Історія України

Третя російська збройна інтервенція

Денікінський наступ на Москву провалився. Більшовицький уряд скористався слабкістю денікінського режиму і розпочав контрнаступ. Водночас він скоригував свою тактику. VIII з'їзд РКП(б) змінив своє ставлення до селянина-середняка, скоригував і національну програму, зокрема було формально визнано УСРР як ніби незалежну державу.

Усі ці заходи створили непогані передумови для успішної боротьби проти «білих» (контрнаступ розпочався у жовтні 1919 p.).

Одночасно почалася нова збройна інтервенція проти УНР, бо, як визнавав Троцький, без України «Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». 7 листопада 1919 р. більшовики перейшли українські кордони і повели наступ до берегів Чорного моря. Для надійнішого закріплення комуністів в Україні тут було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, що мав виконувати важливі законодавчі та виконавчі функції.

У цей час Головний отаман, опинившись у надзвичайно тяжкій ситуації, проявив неабияку силу духу й волі, вірність українській національній ідеї. Це дало йому змогу згуртувати довкола себе рештки армії і надихнути її на новий етап боротьби. Було прийняте єдине правильне в таких умовах рішення: розпочати партизанську війну проти ворогів. Сам Петлюра хотів очолити його, але інші військові старшини одностайно просили його їхати до Варшави і шукати порозуміння з Польщею, на що він, врешті, погодився.

6 грудня 1919 р. 6-тисячна армія УНР під командуванням генерал-хорунжих М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника розпочала славнозвісний Перший зимовий похід. Вони прорвали фронт на сході і з боями пішли по більшовицьких та денікінських тилах. За 5 місяців походу українські війська з боями пройшли по ворожих тилах близько 2500 км Правобережною, частково й Лівобережною Україною. Тільки в березні 1920 р. Петлюра віддав наказ повертатися на Волинь.

Однак до середини лютого 1920 р. Червона армія окупувала майже всю УНР, за винятком Волині й частини Поділля, де хазяйнували поляки. Більшовики рушили на Крим, де «білі» укрилися вже під керівництвом барона Петра Врангеля (Денікін подав у відставку). Тут були проведені досить ефективні соціально-економічні й політичні реформи. Крим, незважаючи на воєнний час, став демократичною республікою, почало відроджуватися господарське життя. Врангель, принаймні на словах, визнав право українців на власну державу, внутрішню автономію козаків Дону, Кубані й Тереку. Але маленькому Криму було важко встояти перед величезним військом «червоних». Спроба Врангеля здійснити наступ улітку 1920 р. захлинулася під Нікополем і Херсоном.

Тим часом переговори Петлюри з «начальником Польської держави» Юзефом Пілсудським завершилися підписанням 22 квітня 1920 р. Варшавської угоди. Польща небезпідставно побоювалася наступу більшовиків, тому й хотіла заручитися підтримкою України. На жаль, польська верхівка не залишила своїх планів відновлення Речі Посполитої в кордонах якщо не 1772 р., то принаймні зі значною частиною українських та білоруських земель. За Варшавським договором Польща визнавала незалежну УНР. У свою чергу, УНР мала відмовитися на користь Польщі від західноукраїнських земель. Це була дуже тяжка умова, і не випадково галичани її відкинули. Гостро критикували Петлюру за цю вимушену угоду й деякі «східняки», насамперед з числа опонентів Петлюри (М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, С. Шелухін та ін.), через це у відставку пішов уряд І. Мазепи. Йому на зміну прийшов уряд В'ячеслава Прокоповича, якому судилося бути останнім урядом УНР на українських землях. Варшавська угода й досі викликає гостру полеміку між істориками. Та що б не казали, а іншого виходу в Петлюри тоді не було. Не використати ж останнього шансу для відродження незалежної України він не мав морального права.

25 квітня 1920 р. розпочався наступ польсько-українських військ на Київ. Вже 7 травня 70-тисячне військо союзників (50 тис. поляків і 20 тис. українців) вступило до Києва, а 24 травня до столиці урочисто в'їхав С. Петлюра і весь український уряд. Новим прем'єр-міністром уряду УНР, якому судилося бути останнім на рідних землях, став В. Прокопович.

Розвинути успіх союзникам не вдалося. Російські більшовики, які на той час майже розбили війська «білих», мали змогу кинути на Україну потужні сили під командуванням Тухачевського та Єгорова. Вони перейшли в контрнаступ і відтіснили польсько-українські війська до Львова, Замостя і Варшави. В обозі Червоної армії їхало аж два «незалежних» уряди: один для Східної Галичини, яку російські комуністи поспішили проголосити Галицькою радянською соціалістичною республікою, а другий — для Польщі, відповідно перейменованої на Польську радянську республіку. Один маріонетковий уряд — Галревком (Галицький ревком) очолював В. Затонський, а на чолі другого стояли Ф. Дзержинський, Ф. Кон та Ю. Мархлевський. Але тут більшовицька демагогія не пройшла, і московська навала зупинилася перед стінами Львова, Замостя та Варшави.

