Реклама на сайте Связаться с нами

Н. С. Рязанова

Міжнародні фінанси

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

Київ
Видавництво КНЕУ
2001

На главную
Міжнародні фінанси. Рязанова Н.С.

СДР(спеціальні права запозичення)

Як показує історичний досвід, розвиток міжнародної економіки передбачає регулярне збільшення міжнародної валютної ліквідності. На початку 60-х років стало зрозумілим, що цю ліквідність не можна забезпечити лише золотом, яке купується-продається за офіційною ціною. У 1963 році в межах МВФ Комітету помічників Групи десяти під головуванням Роберта Рооса з Казначейства США та Групі з дослідження створення резервного інструменту під головуванням Ренато Оссола було доручено відпрацювати питання щодо природи та масштабів можливих потреб у резервах і додаткових кредитних коштах.

Результати діяльності Групи десяти були втілені у життя 29 вересня 1967 року на щорічній Генеральній Асамблеї МВФ у Ріо-де-Жанейро, де було прийнято угоду щодо створення механізму спеціальних прав запозичення (СДР).

Поправка до Статуту МВФ щодо введення СДР набрала чинності 28 липня 1969 року. Вона свідчила, що СДР створюються рішенням МВФ відповідно до процедури кваліфікованою більшістю у 85% за умов констатації глобальної потреби у резервних інструментах.

СДР призначені для регулювання сальдо платіжних балансів, поновлення офіційних резервів, розрахунків з МВФ і вимірювання вартості національних валют. Наявність у країни ліміту СДР дає їй право придбавати в його межах у інших країн в обмін на СДР конвертовану валюту для подальшого її використання на цілі, передбачені угодою про СДР.

Утримувати та використовувати СДР можуть:
— країни — члени МВФ, які висловили бажання стати учасниками системи СДР;
— МВФ;
— за рішенням ради управляючих МВФ країни, що не є членами МВФ;
— регіональні міжнародні банки;
— регіональні валютні та інші фонди;
— національні банки.

Розподіл випущених СДР здійснювався автоматично, пропорційно квоті країн у МВФ. На теперішній час більша частина їх припадає на розвинуті країни — 2/3 — 3/4; на країни, що розвиваються, — 1/4. Загальний обсяг випущених СДР нині не перевищує 21,4 млрд, з них трохи більше 20 млрд розподілено між країнами-членами, близько 0,8 млрд перебуває у розпорядженні МВФ і менше 60 тис. — в уповноважених держателів.

Випуск СДР здійснюється у вигляді кредитових записів на спеціальних рахунках у МВФ. Країна стає власником певної кількості СДР, не надаючи ніякого еквівалента у золоті чи валюті. Розподіл СДР між країнами не є формою кредитування, на них не поширюються принципи терміновості, повернення та платності. СДР використовуються лише на рівні урядів через центральні банки та міжнародні організації. Їх держателями не можуть бути приватні особи та банки.

Для забезпечення довіри до нових резервних засобів у Статуті МВФ було зафіксовано золотий вміст одиниці СДР. Він дорівнював 0,888671 г чистого золота, що відповідало тодішньому золотому вмісту долара США. Першого липня 1974 року було введено новий метод визначення вартості СДР — на основі стандартного набору валют — кошика валют. Співвідношення СДР і долара, а також СДР та інших валют почали визначати щоденно. Перелік валют та їх питома вага у кошику СДР з часом змінювалися. Починаючи з 1981 року питома вага валют у валютному кошику СДР переглядається кожні п'ять років.

Починаючи з 1981 року кожні п'ять років переглядаються валютні компоненти складових кошика СДР, тобто величини, що показують, яка кількість одиниць валют, що формують валютний кошик, міститься в одній міжнародній розрахунковій грошовій одиниці (у даному випадку — в 1 СДР)

Екю (європейська валютна одиниця)

Екю (European Currency Unit, ECU) — регіональна МРГО, створена 1979 року. Саме щодо екю об'являлися паритети, або центральні курси, кожної з європейських валют всередині ЄВС.

