Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Українська діаспора на пострадянському просторі

У процесі висвітлення етнодемографічних процесів в Україні у другій половині XIX — у XX ст. вже розглядалися причини, напрямки і масштаби української еміграції в заокеанські та європейські країни, переселення українських селян у східні краї, губернії й області Російської імперії, про вплив Другої світової війни на вивезення великих мас людей з України до Сибіру, Німеччини й інших європейських країн і розпорошення їх по всьому світу вже після завершення війни та про інші причини й етапи формування української діаспори.

Беручи це до уваги, зупинимося головно на тому, що становить собою українська діаспора у наш час. Очевидно, найчисельніша вона у Російській Федерації. За даними Всеросійського перепису 2002 p., у Російській Федерації обліковувалось 2 942 961 осіб, що віднесли себе до українців. Це на 1421 тис. менше, ніж за переписом 1989 р. (4364 тис). Отже, зменшення українців у Російській Федерації становило 32,43% (тут доречно зазначити, що найбільшу чисельність українців у СРСР за межами Української РСР подавав Всесоюзний перепис населення 1926 р. — 7873 тис. осіб, з яких 3107 тис. українців припадало на Північно-Кавказький район). Це зменшення захопило собою більшість регіонів Росії — і тих, де чисельність українців відносно значна, і тих, де їх і у 1989 р. було небагато. Єдиний виняток становить Москва, в якій чисельність українців порівняно з 1989 р. дещо зросла: з 252 670 до 253 644 осіб, або на 2,44%. Щоправда, з огляду на бурхливе збільшення населення російської столиці (за означений період з 8875,6 тис. до 10 382,7 тис. осіб) частка українців серед населення Москви дещо зменшилася. Цікаво зазначити, що процес асиміляції московських українців вищий від середнього в Росії: лише 38,7% українців Москви задекларували рідною мовою українську.

Фактичні матеріали про українську діаспору в Росії, інших пострадянських державах, а також у Польщі, Словаччині, Румунії подаються головно за [11].

Поза Москвою найчисельніші українські громади у 2002 р. були у тих самих регіонах, в яких вони були такими і в попередні роки, зокрема за переписом 1989 р. (табл. 4).

Як засвідчують дані, скорочення чисельності українців властиве для всіх районів їх густішого заселення і близьке до середньоросійського (32,43%). Однак в окремих регіонах воно було меншим, не перевищувало 20% (Московська, Ленінградська, Тюменська області), а в деяких областях кількість українців зменшилася наполовину і більше (Приморський і Хабаровський краї, Амурська область, Республіка Саха, Камчатська та Сахалінська області).


Таблиця 4. Негативна динаміка руху українського населення в областях, республіках і краях Росії, в яких у 1989 р. число українців перевищувало 40 тис. осіб

Адміністративна
одиниця
Чисельність
українців
у 1989 р.
Чисельність
українців
у 2002 р.
Відсоток
до 1989 р.
Московська обл.
Бєлгородська обл.
Воронезька обл.
Самарська обл.
Саратовська обл.
Волгоградська обл.
Челябінська обл.
Свердловська обл.
Оренбурзька обл.
Республіка Башкорстан
Калінінградська обл.
м. Санкт-Петербург
Ленінградська обл.
Республіка Комі
Мурманська обл.
Архангельська обл.
Ростовська обл.
Краснодарський край
Ставропольський край
Омська обл.
Новосибірська обл.
Алтайський край
Красноярський край
Кемеровська обл.
Іркутська обл.
Тюменська обл.,
у т. ч. Ханти-Мансійський
округ
у т. ч. Ямало-Ненецький
округ
Приморський край
Хабаровський край
Амурська обл.
Магаданська обл.
Республіка Саха
Камчатська обл.
Сахалінська обл.
185 359
75 145
122 622
81 720
101 832
78 931
109 615
82 215
102 017
74 990
62 750
150 982
49 182
104 170
105 079
53 428
178 803
195 883
69 189
104 630
51 027
76 738
118 763
62 245
97 405
260 203

