Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Содержание: Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Історичні відомості про українсько-польську межу в X—XX ст.

Як осілий землеробський народ українці споконвіків проживали на тій території, де їх або ж їхніх прямих предків — руських часів Київської держави чи східних слов'ян застала писана історія. Причому в західній, центральній і північно-східній частині України їхнє проживання в часі ніколи не переривалося, незважаючи на неодноразову зміну політичного становища згаданих територій. Що ж торкається південно-східних українських земель, то вони, починаючи від XII—XIII ст., перестали бути зоною переважаючого українського заселення. Звідти на багато століть русько-українське населення було витіснене кочовими завойовниками печенігами, половцями, а з XIII ст. — татарами. Лише з XVI ст. українці почали вдруге освоювати південно-східні землі спочатку як військово-промислове населення за дніпровськими порогами, потім як військово-землеробне по нижній течії Дніпра, Південного Бугу та Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця, а у XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, українське переважаюче заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме з огляду руху українського населення в південно-східному напрямку в XVI—XVIII ст. прийнято розглядати процес завершення формування української етнічної території.

Найдавніші писемні й археологічні джерела дають підстави стверджувати про відносну стабільність української етнічної межі на заході, а також на півночі. За часів Київської Русі західна етнічна межа українсько-руського населення практично збігалася зі західними політичними кордонами Київської держави. Очевидно, політичний кордон неодноразово змінювався, але територія руського заселення на заході аж до падіння Галицько-Волинського князівства завжди була, якщо не територією Руської держави, то об'єктом безсумнівних політичних претензій. У цьому зв'язку дуже тенденційні спори і досі викликає літописний запис під 981 р. ("в літо 6489") такого змісту: "...Пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю" [4, с. 49]. Прихильники просування далеко на схід польсько-української історико-етнічної межі, відштовхуючись від згаданого запису, намагалися стверджувати, що до 981 р. у Перемишлі й Червені, а пізніше і далеко східніше, проживали поляки. Так, професор Львівського університету Станіслав Грабський намагався доводити, що до 981 р. не лише Перемишль і Червень, а й уся Червона Русь між Сяном і Збручем була заселена поляками, але Володимир, завоювавши її, запровадив тут руські церкви, "додав осадників зі сходу", які й "зрущили" польське населення. "Є на землі Червенській, — писав цей автор 1939 p., — такого зрущеного населення польського походження близько півтора мільйона" [17, с. 5].

Однак подібні положення не підтверджуються історичними джерелами. По-перше, державне прилучення "червенських городів" до Київської Русі 981 р. не було остаточним. У 1018 р. польський князь Болеслав Хоробрий знову захопив їх, але Київська держава не примирилась з цим. У 1030 р. Ярослав Мудрий приєднав до Русі м. Белз, а 1031 р. Київ відвоював усі червенські городи. З цього часу жоден документ не фіксував польського характеру ні міст, ні сіл цих земель. Удільні князівства, які тут утворилися в другій половині XI ст., — Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке й інші, так само, як і об'єднане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князівство, були за національною приналежністю населення, його релігією і культурою русько-українськими. Дивно, що на цій території, сусідній до польських земель, не фіксуються навіть окремі пам'ятки польської матеріальної культури. "Певну, як досі, відсутність виробів ремісників сусідньої Давньопольської держави, — писав професор І. Свєшніков, який впродовж багатьох років археологічно досліджував удільну князівську столицю Звенигород (за 15 км від м. Львова), — слід, очевидно, пояснити складними політичними відносинами, що в XI—XIII ст. існувала на західних рубежах Русі" [9, с. 28]. Однак які б не були причини культурної ізоляції земель на схід від Сяну від власне польських, відсутність "польськості" в Галичині аж до ХIII ст. є фактом, хоч перші згадки про поселення поляків в Україні подані у "Повісті временних літ" під "літом 6539" (1031 p.), де розповідається про похід князів Ярослава і Мстислава на ляхів і про те, що вони "спустошили лядську землю, і багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх по Росі, і є вони і до сьогодні" [4, с. 87].

