Етнічна історія України

Занепад національних форм державності XVII—XVIII ст.

Переяславська рада лише на короткий період забезпечила відносно позитивну зміну становища в Україні. Однак після смерті Б. Хмельницького (6 серпня 1657 р.) козацька старшина швидко відчула суворість "високої государевої руки" і спробувала перекреслити рішення Переяславської ради. З цього на тривалі десятиріччя в Україні почався драматичний відступ від ледь не осягнутих вершин національної свободи. У вересні 1658 р. І. Виговський, який виконував роль гетьмана при неповнолітньому Юрієві Хмельницькому, підписав з Польщею Гадяцькі угоди. За ними Україна отримувала в складі Польщі статус Руського князівства, зрівняного з Литовським. Однак через рік Ю. Хмельницький з волі тієї ж козацької старшини, що примусила І. Виговського залишити гетьманство, відмовився від Гадяцької угоди і підписав з російським урядом нові "Переяславські статті". Минув ще рік і, за наслідками поразки російсько-козацьких військ, Ю. Хмельницький Чуднівською угодою знову визнав залежність від Польщі. Оскільки на цей час у Києві та кількох інших містах Лівобережжя вже стояли російські військові загони, то Чуднівська угода була практичним кроком на шляху до поділу України на дві частини. В 1663 р. після зречення Ю. Хмельницького гетьманської булави відбувся також поділ козацьких адміністрацій на Лівобережну з гетьманом Іваном Брюховецьким і Правобережну з Павлом Тетерею на чолі.

Воєвода київський Стефан Чарнецький 1664 р. наглумився над пам'яттю Богдана Хмельницького, викинувши його тіло з могили в Суботові. В умовах всенародних повстань проти Польщі (Ставище, Лисянка) після втечі П. Тетері серед претендентів на гетьманську булаву верх взяв Петро Дорошенко, який вдався до союзу з турками і татарами. У січні 1667 р. дійшло до замирення — Андрусівського перемир'я — між Росією та Польщею. Поділ України став доконаним фактом. Запоріжжя оголошувалося під подвійною залежністю. Проте і після цього в середині козацтва не припинялася боротьба за возз'єднання України. В 1668 р. П. Дорошенко вирушив на Лівобережжя, схопив І. Брюховецького і стратив, а сам на якийсь час став гетьманом усієї України. Однак уже через рік лівобережне козацтво виступило проти Дорошенка і обрало за гетьмана Дем'яна Многогрішного. Його як наказного гетьмана залишив на Лівобережжі П. Дорошенко. Водночас на Правобережжі Дорошенко не припиняв боротьби проти Польщі. У серпні 1671 р. він поновив союз з Туреччиною; Правобережну Україну як козацькі союзники з краю в край проходили турецькі війська і татарські орди. Після поразки Польщі від турецько-татарсько-козацьких військ у жовтні 1672 р. був підписаний принизливий для Польщі й відносно вигідний для козаків Бучацький мир. За ним Брацлавське воєводство і південна частина Київського воєводства переходили під управління гетьмана Дорошенка. Водночас на інших правобережних землях ще управляв гетьман пропольської політики Михайло Ханенко. Таке становище тривало недовго, бо вже 1673 р. у битві з польськими військами Яна Собеського турки зазнали поразки, а 1674 р. проти Туреччини вирушили через Правобережжя російські війська. Більшість правобережних полків визнала лівобережного гетьмана І. Самойловича. П. Дорошенко залишився без території і 1676 p., визнавши владу І. Самойловича, "здався на ласку" воєводи Г. Ромадановського. На бік росіян перейшов і М. Ханенко, після чого наказним козацьким гетьманом від імені Польщі був призначений Євстахій Гоголь (помер 1679 p.). Потім козацьким гетьманом король іменував Стефана Куницького, Петра Могилу, Самійла Івановича (Самуся). Турки ж витягли з константинопольського монастиря Юрія Хмельницького і нарекли його "князем України Малоросійської". Однак цей задум не вдався. Кількаразові спустошливі походи Ю. Хмельницького закінчувались поразками. У 1681 р. Росія підписала в Бахчисараї мир з Туреччиною. Туреччина визнала за Росією Київ і владу над запорозьким козацтвом. У Ю. Хмельницького було відібрано гетьманську булаву, а 1683 р., за деякими відомостями, його було страчено у Кам'янці-Подільському [2, с. 355].