148 317

85 022
185 091
112 586
70 759
85 772
77 114
43 014
46 216
147 808
57 846
73 716
60 727
67 257
56 281
76 994
55 478
76 921
55 249
47 229
87 119
41 842
62 115
56 845
26 529
118 486
131 774
45 892
77 884
33 793
52 700
65 689
37 622
52 331
211 372

123 238

66 080
94 058
48 622
31 475
18 068
34 633
19 841
21 831
79,74
77,00
60,11
74,31
66,0
71,30
70,24
67,48
75,40
73,68
75,26
57,70
85,08
59,63
54,10
49,60
66,27
67,27
66,33
74,30
66,23
68,68
55,31
57,66
53,73
81,23

83,09

77,72
50,82
43,19
44,50
21,00
44,91
46,13
47,24

У Магаданській області число українців зменшилось майже у 5 разів. Очевидно, що в цій області велика кількість українців до 1989 р. проживали не добровільно, а за певними приписами режиму. І коли останні послабились, відбувався великий механічний відлив населення з області.

Відносно значніше скорочення в Приморському та Хабаровському краях і в Амурській області, ймовірно, пов'язане з тим, що в них більшою була частка українців серед українського населення, яке вже у другому — четвертому поколіннях проживало поза межами історичної батьківщини України. У низці випадків навіть на офіційному рівні мали місце вказівки записувати росіянами всіх тих, хто народився у Росії, незалежно від національності батьків.

Зазначимо також, що в умовах радянської влади національні форми українського громадського життя в Росії були зведені до мінімуму. Не діяли українські школи, національні просвітні товариства, преса. Всі сектори життя людини поза сім'єю здійснювались на російськомовній основі. Здобуття державної незалежності України 1991 р. у багатьох українців Росії викликало певне духовне захоплення і слугувало стимулом до створення різних громадських культурних товариств, видання газет і часописів рідною мовою, організації недільних українських шкіл та ін.

Уже 1989 р. у Москві та Ленінграді було отримано дозвіл на реєстрацію національних товариств громадського характеру, культури, мови. У Москві виникло товариство української культури "Славутич". З 1991 р. під його егідою почала виходити газета "Український кур'єр" (1991—1996 pp.). Тоді ж, наприкінці 80-х років, у Москві був створений Український молодіжний клуб, відновила роботу Державна бібліотека української літератури тощо.

У 1993 р. різні українські товариства створили Об'єднання українців Росії (ОУР), згодом — Раду українських організацій Росії.

У Москві 1995 р. почав діяти Український історичний клуб (УІК), який видавав "Українську історичну газету Росії" (1996—1997 рр.), а також "Науковий вісник УІК".

Наприкінці 2000 р. було засновано Український університет у Москві, що з часом створив свої представництва у Владивостоці, Петрозаводську і Єкатеринбурзі. Український університет у Москві діє дотепер. Він має характер радше наукового, аніж навчального закладу.

Всього до початку 2000 р. у Росії було зареєстровано близько 40 українських громадських і культурно-освітніх товариств. З-поміж них — Об'єднання українців Росії, "Музичний салон", Товариство "Світанок" у Тверській області, Український центр "Просвіта" в Ярославській області, Товариство української культури "Мрія" в Івановській області, Товариство української мови ім. Т. Шевченка у Воронезькому університеті, Український обласний національно-культурний центр "Промінь", Земляцтво "Дніпро", Центр "Краяни" у Самарській області, Регіональна національно-культурна автономія громадян української національності Волгоградської області й Українське товариство м. Волгограда. Низка українських товариств і об'єднань діють у Республіці Татарстан: Казанське міське національно-культурне об'єднання "Україна", Набережних Човнах — "Батьківщина" та ін. В уральських областях діють Українське товариство "Троянда" (Челябінськ), Українська асоціація українців (Свердловська область) та Українська національно-культурна автономія (Єкатеринбург).

