Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Содержание: Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Люблінська та Берестейська унії, їх вплив на національну самоідентифікацію українських елітних верств

Виразно своєрідний етап в етнічній історії України розпочався після Люблінської унії 1569 р.

Основний масив українських земель (за винятком Закарпаття, що в XVI ст. було захоплено Трансільванією й Австрією, Північної Буковини, яке разом з Молдовським князівством підпало під владу султанської Туреччини, Чернігово-Сіверщини — відійшла до Російської держави та Слобожанщини, що освоювалася вихідцями з України), опинився у складі однієї держави — Речі Посполитої Польщі та Литви, власне Польського королівства. Важчі форми феодальної експлуатації, властиві раніше західним українським землям, поширилися на всю Волинь, Східне Поділля, Київщину, Лівобережжя. Поряд з феодальною верхівкою українського походження появилися великі магнати з польських родин, яким король надавав величезні масиви так званих вільних земель.

Водночас, зокрема з початку XVII ст., княжі українські й білоруські родини окатоличуються і ополячуються. "Не минуло й 50 літ (після Люблінської унії. — С. М.), — писав І. Франко, — а всі вони з невеликими виїмками зовсім ополячилися", і дворяни, і земляни. Те ж сталося з колишніми удільними князями, що після унії зрівнювалися з польськими магнатами. "Одні з них як князі Острозькі, що стояли при Русі, швидко вимерли; інші як Слуцькі, Сапеги, Вишневецькі, Тишкевичі, перейшли по якімось часі також на польський бік" [13, т. 28, с. 261]. Тут І. Франко дещо перебільшив темп ополячення українського панства. Пізніші дослідження засвідчили, що цей процес був тривалим, але тенденція — саме такою.

У феодальну добу, коли верства феодалів виконувала роль гегемона і суверена народу, вона почала залишати свою національність і релігію й перебігати в лоно польської панівної верхівки. Внаслідок цього була деформована природна етносоціальна структура народу феодальної епохи. Перед українським народом виникла загроза денаціоналізації.

Однак дещо конкретизуємо той процес відходу національної феодальної еліти від власного народу, в розумінні власної етнічної маси. Насамперед спостерігаємо, що середня українська шляхта — земляни, а тим паче її нижча за статусом і матеріальними статками верства бояри, майже впродовж усього часу (від Люблінської унії 1569 р. і до початку національно-визвольної війни) у своїй масі дотримувалися православного обряду і співвідносили себе з руським народом. Вихідці з цих нижчих верств української шляхти у 1648 і подальших роках великою мірою влилися у повстання проти польського панування й у визвольну війну козацтва та народу.

Найшвидше почали переходити на польщину великі українські пани, зокрема княжі родини. В історіографії такий перехід конкретніше висвітлений на матеріалах з Київського та Брацлавського воєводств, і менше він вивчений у Волинському воєводстві. Отже, з'ясовано, що після Люблінської унії, коли основний масив українських земель відійшов до Польської Корони, у згаданих Київському та Брацлавському воєводствах обліковувались 207 родів, які володіли одним або декількома селами. Вдалося виявити, що 153 роди з них були православними. Практично це була вся заможна і середня шляхта. У зміні нею своєї конфесійної, а згодом і національної віднесеності простежують три дещо відмінні періоди:

перший — від 1569 р. до 1596 p., тобто від Люблінської до Берестейської унії;

другий — від 1596 р. до 1620 p., тобто від офіційного декларування церковної унії до відновлення за активної участі гетьмана Петра Сагайдачного православної ієрархії;

третій — від 1620 р. до 1648 р. — від відновлення православної ієрархії і до вибуху повстання під проводом Б. Хмельницького.

У першому періоді українське панство значною мірою підпадало впливам протестантизму, коли православні вельможі переходили у кальвінізм. Найпершими українськими кальвіністами стали представники родів Лукомських, Дорогостайських, Івашенцевичів-Макаревичів. Частково в кальвінізм перейшли окремі представники родів Друцьких, Горських, Чапличів-Шпаковських, Бокіїв. Кальвіністом став представник одної з найзаможніших князівських родин князь Андрій Вишневецький — воєвода брацлавський і волинський. Ще один князь Олександр Пронський, поїхавши в Рим, прийняв католицизм, але коли повернувся в Україну, став кальвіністом.

У католицизм у часі до Берестейської унії перейшло всього кілька українських православних вельмож. Це вчинив 1595 р. князь Костянтин Вишневецький, а за ним і його нащадки, хоч інші Вишневецькі далі дотримувалися православ'я. Ще раніше, 1591 р., у католицизм перейшов до того православний вельможа, литовський підскарбій Дмитро Халецький. Відступив від православ'я син київського воєводи Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького Януш Острозький. Перейшли в католицизм Чарторийські, Семашки. Всього ж до 1596 р. з православ'я в католицизм перейшло шість магнатських родин, з яких п'ять — безповоротно, вісім родів стали кальвіністськими або аріанськими, у тому числі чотири — повністю.

