Магдебурзьке право в Україні

Магдебурзьке право в Україні — право міського самоврядування на українських землях, засноване на загальних принципах магдебурзького права (далі — Магдебурзьке право). Поширилося в Україні в 14—15 ст. через Польщу та Угорщину. Відповідно до цього права всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали Магдебурзьке право від литовських князів, польських та угорських королів. Переважно це були міста Правобережної України. Раніше Магдебурзьке право було надано містам Закарпатської України, яка на той час входила до складу Угорщини. З 1329 p. Магдебурзьке право користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Згодом Магдебурзьке право отримали Сянок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494—1497).

До другої категорії належали міста, які отримали Магдебурзьке право від їх власників. Так, князі Вишневецькі в 16 ст. дарували Магдебурзьке право містам Лохвиці, Лубнам, Пирятину, Прилукам.

До третьої категорії належали міста, яким Магдебурзьке право було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. 1752 p. Магдебурзьке право було дароване гетьманом К. Розумовським Полтаві. 1758 р. — Новгороду-Сіверському. До кін. 18 ст. Магдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережної України. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали, перебуваючи ще під литовським та польським пануванням.

За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістратські (привілейовані) та ратушні. Магістратське самоврядування відрізнялося від ратушного більшою самостійністю. Ратушу як орган міського самоврядування наприкінці 18 ст. мали майже всі міста Лівобережної України.

У магістратських містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з магістратських урядників — старших та молодших. До старших належали: війт, бурмістри, радці (райці), лавники та магістратський писар; до молодших — комісар або межувальник, городничий та возний. Очолював міську владу війт, який попервах призначався, а згодом затверджувався королем. За доби Гетьманщини війт затверджувався спочатку гетьманом, а потім генеральною військовою канцелярією. У руках війта зосереджувалися всі важелі управління містом. Він разом з населенням міста обирав раду, до якої входило від 6 до 24 радців. Радці вибирали зі свого середовища на 1 рік бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом бурмістри розглядали як судові, так і адміністративні справи.

У містах існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і 7 лавників, або присяжних. Лавників також щороку обирали із середовища заможного міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і кримінальні справи. У деяких містах цивільні справи міщан розглядала рада; при цьому лаві були підсудні виключно кримінальні справи. Вироки у кримінальних справах обов’язково затверджувалися гетьманом.

Про межі влади міського суду свідчить грамота на самоврядування м. Переяславу (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.), видана 1620 р. У ній зазначалося, що війт з лавниками та бурмістр з радниками могли судити не тільки мешканців міста, а й приїжджих купців. Суд повинен був збиратися в будівлі магістрату щодня, крім неділі та святкових днів. Суд міг розглядати цивільні та кримінальні справи за наявності не менш як 5 його членів. У засіданнях міських судів брали участь представники гетьманської адміністрації, що підривало суть Магдебурзького права.

Судочинство при польському пануванні велося польською або латинською мовами, після Національно-визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. — українською, а після реформ імператриці Катерини II — російською мовою. Судовий процес у містах з Магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Міста з правом на самоврядування повинні були вершити правосуддя виключно на засадах Магдебурзького права.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції мали й молодші урядники. Так, комісар виконував рішення міського суду щодо переділу землі, встановлював межові знаки. Возний виконував доручення суду, розносив судові повістки, приводив правопорушників до суду. Городничий стежив за громадським порядком у місті.

Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, були юридично вільними. Вони виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що визначала міська влада. Магдебурзьке право звільняло місто не тільки від судової, а й від адміністративної влади власника, на землі якого це місто стояло. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодержавних повинностей головною була військова. Місто виставляло певну кількість ратників, сплачувало податки на військові потреби — «серебщину» та «ординщину». Частина прибутків міста йшла на купівлю пороху, свинцю, набоїв. На містах лежав також обов’язок утримання розквартированого на їхній території війська. Магістрат забезпечував військо продуктами, квартирами, транспортом. На жителів покладались утримання міської адміністрації, сплата податків духівництву та на ремонтні роботи в місті. Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, одержували ряд привілеїв. Так, вони мали право будувати ратушу з годинником і тримати при ній сурмача. У нижніх приміщеннях ратуші дозволялося розміщувати крамницю, хлібні засіки, «діжку мірну» (для сипучих продуктів) і «мірницю мідну» (для рідких), доходи від яких використовувалися для загальноміських потреб. У містах, до яких приїжджало багато купців, дозволялося будувати гостиний двір. Міста мали право на «посполиту лазню», «посполиту кухню» (шинок), млин. Усі доходи надходили до міської скарбниці (скрині), ключ від якої знаходився у одного з бурмістрів. Із цієї скрині йшла оплата за Магдебурзьке право, вносилися податки та покривалися інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які надавало Магдебурзьке право, було право «складу»: купці, котрі привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки у дні ярмарків. Ярмарки й торги, які влаштовувались у містах, сприяли їх економічному розвитку, збагаченню міських жителів. Кількість ярмарків, які мало право проводити місто, зазначалась у грамотах на самоврядування. Так, Чернігів мав право проводити 3 ярмарки щороку.

Основними джерелами Магдебурзького права, якими користувались у містах України, були збірники міського права польських юристів Б. Троїцького (починаючи з 1366) та П. Щербича (1381), збірник хелминського права П. Кушевича (1623), а також т. зв. підручні правні книги, складені юристами Гетьманщини на основі згаданих вище праць («Короткий покажчик магдебурзького права по книзі «Порядку», «Коротенькі витяги з книги «Порядку» та ін.). Для потреб кодифікації українського права, зокрема при підготовці відомого зводу «Права, за якими судиться малоросійський народ», було перекладено з латинської та польської мов праці М. Яскера, Б. Троїцького, П. Кушевича, П. Щербича, проте ці переклади не тиражувалися і поза межами кодифікаційної комісії не застосовувалися. 1831 р. в Російській імперії вийшов імператорський указ, який скасував дію Магдебурзького права в містах. Ще кілька років після цього Магдебурзьке право протрималося в Києві, але окремим указом 1834 р. воно було скасоване й тут. У містах Зх. України, які після першого поділу Польщі (1772) відійшли до Австрії, Магдебурзьке право було ліквідоване до кін. 18 ст.

Отже, на першому етапі в 14—16 ст. Магдебурзьке право поширилося на всій Правобережній та частині Лівобережної України. У цей період воно було знаряддям окатоличення та полонізації українського населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватися тільки католики, проте відіграло прогресивну роль в економічному розвитку українських міст. На поч. 19 ст. Магдебурзьке право в Україні практично припинило своє існування. Головними причинами цього були: втручання місцевої адміністрації у справи міст з Магдебурзьким правом; невизначеність компетенції та дій війта, ради, лави; становий характер влади в містах; відсутність будь-якого контролю за діяльністю міської адміністрації; корупція та хабарництво серед посадових осіб тощо.