В Оренбурзькій області створено Оренбурзьку обласну українську культурно-просвітницьку суспільну організацію імені Т. Г. Шевченка, Башкорстані — Національно-культурний центр "Кобзар", ансамблі "Червона калина", "Барвінок" та ін. Чимало громадсько-культурних товариств створили українці Калінінградської області: "Мрія", "Родина", "Думка", "Віночок", "Добродія", Союз українців Калінінградської області.

Достатньо жваве громадське життя українців Петербурга. У 1999 р. тут зареєстровано Українське національно-культурне об'єднання ім. Т. Г. Шевченка, а також Фонд української культури Санкт-Петербурга і Ленінградської області, діють суспільне об'єднання "Союз українок", періодичні українські видання.

Автори книги "Українці та українська ідентичність у сучасному світі" дуже уважно узагальнили діяльність українських товариств і об'єднань, видання української періодики, розвиток українських художніх колективів у всіх інших російських регіонах: у Республіці Комі, Республіці Карелія, Мурманській, Архангельській областях, краях Північного Кавказу та на Дону, в краях Далекого Сходу [11, с. 170—232].

На загальному нібито повільному скороченню українців практично в усіх регіонах Росії простежується дуже різке зменшення у неспокійних республіках Північного Кавказу. Наприклад, у 2002 р. чисельність українців порівняно з 1989 р. зменшилася до 59,19% у Кабардино-Балкарії, до 53,0% — у Карачаєво-Черкесії, до 51,53% — у Північній Осетії; до 35,51% — у Дагестані, й аж до 8,01% — у Чечні. В останній республіці у 1989 р. мешкало 12 637 українців, а у 2002 р. — лише 1018 [11, с. 182—187].

За соціальним становищем українці Росії особливо не вирізняються. Вони є серед усіх соціальних категорій російського населення: робітників, інженерно-технічних працівників; освітньої, медичної, творчої інтелігенції, кадрових військових, чиновників та ін. Українці в Росії, починаючи від Стефана Яворського, Феофана Прокоповича й Олександра Безбородька, завжди самовіддано служили режимові. Такі вони і в наш час. Можливо, це — відображення української ментальності. Тому за радянського часу з-поміж українців були маршали і генерали, як наприклад, Семен Тимошенко, Іван Черняховський, Родіон Малиновський, видатні вчені, високі цивільні чиновники та ін. Як приклад можна назвати сучасного мера Санкт-Петербурга Валентину Матвієнко.

Зауважимо також, що окрім українців, громадян Росії, у наші дні в Росії перебуває чимало українських заробітчан, громадян України. За даними перепису 2002 р., у Росії обліковувалось 230 тис. українських громадян. Це головно так звані легальні заробітчани. Вважається, однак, що крім легальних українських заробітчан, у Росії перебуває ще втричі більше українських нелегалів, точна статистика чисельності яких невідома.

З-поміж інших пострадянських держав, де проживає велика кількість українців, — Казахстан. Перепис населення цієї республіки, що проводився 1999 p., відобразив дуже значне зменшення українців: порівняно з переписом 1989 р. — на 349,2 тис. осіб, з 896 240 осіб — до 547 652, або на 39%. За поточним обліком населення 2004 p., число українців у Казахстані було ще меншим і становило 462 086 осіб.

У Киргизстані, за переписом населення 1999 р., зменшення українців відносно було ще разючішим і порівняно з 1989 р. становило 53,31% (скоротилось з 108 027 осіб до 50 441).

Ще різкіше зменшення українців у Таджикистані: з 41 375 у 1989 р. до 3 800 осіб у 2000 р.

За переписом населення 1989 р., в Узбекистані мешкало 153 197 українців. Переписних даних за подальші роки з цієї держави немає, але відомо, що відплив українців з Узбекистану в 90-х роках був масовим. Лише впродовж 1992—1996 pp. з Узбекистану в Україну переїхало на постійне місце проживання 93,8 тис. осіб.

Аналогічна динаміка переміщення українців з Туркменистану. У 1989 р. тут числилось 35 578 українців, у 1995 р. — 22 400.