Середня і менша шляхта переважно залишалася вірною православ'ю.

У другому періоді, після 1596 p., українські вельможі почали переходити переважно в католицизм і лише частково — в уніатство. До 1620 р. католиками стали повністю князівські родини Збаразьких, Заславських, Сангушків, Ружинських, Корецьких. У 1608 р. помер останній православний з родини Острозьких — князь Костянтин-Василій Костянтинович.

Декотрі великопанські роди перейшли в унію: Мишки-Варковські, Бокії, Тризни, представники Киселів, Тишкевичів, Велігорських. Ще інші пани, такі як Іван Гулєвич, Ян Гораїн, Захарій Єловицький, князь Григорій Четвертинський теж прийняли унію, але незабаром її залишили і навернулися до православ'я. Так само зробили пани Воронецькі, Кошки, Шишки-Ставецькі. Дві родини — Козики та Воронецькі — стали двоконфесійними. Деякі роди перетворилися на багатоконфесійні, наприклад Тишкевичі, Мосальські, Загоровські, також Тризни. На початку XVII ст. кальвінізм покинули Лукомські та навернулися до православ'я.

Багато панів далі наверталися до аріанства: Бабінські, Горностаї, Холоневські, Немиричі, Ободенські, Терлецькі, Рогозинські.

Пересвідчуємося, що при головній тенденції відходу від православ'я великопанських українських родів, процес зміни конфесійної віднесеності у 1596—1620 pp. був неоднозначним.

Така зміна, повторимось, стосувалася головно української магнатерії. Станом на 1620 р. із названих 153 шляхетських родин Київського і Брацлавського воєводств повністю православними залишалися 116. Православні були також ще у 21 багатоконфесійній родині; 16 родів, які повністю відійшли від православ'я і ще 21, що частково його полишили, відносились до великопанських. Католицизм захопив 16 з них, у тому числі сім — повністю. Протестантськими стали 13 родів, уніатськими — шість, у тому числі лише два роди повністю.

У третьому періоді — 1620—1648 pp. — від православ'я, що вважалося українською національною церквою, відпадали нові панські роди. Стольник брацлавський православний Стефан Черенковський став засновником домініканського монастиря у Вінниці. У 1636 р. до католицизму перейшов київський каштелян Олександр Пісочинський. У костьолі був похований київський суддя Ян Аксак. У 1644 р. був похований як католик у Грудку Федір Тиша-Биковський. Список католиків доповнювали Олександр Єлець, Дмитро Гулєвич, представники великих панів Козиків, Служок, Вельгорських, Вишпольських, Лосятинських.

У 1634 р. у католицизм перейшов останній православний із роду Вишневецьких — горезвісний з пізнішого часу Ярема.

Поріділи в третьому періоді унійні великопанські родини. Таких налічувалось всього три: Бокії, Тризни, Вельгорські.

З великих українських вельмож до 1648 р. залишалися у православ'ї лише князі Четвертинські, а також Бжозовські й Киселі.

Кількість католицьких родів, що вийшли з православ'я, до 1648 р. сягнула 28, в тому числі повністю католицьких — 12; протестантських стало 13.

Православними до 1648 р. було ще 128 великопанських родів, у тому числі повністю православними — 105, уніатських родів — три. (Йдеться про панів, які володіли одним чи більшою кількістю сіл у Київському і Брацлавському воєводствах) [10, с. 37—53].

Безумовно, зміна конфесійної віднесеності українського панства виступала як головний показник його національної самосвідомості. Проте така зміна відбувалася і через відхід від рідної мови і перехід до користування польською і латинською мовами, зокрема латинською абеткою.

Так серед сеймикових матеріалів останній акт українською книжною мовою був прийнятий у 1601 p., а перший польською датований 1607 р.

У 1647 р. православна шляхта обирала на митрополита київського Сильвестра Косова. Виборці "за" і "проти" ставили відповідно підписи. Половина духовних православних осіб, які брали участь у виборах, розписалися латинською, так само зробило кілька десятків світських шляхтичів.

На польську мову переходили вже деякі полемісти з питань Берестейської унії. Залишилися твори українських духівників польською мовою. Вона захопила літературну творчість українських письменників. Нею багато українських шляхтичів писали заповітні грамоти. Простежено, що заповіти, які писали жінки, були переважно українською мовою. Це наштовхує на висновок, що жіноча частина української шляхти сильніше дотримувалась національної мовної традиції. Збереглися документи, писані польською чи українською мовами одними і тими самими особами. Це підтверджує поширення серед української шляхти першої половини XVII ст. польсько-української двомовності — явища, властивого для перехідних етапів етнічного розвитку народів [10, с. 41—43].

