Воля. Мама веліла йому мовчати і взялася шукати порошки. Вона насилу їх знайшла і винесла лікарці. Лікарка схопила їх в обидві руки й дуже зраділа. «Дай боже, щоб вам теж хтось допоміг в останню вашу хвилину. Тепер ми з чоловіком не чекатимемо так довго, вип’ємо порошки, і все...» Волина мама хотіла забрати порошки назад, вона не знала, що це була отрута, але лікарка не дала. «Спасибі вам, добра людино, — ледве чутно промовив чоловік лікарки, про якого Фелікс подумав, що він вже неживий, — тільки покладіть її зі мною поруч...» Волина мама з допомогою Фелікса стала підводити лікарку, і тільки встигли вони покласти її на ліжко, як налетів якийсь тип і став бити їх нагайкою по чім попало.

Коли Фелікс і Воля з мамою повернулися додому, була ніч і зробилося так страшно, наче навкруги чигали самі бандити, шумів густий-прегустий ліс і ніякої міліції поблизу. Та правда, так воно й було. Тітка Саша цілу ніч плакала, це Фелікс чув виразно, і згадувала свого чоловіка, який загинув од німецької бомби разом з його, Феліксовим, батьком. Тітка Саша цілу ніч палила папери і сказала Феліксу, щоб він не забував, хто був його батько, а німців все одно виженуть. Потім тітка Саша вийняла на паркеті дощечку, виколупала там ямку пилкою для хліба і запхнула туди радянські документи. Фелікс дивився і примічав; часом він впадав у сон, і йому все снилося, як вони йшли Львівською на Лук’янівку. От німець якийсь веде на повідку Цяцю, а Цяця рветься до Фелікса, кусає німця за руки, і Фелікс прокидається коло тітки Саші, а потім знову — то засне, то прокинеться, аж поки йому стало все снитися: і сам сон, і просинання. Так тривало до рамку, доки Фелікс добре виспався.

З того дня тітка Саша змінилася і стала не похожою на людину, якою була до війни. Вона кудись надовго ходила, а раз не приходила цілий тиждень. Часто до неї забігали люди, відпочивали і зникали тихо й хутко.. Тітка Саша казала сусідам, що працює на німецькій кухні, і приносила дітям залишки від обідів. На квартиру до них поставили двох гітлерівців з місцевого гарнізону, які поправлялися перед відправкою на фронт — десь під Харків. Вони цілком зайняли їхню єдину кімнату і розплодили безліч вошей. Фелікс часто сидів і спостерігав чужих людей, зовсім не признаючись, що знає більше од двох-трьох німецьких слів. Він увесь кипів у своїй зненависті до вбивць батька і часто ховав очі, щоб гітлерівці чогось не помітили.

А Воля швидко знайшов з німцями спільну мову, ті навіть робили спроби погладити його біляву голівку, хоч хлопчик спокійно й поважно щоразу виривався й біг щось своє робити. Фелікс ніяк не пізнавав Волі, невже він забув про ненависть? Але Воля лагідно посміхався до Фелікса і все розпитував фашистів, як працює їхній автомат. Вони реготали й показували, а Воля, наморщивши чоло, намагався все зрозуміти. Однієї ночі Фелікс, який спав разом з Волею, прокинувся від того, що йому стало холодно в бік, і він встиг схопити Волю, коли той примірявся з автомата на гітлерівців, що спали. Волю зрадив його спокій, він плакав і кусався, але Фелікс поклав його силою на ліжко, ліг сам і до ранку під ковдрою шепотів на вухо Волі різні свої плани, аж поки не поснули обидва.