Надзвичайно інтенсивне зменшення чисельності українців у Казахстані й у середньоазійських республіках після розвалу Радянського Союзу зумовлене низкою причин, породжених ще в умовах радянської дійсності.

Безумне пропагування ролі російської мови як мови так званого міжнаціонального спілкування, практична освітня, громадська й інша політика, спрямована на задоволення суспільних потреб росіян, українців, білорусів, німців, татар та інших національних меншин у цих країнах лише на російськомовній основі, до початку 90-х років дуже гальмувала громадську і культурну інтеграцію представників згаданих етносів у суспільство місцевих народів. Навіть нащадки тих українців, які прибули до Середньої Азії ще на початку XX ст., не лише не налаштовувались на культурно-побутове зближення з корінними етносами, а навпаки, штучно ізольовувались від них, виховувались в дусі певної "російськомовної" зверхності над ними. І коли на початку 90-х років корінні народи Казахстану та Середньої Азії здобули національну державність і відповідно їх мови стали виконувати головну функціональну роль у сферах політичного і громадського життя, економіці, культурі, освіті, на транспорті, — росіяни, українці, білоруси й інші національні меншини раптово виявилися у суспільствах цих країн чужими і неадаптованими. Наскільки великою була мовна відчуженість немісцевих етносів від етносів місцевих засвідчили і певні статистичні дані. У 1999 р. лише 14,9% росіян у Казахстані знали казахську мову. Таких українців було ще менше — лише 12,6%.

Безумовно, крім мовного бар'єру, який диференціював тут місцеві та немісцеві етноси, вигнання зі суспільного життя штучно нав'язаного атеїзму стимульовало вибух мусульманських цінностей у побуті місцевих етносів, що в свою чергу надавало чужинних ознак для українців, росіян і білорусів у середньо-азійських суспільствах.

Певні особливості після початку 90-х років XX ст. мав рух українського населення у державах Закавказзя. В Азербайджані перепис 1999 р. виявив лише незначне скорочення чисельності українців порівняно з 1989 p.: з 32 345 осіб до 29 тис., усього на 10%. Це явище певною мірою інтригуюче на тому тлі, що за названий період кількість росіян в Азербайджані скоротилась з 392 304 до 141 687 осіб, або на 63,88%.

Негативні явища в соціальному і культурному житті корінної азербайджанської нації за радянського часу, які почали чітко усвідомлюватися азербайджанцями на час здобуття державної незалежності, у суспільній свідомості пов'язувалися насамперед з національною політикою Москви, а отже, і російського народу. Психологічне сприйняття росіян у суспільстві Азербайджану від початку 90-х років виявилося гіршим, ніж українців, що, очевидно, позначилося і на їх особливо інтенсивній еміграції з Азербайджану. До речі, та еміграція спрямовувалась не лише в корінну Росію, а й в Україну.

З 2000 р., за деякими середніми свідченнями, кількість українців в Азербайджані продовжувала скорочуватися. Проте точних статистичних даних ще немає.

Невелика українська етнічна група у Вірменії у 90-х роках і до 2001 р. зазнала дуже різкого скорочення — на 6,7 тис. осіб, або вп'ятеро порівняно з 1989 р. Вірменський перепис 2001 р. фіксував у Вірменії всього 1633 українці. Таке різке скорочення і тут зумовлене низкою соціально-психологічних умов проживання, коли фактично раптово, штучно підтримуване владою домінування російської мови у більшості сфер суспільного життя припинилося, і російськомовні українці, як і росіяни, виявилися у явно чужому суспільному середовищі.

У Грузії, за даними радянського перепису 1989 p., українська меншина була значно чисельнішою, ніж в Азербайджані та Вірменії, і становила 52,4 тис. осіб на території (без врахування Абхазії та Південної Осетії — 40 788 осіб). У 2000 р. у Грузії відбувся перепис населення, який установив дуже суттєве зменшення тут українців: на території (без врахування Абхазії та Південної Осетії) — до 7 тис. осіб. Зазначають, що таким великим було скорочення української спільноти в Абхазії та Південній Осетії.