Народні маси з обуренням сприймали дії панів-перекинчиків. В окремих місцях доходило до міських бунтів і непокори простих людей своїм панам. Так, Острозький літописець розповідає, як княжна Анна-Алоїза Хоткевич, чоловік якої гетьман Хоткевич 1621 р. помер під Хотином ще перед битвою поляків і козаків з турками, залишилась вдовою і в Остріг, де панувала, "понапускала єзуїтів, іже чрез них много злого сотвори православним" [5, с. 213], а 1636 р. з допомогою єзуїтів "викрала з церкви тіло отцовськоє. В п'яток страсний, вночі з п'ятка на суботу, пришла з єзуїтами до церкви", "заставила священика церков одімкнути, єзуїти батьків гроб той розстрясли, отсоваючи, і добилися до склепу, і знашли у труні тілько кості, бо юж літ 34, яко умер, а труна циновая, і понесли до кляштора. ...А княжна кості перемила і золками пахучими переклала. Єзуїти хрестили во свою віру кості і водою покропили і ім'я перемінили Станіславом". Після цього повезла прах отця свого до Ярослава, де й похоронила. Та ж княжна на Воскресіння Христове, коли від Замкової Гори йшла святкова процесія, каретою з шістьма кіньми наїхала на мосту на людей і "коньми потрутила людей". Міщани у відповідь накинулись на возниць "і паню зосталося мало не убили на смерть... і було ранених немало з обох сторін" [5, с. 216]. Ці події лягли в основу наукової розвідки Павла Житецького "Острозька трагедія", опублікованої в одному з випусків НТШ.

Видозмінена магнатерія швидко обростала такими ж перекінчиками з числа дрібної шляхти. Результативним був засіб окатоличення через мішані шлюби. Як писалося в одному з документів XVI ст., "скор русинъ ляховицу возмет, то зараз до Риму от верных отступивше, праве згинеть" [15, с. 82].

Однак польсько-католицька духовна експансія не задовольнялася українською елітою, яку вона завойовувала прямим перетягненням на католицизм. Польська католицька ієрархія висунула завдання інкорпорувати у католицьку Польщу українські та білоруські низи. З цією метою було активно підтримано давню ідею — унію Православної церкви з Католицькою. Православний клір мав визнати за вищу церковну владу й авторитет Папу Римського, прийняти певні догми (про сходження Святого Духа від Бога Отця і від Бога сина, про чистилище, про непорочне зачаття Діви-Марії та ін.), таїнства католицизму, але залишити східну обрядову форму релігії. Формально акт унії був проголошений частиною учасників Берестейського церковного собору 1596 р. В Україні розпочалася безкомпромісна ідейна війна, що точилася на всій території аж до Лівобережжя. Особливий опір унії вчинили західноукраїнські православні громади. Львівська, Галицька і Подільська єпархії перейшли на греко-католицизм лише в 1700 p., Луцька — в 1702 р.

Іван Франко вважав, що Берестейську унію "уклали пастирі без участі і всупереч опору пастви (в цьому випадку — православних українців). Починаючи з 1580 p., проблема унії перебуває в центрі уваги всього українського письменства; кожна більш-менш помітна літературна праця має або полемічне, або захисне спрямування, виступає або за, або проти унії. Ця нещаслива суперечка глушить найкращі сили і завершується страшною громадянською, так званою козачою війною, яка врешті-решт призвела до страшної руїни в Україні, до відриву її Задніпрянської частини від Польщі й до вже непоправного ослаблення самої Польщі" [13, т. 4, с. 175]. Проте унія частини православних з Римом не виправдала сподівань польського уряду і польсько-католицької церковної організації.

З часом унія набула рис національної релігії, стала органічною частиною народної культури західних українців. Після третього поділу Польщі, коли все Правобережжя і Волинь ввійшли до складу Росії, унія на згаданих територіях була немалою мірою насильно ліквідована, і православ'я тут заново відновило свої позиції. Унія залишилась існувати на Закарпатті та в Галичині, що за першим поділом Польщі 1772 р. відійшла до Австрії, у 1774 р. до Австрії була приєднана Буковина, українське населення якої належало до православ'я.