Сталося це насамперед завдяки героїчній обороні Замостя (28.08.—2.09.1920 р.) 6-ю стрілецькою дивізією Армії УНР під командуванням генерала М. Безручка. Стримавши тиск 1-ї кінної армії Бульонного, вона перейшла в контрнаступ. Армія Будьонного не змогла прийти на допомогу частинам, які прагнули оволодіти Варшавою. Врешті сталося те, що потім було назване сучасниками «чудом під Варшавою». Незважаючи на швидкий відступ, значна частина Червоної армії (на чолі з Гаєм) опинилася в оточенні і, щоб не потрапити в полон, змушена була тікати до Східної Пруссії (Німеччина), де її інтернували. Армія УНР тим часом (жовтень 1920) визволила Поділля, дійшовши до Бара й Літина. Склалася сприятлива для подальшого наступу ситуація, але в польському суспільстві домінували негативні настрої щодо війни на Україні, і Пілсудський поспішив укласти перемир'я з більшовиками. Українські війська розцінили це як зраду, але змушені були з боями відступити за Збруч. 21 листопада 1920 р. на території Галичини, підконтрольній тоді Польщі, українські війська були роззброєні й інтерновані.

Після перемоги над УНР і замиренням з поляками більшовики кинули потужні сили під загальним командуванням М. Фрунзе на «білий» Крим. У цьому наступі їм дуже допоміг Махно, війська якого й форсували першими Сиваш, повторивши хитрий і небезпечний маневр запорожців славетного Івана Сірка. Червона армія протягом 7—16 листопада 1920 р. оволоділа Кримом. Одразу після цього «вдячні» більшовики розстріляли переважну частину махновців. Тоді Махно з рештками своєї армії розпочав запізнілу партизанську війну проти більшовиків у їхньому тилу. Штучний голод 1921 р. значно послабив селянство — основну силу військ Махна, тому він мусив тікати до Румунії, а потім доживати свого віку в Парижі, де й помер.

Нестор Махно був особисто хороброю людиною, мав неабиякі організаторські здібності, зробив свій внесок у боротьбу проти денікінців та німецьких військ. Однак сповідування ним згубної для України ідеології анархізму й нерозуміння величезної ролі держави в житті нації, постійне тяжіння до більшовиків, врешті, удар у спину армії УНР, не дають можливості оцінити Махна інакше як «політичного сліпця».

Тим часом у Криму лютувало ЧК, розстрілюючи і грабуючи «контрреволюціонерів». Лише за офіційними списками у Севастополі за перший тиждень було розстріляно, повішено й закатовано 8364 особи, в тому числі чимало жінок-медсестер. Понад 500 портових робітників було розстріляно більшовиками тільки за те, що вони завантажували пароплави врангелівців, які тікали за море. Увесь Нахімовський проспект та інші головні вулиці міста були увішані трупами офіцерів. Для цього використовувалися дерева, стовпи і навіть історичні пам'ятники. В цій брудній справі свою зловісну роль відіграли відомі комуністичні діячі: С. Гусєв (Драбкін), Б. Кун та Р. Землячка.

Боротьба за незалежну Україну не припинилася. У польському місті Тарнові українські емігранти створили Раду Республіки на чолі з І. Фещенком-Чопівським. Але 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мир. Польща визнавала радянські Білорусію та Україну, за що Москва визнала приєднання до Польщі західноукраїнських та західнобілоруських земель. Після цього договору Рада Республіки мусила припинити свою діяльність...

Частина вояків УНР, котрі опинилися в Польщі, не змирилася з поразкою й створила групу для проведення Другого зимового походу по Волині й Поділлю восени 1921 р. Командувач походу отаман Юрій Тютюнник сподівався, що цей похід стане приводом для загальнонародного повстання. Ці надії на той момент не могли справдитися. Репресії із розстрілами заручників, голодомор, а водночас запровадження непу (нової економічної політики), передача землі селянам аж ніяк не сприяли переростанню локальних виступів проти іноземної влади у загальноукраїнське повстання.

Волинська група вояків УНР заглибилася на схід і взяла Коростень, але під тиском переважаючих сил більшовиків (дивізія Котовського та ін.) змушена була відступити. 17 листопада 1921 р. біля с. Малі Міньки на Житомирщині Волинська група потрапила в оточення. У запеклому бою загинуло понад 400, вирвалося з оточення до 100, у полон потрапило 500 бійців, переважно поранених. 359 з них відмовилися визнати більшовицьку владу в Україні й зрадити свою Батьківщину. Всіх їх було перевезено до с. Базар і згодом розстріляно. Не мали успіху й дії Подільської групи. Другий зимовий похід був останньою значною спробою відродити незалежну Українську державу. Повстанський рух, хоч і в менших масштабах, тривав у деяких регіонах України до 1925 р. (Холодний Яр на Черкащині, Полісся, Чернігівщина, частково Поділля). Тільки ціною широкомасштабних репресій більшовицька Росія спромоглася остаточно придушити цей рух.

Таким чином, унаслідок збройної агресії сусідніх держав, насамперед Росії, УНР припинила своє існування. Однак вона продовжила в новітній час традиції української державності й стала містком між Українською козацькою державою — Гетьманщиною XVII—XVIII ст. і Українською державою, яка відродилася наприкінці XX ст.