Незважаючи на скорочення чисельності українців у державах Закавказзя, вони все таки і у 90-х роках, і на початку XXI ст. мали у тих державах свої національні товариства, асоціації, ради та ін. Навіть у Вірменії, де число українців обліковувалось на 1633 особи, існує Федерація українців Вірменії, Товариство дружби "Вірменія — Україна".

Товариство азербайджансько-української дружби у 1989 р. було створене в Баку. В Сумгаїті діяв Центр української культури ім. Лесі Українки, 1997 р. в Азербайджані виникла Українська громада ім. Тараса Шевченка. Багато українських товариств та інших інституцій діє в Грузії: Асоціація українців — мешканців Грузії у 2003 р. об'єднувала 2,5 тис. українців. Діють Асоціація українців м. Кутаїсі "Дружба", Товариство українців м. Каспі "Червона Калина"; в Батумі — Грузинсько-українське культурно-просвітнє товариство м. Батумі ім. Лесі Українки. Існують українські громадські інституції в містах Поті, Ланчхуті, Ткібулі, Зугдіді, Гардабані, Болнісі, Квемо-Картлі, Сухумі, Цхінвалі та ін.

Відносно чисельна українська меншина в Білорусі. Перепис 1989 р. обчислював 291 008 українців у Білорусі; білоруській перепис 1999 р. — 237 014 українців. Ми вже згадували про долю корінного населення Берестейської області. Дослідники другої половини XIX ст. відносили його до українського, яке розмовляло "малороссийским наречием". У сучасній Білорусі його, зазвичай, записують білорусами, хоч відносно частка українців у сучасних Брестській і Гомельській областях Білорусі вища, ніж у країні загалом і сягає 3—4% населення, а в центральних і північних районах вона становить менше 1%.

Найчисельніша українська громада мешкає в околиці м. Кобрин Брестської області. В середньому українська меншина в Білорусі в соціальному відношенні вища від середнього рівня населення республіки. Так, на кожну 1 тис. осіб, за переписом 1999 p., вищу освіту мали серед білорусів — 120, серед росіян — 261, серед поляків — 89, серед українців — 221, серед євреїв — 405 осіб [11, с. 71].

Мовна близькість з росіянами і білорусами, русифікація суспільного життя в сучасній Білорусі створює легкі передумови асиміляції українців у білоруському середовищі, але не білорусифікації, а власне русифікації, провідником якої є сам Президент цієї держави. У 1989 р. 38% українців Білорусі називали рідною російську мову.

Українські громадсько-культурні об'єднання діють найбільше у Бресті: Українське громадсько-культурне об'єднання "Берестейщина", "Просвіта" Берестейщини ім. Тараса Шевченка. Виходять українські газети "Голос Берестейщини" і "Берестейський край". Українська "Просвіта" діє у м. Кобрин, існує Брестське міське культурно-просвітницьке товариство "Полісся", "Берегиня" та ін.

Державні чинники сучасної Білорусі, у тому числі Міністерство культури, дуже вразливо, загалом негативно ставляться до виявів українського громадського і культурного життя на Берестейщині. Діє обласне культурно-просвітницьке Товариство українців "Заповіт" також у Мінську, культурно-просвітницьке Товариство "Краяни" у Мінській області, "Верховина" у м. Гомель, "Дніпро" у м. Могильов, "Радислав" у м. Вітебськ, "Барвінок" у м. Гродно та ін.

Українське населення у Молдові, як про це уже згадувалося, по суті було автохтонним поряд з молдаванами. За даними перепису населення 1989 р., у Молдавській РСР обліковувалось 600,4 тис. українців, що становило 13,8% населення всієї республіки. Найбільше українців 1989 р. припадало на лівий берег Подністров'я — 211 тис. осіб, у тому числі в Тирасполі — 64,2 тис., Рибниці — 27,1 тис., у Дубосарах — 10,7 тис., у Слободзейському районі — 24,7 тис., Кам'янецькому — 16,5 тис., Рибницькому (без м. Рибниця) — 14,7 тис. осіб. У тому ж 1989 р. у самому Кишиневі мешкало 98,2 тис. українців. Як відомо, тепер українська меншина адміністративно роз'єднана між власне Молдовою і Молдовською Придністровською республікою. З огляду на узурпацію влади в останній групою зрусифікованих чиновників на чолі зі Смірновим національне життя українців Придністров'я має суперечливий характер.

