Реклама на сайте Связаться с нами

P. О. Стефанчук

Цивільне право України

Навчальний посібник

Київ
Прецедент
2005

На главную
Содержание: Цивільне право України. Стефанчук P. О.

Джерела цивільного права. Цивільне законодавство

Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір.

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг:

1 книга — Загальні положення;

2 книга — Особисті немайнові права фізичних осіб;

3 книга — Право власності та інші речові права;

4 книга — Право інтелектуальної власності;

5 книга — Зобов'язальне право;

6 книга — Спадкове право.

При прийнятті ЦК України з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий — у 1964 p.).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57—74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92—103 СК), Кодекс законів України про працю — норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24' КЗпП), Житловий кодекс — норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України — норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства України також можуть належати і нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома вага таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, якщо немає регламентації нормами вітчизняного законодавства, а також, якщо така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту.

Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При чому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (чч. 2, 3 ст. 8 ЦК). Однак таку свободу врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежено у випадку, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також зупинитись і на актах, що їх видає судова гілка влади, та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До системи судів в Україні належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України відповідно до ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Щодо загальних судів, то вони представлені розгорнутою системою відповідних судових органів, найвищим серед яких є Верховний Суд України. Акти, які приймає Верховний Суд України, наприклад, роз'яснення Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики з окремих категорій справ, судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує. Аналогічно вирішується питання і про віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів), оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на всі правовідносини.

Як уже було зазначено, цивільне законодавство регулює відповідні суспільні відносини. Однак з огляду на те, що суспільні відносини весь час змінюються та ускладнюються, має постійно змінюватись і цивільне законодавство, щоб встигати обслуговувати зазначені відносини. Ось чому доволі важливим є визначити "життя" нормативно-правового акта, тобто період, упродовж якого він має силу і є загальнообов'язковий для застосування. Безперечно, що цей період характеризується двома основними категоріями: набрання нормативно-правовим актом чинності і припинення дії нормативно-правового акта.

Набрання нормативно-правовим актом чинності залежить від виду нормативно-правового акта. Наприклад, за загальним правилом, закони набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення. Проте закон може вступити в силу і з іншого дня, якщо це прямо передбачено в ньому, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях, до яких належать "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", "Урядовий кур'єр". Міжнародні договори набувають чинності з моменту прийняття закону про їх ратифікацію. Щодо підзаконних актів, то постанови KM України набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачено самими актами. Якщо ж вони визначають права і обов'язки громадян — то не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, або такі, що мають міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації Міністерством юстиції України або обласними і прирівняними до них управліннями юстиції, якщо в них не встановлено більш пізній строк набрання чинності. Також слід зазначити, що нормативно-правові акти набирають сили одночасно на всій території України і поширюють свою дію на всіх учасників цивільних правовідносин, якщо інше не передбачено в самому нормативно-правовому акті (наприклад, нормативні акти, які поширюють свою дію на територію АРК чи окремі категорії фізичних осіб). При цьому, цивільне законодавство врегульовує відносини, що виникли з моменту набрання цим актом чинності, або так звані "триваючі відносини", тобто ті, які виникли до вступу його в силу та тривають і після цього. А це означає, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи (ст. 5 ЦК).

Припинення дії нормативно-правового акта відбувається в момент:

1) настання конкретної дати, яку прямо передбачено в законі;

2) відміни нормативно-правового акта іншим нормативно-правовим актом рівної юридичної сили;

3) визнання нормативно-правового акта таким, що суперечить Конституції України (є неконституційним);

4) прийняття нового нормативно-правового акта рівної юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

5) прийняття нового нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини.

Окрім припинення дії нормативно-правового акта, як кінцевої точки його існування, впродовж "життя" нормативно-правового акту може мати місце і призупинення його дії. Призупинення (мораторій) — це тимчасове припиненням регулювання суспільних відносин конкретним нормативно-правовим актом.

Однак навіть наявність надзвичайно досконалого законодавства не вирішить питання його належного застосування. Насамперед, проблеми застосування пов'язані з тим, що законодавство не може врегулювати всі суспільні відносини. І тому виникає низка суспільних відносин, які залишаються за межами регулювання цивільним законодавством. Чи означає це, що вони взагалі випали з поля зору законодавця? Безперечно ні, оскільки саме для таких випадків законодавець запроваджує так зване регулювання за аналогією. Розрізняють аналогію закону та аналогію права. Аналогія закону має місце, якщо цивільні відносини не врегульовано ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, однак є правові норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. І тому для врегулювання такої прогалини законодавець дозволяє застосовувати положення аналогічних правових норм (п. 1 ст. 8 ЦК). Аналогія права має місце, якщо аналогічних правових норм немає і використати аналогію закону неможливо. У цьому разі, для усунення такої прогалини, а також з метою регулювання таких відносин слід застосовувати загальні засади цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК).

Застосування цивільного законодавства також тісно пов'язане з його тлумаченням. Тлумачення цивільного законодавства — це усвідомлення змісту цивільно-правової норми. Більшість нормативно-правових актів виписані чітко, грамотно та з дотриманням правил юридичної техніки. Проте трапляються нормативно-правові акти, які допускають неоднозначність чи суперечливість у тлумаченні своїх положень. Тому в цьому випадку слід застосовувати низку способів тлумачення. Тут, окрім загально-філософських способів тлумачення (граматичний, логічний, систематичний, історичний тощо) слід застосовувати спеціально юридичні способи тлумачення. Останні поділяють на обов'язкові та необов'язкові для застосування. До обов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів належить офіційне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який його видав) та легальне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який спеціально для цього вповноважений). До необов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів тлумачення можна віднести, наприклад, доктринальне тлумачення, тобто думки вчених, щодо правильності застосування положень відповідного акту цивільного законодавства.