Тільки стосовно XIII ст. маємо повідомлення про проникнення на Русь "латинської віри". У 1231 р. Папа Григорій IX повелів, щоб католички не вступали в шлюби з русинами, бо такі чоловіки відводять жінок від католицизму. З цього ж часу трапляються перші повідомлення про колонізацію польських селян на Русі. В 1232 р. Папа наказував польському кліру вплинути на князів, щоб "особливо... не гнобили сільського населення, яке, будучи не в силах винести неволю, тікає на Русь і там від віри відпадає". Поява ж польських поселень у Галицькій Русі фіксується лише після приєднання Львова і Галицько-Волинського князівства до Польського королівства. Можновладні польські вельможі, котрі за свою підтримку руської політики Казимира отримували земельні наділи на Русі, привозили на них осадників із заходу. Це привело до появи католицького населення не лише в містах, а й у селах [15, с. 234]. Такий приклад характерний для етнодемографічних процесів на західних межах України. І все-таки аж до XVIII ст. українська етнічна межа на заході розташовувалась західніше, ніж була фіксована матеріалами Першого загального перепису населення Росії в 1897 р. і австрійськими переписами кінця XIX — початку XX ст. Холм за часів Галицько-Волинського князівства був певний період столицею держави, місцем літописання, центром культурного і мистецького життя. Руські землі, що розташовувались північніше Холма і до поділів Польщі, входили до складу Підляського воєводства, пізніше отримали назву "Підляшшя". Власне Холмщина як заселена руським населенням земля на сході відокремлювалася від Волині р. Західний Буг, а на заході сягала р. Вепр (Вепш). У грамоті короля Ягайла 1420 р. зазначалось, що м. Туробін (південніше Любліна) розташоване в "Руській землі", і воно живе за "руським правом". Дослідники русько-польської державної межі XIII—XIV ст. дотримувались того, що вона пролягала західніше таких міст і населених пунктів (з півночі на південь), як Дорогичин (згаданий у джерелі 1142 p.), Межиріч, Верещин, Красностав, Туробин, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. На північному відтинку цією межею впродовж кількох століть виступала нижня течія р. Нурця [13]. На цій ділянці державний кордон майже збігався з етнічною межею, лише у південній гірській частині українські оселі заходили західніше державного кордону між Галицько-Волинським князівством і Польським королівством. Джерелами для уточнення західної межі проживання українського населення у XVI ст. є люстрації (описи королівських маєтків). Наприклад, за люстрацією 1564—1565 pp. у Красноставському повіті Холмської землі українську більшість мали Добринівка, Лопінник Руський, Грушів, Наділовичі, Сінниця, Стриїв. У Лежайському старостві над Сяном українськими були села Кирилівка, Старе Місто, Сідлянка, Ожанна, Жухів, Дубно, в районі р. Вислок — Босько, Вороблик Королівський [12, с. 65]. Щоправда, люстрації збереглися не з усіх сіл. Тому для уточнення етнічної межі використовують ще податкові реєстри, в яких зазначена релігійна приналежність культових споруд. Безумовно, села, в яких реєстри зазначають православні церкви, були українськими, або ж здебільшого українськими, а в селах з католицькими костьолами проживали поляки. Крайніми західними поселеннями (з півночі на південь) із православними храмами були Межиріч, Богинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Липки, Брунари, Королева Руська, Вірхомля, Шляхтова [12, с. 66].

За російським переписом населення 1897 р., у Люблінській губернії, що сягала на сході Західного Бугу й охоплювала південну частину історико-етнографічної Холмщини, проживало 196 497 осіб з "малоруською мовою". В Седлецькій губернії, куди входило Підляшшя, "малоруську мову" як рідну записали 107 777 осіб. Православних у згаданих губерніях налічувалося в 1897 р. 449 541 особа, з них 100 тис. подали своєю мовою польську. Можна допускати, що це були нащадки в минулому українського чи білоруського населення. Проте перепис фіксував також 32 041 особу римо-католиків з "малоруською мовою".

Отже, наприкінці XIX ст. українське населення історичної Холмщини та Підляшшя перевищувало 300 тис. осіб. З 1905 p., після закону про толерантність, у низці громад цього краю під впливом католицької і польської націоналістичної пропаганди був помітний відхід певної частини людей від православ'я. За деякими даними він становив 150—170 тис. осіб [5, с. 75; 15, с. 10].

За австрійськими переписами населення 1900 p., до етнічно українських західних повітів у Галичині відносились Цішанівський (Цішанів-Любачів), Ярославський, Перемишльський і Сяноцький. У кожному з них, за винятком Ярославського, українське населення становило більшість. Близько 30 тис. українців проживали в напрямку Кросно, Горлиці, Ясло. За даними польського перепису населення 1931 p., співвідношення греко-католиків і римо-католиків у галицьких етнічно пограничних повітах було таким: Любачівський налічував 44 696 греко-католиків і 32 995 римо-католиків. Відсоткове співвідношення між двома контактуючими конфесіями (фактично, між українцями і поляками) становило відповідно 57,53% і 42,47% на користь українців. У Ярославському повіті проживало 52 238 греко-католиків і 83 652 римо-католики. Процентне співвідношення 38,44 : 61,56 на користь поляків. Таке переважання римо-католиків у цьому повіті зумовлювалось, насамперед, їх значним переважанням саме у м. Ярославі. У Перемишльському повіті числилось 73 477 греко-католиків і 67 068 римо-католиків (52,28 : 47,72%), хоч і тут у повітовому центрі поляків було майже у 3 рази більше, ніж українців (21 тис. : 7 тис.). Зате співвідношення у селах повіту становило приблизно 7 : 3.

У Лісковському повіті проживали 81 544 греко-католиків і 18 209 римо-католиків (81,75 : 18,25).

Велику перевагу українці мали в Сяноцькому повіті, де починалась східна Лемківщина. У західніших повітах — Березівському, Кросненському, Ясловському, Горлицькому, Грибовському, Ново-Сончському — лемківське населення замешкувало їх південні гірські території смугою 20—30 км до р. Дунайця. Хоч у кожному з названих повітів низинні райони, де проживало близько 70% населення, були замешкані поляками.