На території власне сучасної Молдови у 1989 р. проживало 390 тис. українців, за переписом 2004 р. — 283, 4 тис. Скорочення сягнуло 27,34%. Воно пояснюється великою еміграцією українців з Молдови, зниженням природного приросту, нестабільною суспільно-політичною ситуацією у першій половині 90-х років.

Особливість розселення українців і у Молдові, і у Молдовській Придністровській Республіці та, що велика їх частина проживає компактними громадами — окремими українськими селами і групами сусідніх між собою сіл і містечок. Наприклад, українці становлять більшість у 18 з 39 населених пунктів Бричанського району, у 6 з 34 населених пунктів Дрокієвського, у 20 з 75 Фалештського району, у 8 з 34 Глоденського, в 17 з 56 населених пунктів Ришканського району та ін. Усього, як визнано офіційно, у Республіці Молдова налічують 200 сіл і три міста, де українці становлять більшість.

Подібно, як і в Білорусі, українське міське населення Молдови з 60—80-х років підпадало русифікації. Зменшувалась частка українців, які вважали українську мову рідною. У 1959 р. таких у Молдові було 86,3%, у 1970 р. — 79,4, 1979 р. — 68,5%, в Кишиневі — лише 41,2%. У тому ж 1989 р. 36,66% українців Молдови вже задекларували рідною мовою російську, і лише 1,58% українців назвали рідною мовою молдовську. Що ж до росіян, то таких було лише 0,61%. Ще 11,22% росіян Молдови володіли молдовською мовою. У мовних процесах Молдови, як і України, відображена реальна нерівноправність націй те етносів Радянського Союзу.

В Молдові діють українські громадські та культурні товариства й об'єднання. У 71 школі Молдови 1994 р. вивчалася українська мова. Існують українські програми — "Світанок" і "Відродження" на телебаченні та радіо. Українські товариства створені у загальномолдовському масштабі: Українська громада, Союз українців, Товариство української культури, Товариство "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, Благодійний фонд "Відродження", Товариство українок. Відповідні місцеві товариства створені у м. Бєльци, Кишиневі, містах Молдовської Придністровської Республіки — Тирасполі, Бендерах, Рибниці.

Для демографічного руху українських меншин у прибалтійських країнах Естонії, Латвії та Литві, подібно до інших країн, властиве велике скорочення чисельності: відповідно на 40%, 31 і 50%.

Розселення українців в Естонії — явище головно радянського часу. В цій республіці 1989 р. їх чисельність досягла 48,3 тис. У Латвії в тому ж році їх налічувалося 92,1 тис., у Литві — 44,8 тис. За даними відповідних переписів населення у прибалтійських державах: в Естонії у 2000 р. їх стало 29 тис., Латвії у 2000 р. — 63,3 тис., у Литві 2001 р. — 22,5 тис. осіб.

Зазначимо, що в Естонії в останні десятиріччя зменшувалась абсолютна кількість не лише українців або росіян, а й самих естонців через низьку народжуваність. Хоча частка естонців серед усього населення держави дещо зросла. У 1989 р. вона становила 61,5%, 2000 р. — 67,9%. Натомість частка росіян зменшилась з 30,3% до 25,6%, а українців — з 3,1% до 2,1%. Зменшення абсолютної чисельності й частки серед населення неестонських національностей зумовлена не лише зміною пріоритетності російської мови у житті суспільства, а й деякими цілеспрямованими урядовими заходами, покликаними захистити невеликий корінний народ від його асиміляції і поглинання могутнім сусідом. Громадянство надане лише тим неестонцям, які самі або їх предки мешкали в Естонії до 16 червня 1940 р. Іншим дозволено отримувати громадянство лише через так звану натуралізацію, головний компонент якої — умова оволодіння естонською мовою, знання естонської історії, традицій, конституції.