Механізм регулювання курсів валют країн — учасниць ЄВС базувався на системі центральних курсів валют до екю. Центральний валютний курс —- це офіційно встановлене співвідношення валют, навколо якого коливаються в узгоджених межах ринкові валютні курси. Вперше це поняття було використане в межах Смітсонівської угоди. Воно давало змогу досягати компромісу між твердими валютними паритетами та вільним коливанням валютних курсів. У межах ЄВС країни-учасниці домовилися про встановлення центральних валютних курсів національних валют одна щодо одної та до екю. Межі допустимих відхилень ринкових курсів від центрального валютного курсу встановлювалися в розмірі ± 2,25% (для італійської ліри — ± 6%). На основі центрального валютного курсу до екю розраховувався індикатор допустимого відхилення. Для цього межі коливань ±2,25% коригувалися на питому вагу валютного компонента у складі екю. У разі досягнення 75% рівня індикатора допустимого відхилення мали здійснюватися валютні інтервенції. Якщо неможливо було втримати ринкові курси у заданих межах, вдавалися до офіційної девальвації або ревальвації відповідної валюти.

Екю була розрахунковою одиницею для всього, що стосувалося ЄВС, і використовувалась як резервний вартісний актив. Емісія екю забезпечувалася на 50% золотом і доларами США (за рахунок об'єднання 20% офіційних резервів країн — учасниць ЄВС на основі угод «своп») та на 50% національними валютами країн-учасниць. Екю була засобом розрахунків в операціях між центральними банками країн-членів та об'єктом сплати відсотків.

Склад валютного кошика після його формування (1979) переглядався двічі: 1984 року, після включення до нього грецької драхми та 1989 року, коли іспанська песета та португальське ескудо приєдналися до системи.

За Маастрихтським рішенням, яке набуло чинності з 1 листопада 1993 року, було встановлено, що валютні компоненти «заморожуються» і не можуть змінюватися. Вони мали залишатися такими, якими були станом на 21 вересня 1989 року. Це означало, що ніякі нові валюти не могли включатися до складу валютного кошика, хоча питома вага окремих валют у кошику могла змінюватися.

Євро

У грудні 1991 року у Маастрихті (Нідерланди) відбулася зустріч країн — учасниць ЄВС, де було прийняте рішення про створення європейського союзу (ЄС), в основу валютної системи якого покладено єдину європейську валюту (пізніше названу євро, EURO) та Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розміщується у Франкфурті. Країнами-учасницями є Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Іспанія та Німеччина. ЄЦБ відповідає за стабільність нової валюти, за політику відсоткових ставок і грошової маси у просторі євро.

Євро є валютою, що базується на кошику національних валют країн — учасниць ЄС. Частка кожного учасника у валютному кошику залежить від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі. На основі валютного кошика формується і середній курс євро. Курси валют кошика використовуватимуться протягом усього перехідного періоду — до 31 грудня 2001 року.

31 грудня 1998 року міністри фінансів країн — учасниць ЄВС затвердили остаточні курси національних валют до євро.

Курс євро до долара США та валют інших країн визначатиметься на світових валютних ринках. Євро введено в дію з 1 січня 1999 року. Усі посилання в юридичних документах на екю замінювалися посиланням на євро у співвідношенні 1:1, тобто одна євро дорівнює одному екю.

Країни ЄВС висунули жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, бажаючих користуватися євро. Це:
— дефіцит держбюджету не більш як 3% ВВП;
— сукупний державний борг не більш як 60% ВВП;
— річна інфляція не більше середнього рівня інфляції трьох країн ЄС із найнижчим рівнем інфляції;
— середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не більш як 2% їх середнього рівня у трьох країнах ЄС із найстабільнішими цінами (близько 9%);
— межі коливань взаємних валютних курсів ± 15%.

У період з 1.01.1999 р. до 31.12.2001 р. господарюючі суб'єкти можуть починати розрахунки й операції в євро. Компанії, найбільше пов'язані із зовнішньою торгівлею (європейською і міжнародною), переводять свої операції цілком або частково в режим євро. Державні органи продовжують активну підготовку до переходу на євро, а також здійснюють її інформаційне забезпечення. На цій стадії паралельно з євро функціонують національні валюти.