Дискусія про запровадження унії в Україні, її значення в історичній науці триває дотепер. Українська наукова і громадська думка на "православному" боці майже одностайно оцінювала її негативно. Загальновідоме ставлення до уніатства Б. Хмельницького, Т. Шевченка. На "греко-католицькому" боці ставлення до унії теж не було однозначним, що особливо яскраво виявило себе під час відзначення її 300-річного ювілею в Галичині та Львові у 1896 р. Нині окремі історики пояснюють причину прийняття унії українськими церковними ієрархами тим, що в третій чверті XVI ст. католицизм за ідеями і соціальною суттю мав прогресивне значення і порівняно з православ'ям був своєрідним протестантизмом. На I конгресі Міжнародної асоціації україністів, який відбувався у серпні—вересні 1990 р., у Києві таку думку пробував відстоювати професор Гарвардського університету Борис Гудзяк [4].

Водночас у XVI—XVII ст. українському народові доводилось і далі вести нестихаючу війну проти ординських нападів. За підрахунками польського дослідника М. Горна, з 1605 до 1633 pp. на територію Руського і Белзького воєводств було спрямовано 27 набігів — у середньому по одному щорічно. Жертвами тих набігів були сотні тисяч вбитих і полонених. Ось як передається в народній пісні трагедія, яку зазнавала Україна від ординських набігів:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькй діти,
Ой, маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.

В умовах нестихаючої боротьби проти феодального гніту, в битвах за національну свободу проти польського панування і турецько-татарських нападів міцніла і розвивалася Запорозька Січ — унікальна форма військової організації народу в світовій історії. Вона була особливою формою зародження національної державності. Переконливо національно-державні риси запорозького козацтва виступили за гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Під покровом козацького гетьмана 1615 р. у Києві було засновано братство, яке заклало школу, що згодом стала колегією на зразок європейських університетів. У 1620 р. за прямою участю П. Сагайдачного було відновлено православну ієрархію в Україні. В знаменитій битві під Хотином восени 1621 р. 41-тисячна козацько-селянська армія П. Конашевича-Сагайдачного виступила на боці Польщі проти Туреччини не просто як підпорядкована королю збройна сила, а як союзниця польської армії.

Запорозьке козацтво було дітищем усього українського народу, а не лише центральних районів України. Достатньо сказати, що славетний засновник Запорозької Січі на Малій Хортиці був кременецький і вишнівецький князь з Волині Дмитро Вишневецький, що легендарний Северин Наливайко народився в Гусятині (нині Тернопільська область), гетьман Петро Сагайдачний був родом із с. Кульчиці (нині Самбірський район на Львівщині), Богдан Хмельницький навчався у Львові.

Велика роль у розвитку загальноукраїнської культури належала на цьому етапі вихідцям із західноукраїнських земель — Іванові Вишенському родом із Судової Вишні на Львівщині, Єлисею Плетенецькому, синові шляхтича з-під Золочева (нині Львівської області), який став архімандритом Печерського монастиря й обіймав цю посаду 25 років (до 1624 p.). Є. Плетенецький заснував у Києві велику друкарню, що стала важливим осередком культури. З Галичини походили Іов Борецький (народився у с. Вірча біля Перемишля), який став київським митрополитом, а також автор відомої наукової праці "Лексиконъ славенороский и именъ тьлкование" (1627 p.) Памво Беринда. Його твір — одне з найбагатших писемних джерел першої половини XVII ст. для вивчення тогочасної української мови, зокрема живої народної. Це переклад слів церковно-слов'янської мови українською. З Галичини походили Захарій Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній.

Незважаючи на тяжкі умови іноземного панування, католицьку експансію, в Україні досягла значного розвитку народна освіта. В 1578 р. першу школу вищого ступеня — греко-слов'яно-латинську колегію було засновано в Острозі князем К. Острозьким. У школі вивчали "сім мистецтв": граматику, риторику, діалектику, логіку, арифметику, музику, астрономію. В 1585 р. була створена у Львові друга в Україні школа вищого типу. За статутом Львівської школи діяла також братська школа в Луцьку. З початку 30-х років XVII ст. Київську братсько-лаврську школу (гімназіон) було названо Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — академією. Братські школи діяли в Рогатині, Бресті, Перемишлі, Городку, Комарні, Більську. Протестантські школи, що були союзниками православ'я проти наступу католицизму, існували в Попівцях поблизу Кам'янця, в Крилові на межі Холмської землі, в Кисилині, Гощі й Берестечку на Волині, в Хмільнику на Поділлі. Києво-Могилянській академії підпорядковувались школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

Україна в цей період мала багато освічених людей, які закінчували західноєвропейські університети. Лише в XV—XVI ст. у Краківському університеті здобули освіту 800 українців. Вихідці з України навчалися у Празькому університеті, Сорбонні, Гейдельберзькому, Віттенбурзькому, Лейпцизькому, Лейденському університетах, в університетах Болонії та Падуї в Італії [14, с. 15—16].