Певне зменшення українського населення в 90-х роках і на початку XXI ст. властиве і для Латвії. Щоправда, у цій державі те зменшення незначно випереджало зменшення чисельності титульного етносу, викликаного загальноєвропейською тенденцією до скорочення народжуваності. За даними Ради у справах громадянства та еміграції Латвії, в 2004 р. у цій країні числилось 59 400 українців, що лише на 4244 особи менше, ніж було 2000 р. Однак за переписом 1989 р. у республіці проживало 92 тис. українців, а за переписом 2000 р. — тільки 63 644. Отже, основне механічне скорочення українців у Латвії припадало на 90-ті роки. В Латвії ще до 1989 p., але також і в 90-х роках, українська етнічна група продовжувала виконувати свої суспільні функції на російськомовній основі, що вело до її зросійщення. У 2000 р. 67,8% українців Латвії назвали рідною мовою російську. Річ у тому, що практично всі діти з українських родин тут навчалися в російських школах, а в латвійських — усього 300 дітей українців.

Адаптація українців до сучасних умов проживання в Латвії утруднюється вимогами стосовно набуття громадянства у цій державі. Серед тих вимог — знання латвійської мови, історії, конституції. У зв'язку з цим на 1 січня 2003 р. латвійське громадянство мали всього 16,3% українців цієї держави. У росіян такий показник був значно вищий — 47,7%, у білорусів — 27,3%. Дуже низька частка українців, які отримали латвійське громадянство, має, напевне, і психологічну основу. На відміну від багатьох росіян, налаштованих на постійне проживання у цій державі, більшість українців розглядають його як тимчасове в чужій країні й не втрачають надії на повернення в Україну.

Як уже згадувалось, у Литві проживає менше українців, ніж в інших прибалтійських державах: У 1989 р. налічувалось 44 789, у 2001 р. — 22 488 осіб. Отже, за означений період українська громада в Литві зменшилась наполовину. Однією з причин такого стрімкого скорочення українців у Литві було те, що більшість їх становили не уродженці цієї країни, а приїжджі, своєрідні заробітчани. На середину 90-х років 78,9% українців становили такі, які народилися поза межами Литви, 54,6% з-поміж них становили чоловіки, а жінки — 45,4%. Тобто, на початок 90-х років більшість українців у Литві була дуже великою мірою людьми тимчасового проживання.

Незважаючи на відносно малу чисельність українських громад у прибалтійських державах, національне життя корінних народів тут дуже стимулювало українців до пошанування власних національних цінностей. Внаслідок такого впливу в усіх прибалтійських державах від початку 90-х років виникали українські громадсько-культурні товариства, асоціації, україномовна періодика, недільні школи. В Естонії створено Українське земляцтво Естонії, а під його егідою — художні колективи "Журба", "Відлуння", дитячий "Струмочок", спортивний "Пласт", радіопрограма "Червона калина".

Українське земляцтво Естонії — член Асоціації народів Естонії, Європейського конгресу українців, з 2000 р. — Світового конгресу українців.

У Латвії діють Національно-культурне товариство "Дніпро", Спілка українців Латвії, Об'єднання "Українська родина". Тут організовувався великий гала-фестиваль українських художніх колективів "Балтійська трембіта". Українці краю урочисто відзначають дні народження Тараса Шевченка.

Аналогічні громадські та культурні об'єднання діють у Литві, провідна серед них — Громада українців Литви. Під її егідою проводить культурно-громадську роботу Суботня школа ім. Т. Шевченка, дитячий ансамбль "Веселка", сімейний ансамбль "Світлиця", програма на телебаченні "Трембіта", радіопередача "Калинові грона". В республіці є Центр культури українців Литви, український національний культурний Центр "Барвінок", виходили українські газети "Гомін Литви", "Українська світлиця", інші видання.