Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Содержание: Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Польська політика полонізації Західної України та румунська — румунізації Північної Буковини

Велику небезпеку становила політика полонізації і румунізації українців. Цьому завданню мали слугувати адміністративні заходи, полонізація і румунізація системи державного управління, суду, школи, соціальна політика. Оскільки польським правлячим колам дуже вигідно було створити внутрішню і зовнішню громадську думку про Львів і Львівське воєводство як переважно польські, а не українські, то у зв'язку з формуванням адміністративного поділу окупованих земель до Львівського воєводства на заході були штучно введені повіти, населені переважно поляками (Бжозовський, Кольбушовський, Ланьцутський, Нісковський, Пшеворський, Жешівський, Стрижевський, Тарнобжеський, Кросненський), в яких проживало 614,5 тис. поляків і лише 36,5 тис. українців. Це прилучення польської території до Львівського воєводства насправді надало йому вигляду переважно польського, а за мовою, показники з якої всіляко фальсифікувалися, такого вигляду набула і вся так звана Східна Малопольща.

З метою психологічного та політичного роз'єднання українців у Польщі в переписні листи 1931 р. на означення україномовного населення були введені графи "українська мова", "руська мова", "тутейша мова". В Галичині, до речі, як рідну записали собі "руську мову" 1 млн 138 тис. осіб, українську — 1675 тис. Внаслідок цього у так званій Східній Малопольщі (таку офіційну назву одержали три південно-східні воєводства Польської держави) на руськомовних припадало 18,36%, україномовних — 26,98%, разом, отже, — 45,43%, а на польськомовних — 47,14%. Російську мову записали собі всього 1171 осіб (0,04%). Волинь у цьому сенсі виявила консолідованіший рівень національної свідомості. Тут у воєводстві з 1 426 872 осіб україно- і "руськомовних" на україномовних припадало 99,4%, а стосовно всього населення воєводства — 68,0%. "Руськомовні" до всього населення становили всього 0,41%. Окремо були записані російськомовні (23 387 осіб, або 1,12%).

Особливу надію правлячі кола покладали на полонізацію школи: втілюючи у життя "Lex Grabski", прийнятий 1924 p., постійно скорочували кількість українських шкіл. На їх місце створювались польськомовні й утраквістичні, або двомовні, насправді ж переважно польськомовні. Характер школи мали визначити заяви батьків. Школи мовою національних меншин, до яких відносили й українців у Західній Україні, могли засновуватись, коли було 40 заяв батьків, але водночас із поданням 20 заяв за польську школу (така повинна була стати утраквістичною).

За дією цього закону, вже 1925 р. із 793 українських і 346 польських шкіл у Станіславському воєводстві стало українських 337, польських — 285, утраквістичних — 487. Станом на 1934/35 н. р. у всій Польщі залишилось лише 457 українських шкіл, переважно невеликих, у них навчалося всього 5% загальної кількості українських дітей, ще 27% вчилися в утраквістичних і 68% — у польських [8, с. 161—162]. Цілеспрямованим був курс на всіляке порушення єдності громадсько-кооперативного руху, громадсько-політичного життя, церкви у Західній Україні. В 1933 р. на Холмщині було закрито 100 православних церков. Сюди була заборонена доставка українських газет зі Львова. На щит підносилась ідея "Сокальського кордону" між Галичиною і Волинню, твореного з метою розірвання громадсько-політичних і культурних зв'язків між українцями обох країв.

Такою ж безоглядною в українофобстві була румунська політика у Північній Буковині. Перейменовувались міста і села. В державних установах заборонялося навіть розмовляти українською мовою. В багатьох установах висіли таблички з написом: "Говорити лише по-румунськи".

Всі без винятку вчителі й службовці мусили складати іспит з румунської мови. Румунським вчителям платили заробітну плату на 50% вищу від плати місцевим вчителям. Націонал-цараністська партія висунула гасло "Румунія для румун!". Уже до 1927 р. з 219 українських і 15 мішаних за мовою шкіл, які діяли в цьому краї до війни, не залишилося жодної. Були ліквідовані професійні школи у Вижниці, Виженці, Сторожинці, Чернівцях, українські вчительські семінарії, яких раніше було дві. До війни у Чернівецькому, на загал німецькомовному університеті, діяло дві українські кафедри на філософському факультеті, дві — на богословському. Румунська влада їх закрила. У 1926 р. було заборонено ввезення на Буковину із-за кордону українських книжок, газет, нот і навіть ікон [3, с. 49—54].

І в Західній Україні, і в Північній Буковині всіляко заохочувалось осадництво. Наприклад, у Західній Україні до 1935 р. осадницьке населення досягло 226 тис. осіб, у тому числі 154 тис. римо-католиків [8, с. 134]. На Буковині колоніст із числа румунських чиновників або переселених румунських селян отримував 4,5 га орної землі, 0,5 га для забудови і саду та 1 га випасів. З 1921 до 1930 pp. на українській Буковині було поселено 572 румунські сім'ї, скажімо, у с. Слобода Раранча — 32 сім'ї, с. Юрківці — 50, с. Топрівці — 38. Усього було наділено землею близько 2 тис. колоністів [7, с. 24].

Відносно ліберальний характер мала чехословацька національна політика на Закарпатті, однак вона також не була позбавлена певної чеської етнічної агресивності. Лише з 1921 до 1930 pp. в Ужгороді кількість чехів збільшилася з 5064 до 8030, у Хусті — відповідно з 305 до 1490 осіб.

Отже, етнічний розвиток українського народу в 20—30-х роках XX ст. відбувався у дуже важких політичних і економічних умовах. У складі Української РСР уже з кінця 20-х років розпочався безкомпромісний тоталітарний наступ на національні форми громадського, культурного і релігійного життя. Наприкінці 30-х років у Радянському Союзі поза межами України було ліквідовано українські школи, періодику, культурні товариства. Колективізація українського села супроводжувалась репресіями проти сотень тисяч селян, вона призвела до страшного голоду 1932—1933 pp., унаслідок чого померли мільйони людей.

Асиміляційною агресивністю, спрямованою на населення Західної України впродовж 20—30-х років, вирізнялася політика польського уряду, що вела до зростання відносної частки на українських землях польського етнічного елементу і в часовій перспективі становила загрозу полонізації всього краю. Аналогічною у Північній Буковині була політика так званої боярської Румунії.

Досвід національного життя українського народу у міжвоєнні роки неминуче повинен був викликати сильніше пробудження ідеї визвольної боротьби нації проти окупаційних режимів, що, зрештою, і реалізувалось у роки Другої світової війни.