Повний перехід до євро планується після 31 грудня 2001 року. Всі рахунки країн — учасниць ЄВС у національних валютах мають бути конвертовані за офіційним курсом у євро. Не пізніше 1 січня 2002 року протягом терміну, визначеного країною самостійно (але не більше 6 місяців), в обіг вводяться нові банкноти і монети в євро, які заміщують старі банкноти і монети в національних грошових одиницях. До 1 липня 2002 року старі національні банкноти і монети можуть обертатися нарівні з євро. Після цієї дати євробанкноти та євромонети стають єдиним законним платіжним засобом у відповідних країнах.

Інфляція та валютний курс

На перший погляд здається досить зрозумілим, що в країні з високим темпом інфляції курс її валюти (Е) буде падати по відношенню до валют країн з більш низькими темпами інфляції. Знецінення національної валюти стимулює зростання внутрішніх цін (Р).

Інфляція (зростання цін) є відображенням макроекономічних процесів у країні, диспропорцій між грошовою масою (М) і товарною масою валового продукту (Y).

У міжнародній торгівлі валютний курс прямо пов'язаний з рухом товарів і послуг. У цій галузі валюта, виконуючи функцію міри вартості, набуває того курсу, який заведено називати паритетним курсом. Цей паритет базується на припущенні, що у міжнародній торгівлі той самий товар має в усіх країнах однакову ціну, якщо вона обчислюється в тій самій валюті. Тобто йдеться про ситуацію, коли товар виробляється в кожній з країн (і в той самий час) й у кожній з них він коштує однаково.

Існує правило, яке встановлює певне співвідношення між рівнем цін і валютними курсами. Це правило (його часто називають гіпотезою), сформульоване у 1920-х роках шведським економістом Густавом Касселем (1886—1945), базується на тому, що товари та послуги можуть купуватись у будь-якій країні. Але якщо всю сукупність країн розглядати як єдиний світовий ринок, то товари і послуги купуватимуть там, де вони дешевші, що приводитиме до вирівнювання цін. Оскільки на цьому ринку товари та послуги можуть купуватися та продаватися за валюти різних країн, між ними (валютами) має існувати певне співвідношення. Це співвідношення показує паритет їхньої купівельної спроможності.

Теорію паритету купівельної спроможності взято за основу при встановленні офіційних курсів валют країн Європи після першої світової війни. Оскільки ці курси встановлювалися та фіксувалися лише на певний термін, потреби в теорії ніби не було. Зацікавленість нею виникла після введення 1971 року системи плаваючих валютних курсів.

Паритет купівельної спроможності валют допомагає зрозуміти, як має змінюватися рівень цін у даній країні для того, щоб відновлювався рівноважний валютний курс при певному рівні цін та динаміці їх в інших країнах.

Теорія паритету купівельної спроможності може бути корисним інструментом під час вироблення політики стабілізації внутрішніх цін і валютних курсів. Існує досить чітка залежність рівня інфляції (зростання оптових цін всередині країни) від пониження курсу її валюти. Між довгостроковою динамікою паритету купівельної спроможності та обмінними курсами валют немає точного збігу. Але той факт, що саме різниці у темпах інфляції показують напрям і приблизні параметри зміни курсів, не підлягає сумніву.

Більш детальний аналіз статистики цін і валютних курсів показує, що паритет купівельної спроможності є досить надійним критерієм на довгострокових інтервалах. У короткостроковому інтервалі (декілька місяців, одни-два роки) теорія паритету купівельної спроможності спрацьовує погано.

На коротких проміжках часу валютний курс досить слабо прив'язаний до цін на товари та послуги (до темпів інфляції). Короткострокова динаміка обмінних курсів перебуває під впливом інших чинників. На валютній біржі валютні курси можуть «відриватися» від матеріального сектора економіки і «жити» своїм «власним життям», певною мірою впливаючи на матеріальний сектор.