Валютні системи

Реферат

На фундаменті валютних відносин формується валютна система — форма організації і регулювання валютних відносин, що склалася історично і закріплена національним законодавством та міждержавними угодами. Розрізняють національну, світову і міжнародну (регіональну) валютну систему.

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності. Ці процеси, у свою чергу, визначаються дією об'єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють при цьому активний зворотний вплив на розвиток названих елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування й еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Національна валютна система — це державно-правова форма організації валютних відносин даної країни з іншими країнами та міждержавними фінансовими інститутами, за допомогою яких здійснюють міжнародні кредитно-розрахункові операції, формуються та використовуються валютні резерви країни.

Основні елементи національної валютної системи показано у лівій частині табл. 1.

До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки: банки, парабанківські установи, біржі, органи валютного регулювання і контролю та інші інститути.

У процесі глобалізації економічних зв'язків між країнами відбувається взаємна інтеграція національних валютних систем у міжнародні (регіональні) та світову валютну систему. Функціональні відмінності між ними поступово зникають (табл. 1).

Світова валютна система — форма організації валютних відносин між усіма чи переважно більшістю країн світу, закріплена комплексом міжнародних угод та правил.

Вона формувалася шляхом тривалого розвитку як особлива форма забезпечення інтересів усіх країн, пов'язаних з їх участю у зовнішньоекономічному обігу товарів, капіталів і послуг. У ході історичного становлення виробилися особливі механізми її функціонування і регулювання (права частина табл. 1).

Міжнародна (регіональна) валютна система — договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Вона є складовою світової валютної системи і пов'язана з національними валютними системами країн членів, що входять до її складу. Прикладами такої системи можуть бути Європейська валютна система, Валютний союз Центральної Африки, Західно-африканський валютний союз та ін.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність економічних відносин між країнам; юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також міжнародну валютну систему.

Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин національних країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачається порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операцій з зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін.

Світова валютна система виникла наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, повсюдного поширення золотого стандарту. Її характерними елементами були наявність стабільних золотих валют у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних валют, валютний ринок, узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу між країнами, необмежений обмін національних валют та ін. Ця система була закріплена у міждержавних угодах.

Світова валютна система виступає однією з рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних відносин, або навпаки — обмежувати їх інтенсивність, оскільки через світову валютну систему відбувається перелив капіталів з однієї країни в іншу, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності, а інколи переміщуються економічні негаразди (інфляція, безробіття) з одних країн в інші. Тому розширення міжнародних валютних відносин значною мірою залежить від характеру глобалізації валютної системи та дієвості функціонування її інститутів.

І — 1867 р. Паризька конференція — єдиним мірилом світових грошей визнано золото (золотий стандарт).

Золотомонетний стандарт. Ознаки:

— функціонування золота в якості світових грошей;

— фіксація золотого вмісту національної валюти;

— наявність фіксованих валютних курсів;

— на внутрішньому ринку золото виконувало всі функції грошей;

— вільне карбування золотих монет;

— банкноти і білонні монети вільно розмінювалися на золоті.

II — 1922 р. Генуезька конференція — національні кредитні гроші почали використовувати як міжнародні платіжні засоби (золотий стандарт).

Золото-зливковий стандарт. Ознаки:

— в обігу відсутні золоті монети;

— банкноти і білонні монети розмінювалися на золоті злитки;

— відмінено вільне карбування золотих монет.

III — 1944 р. Бреттон-Вудська конференція — впроваджено золотодевізний та доларовий стандарти (золотий стандарт).

Золотовалютний стандарт (валютний). Ознаки:

— збереження ролі золота як розрахункової одиниці в міжнародному обігу;

— фіксовані валютні курси;

— заборона вільної купівлі-продажу золота;

— долар у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота.

IV — 1976—1978рр. Ямайська конференція — завершено демонетизацію золота і офіційно впроваджено стандарт СПЗ.

Паперово-валютний стандарт. Ознаки:

— повна демонетизація золота у сфері валютних відносин;

— анульовано офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін;

— колективна валюта СПЗ стала головним резервним активом та засобом світових грошей;

— впровадження плаваючих валютних курсів для національних грошових одиниць.

Європейська валютна система — ЄВС — форма організації валютних відносин між країнами-членами ЄС, що діє з березня 1979 р.; створена з метою стимулювання європейських інтеграційних процесів і впорядкування валютного ринку. Виникнення ЄВС пов'язане з кризою Бретон-Вудської валютної системи та створенням Ямайської валютної системи як противаги останній. До 1991 р. ЄВС використовувала в основному елементи валютного регулювання, напрацьовані практикою співробітництва між центральними банками країн Західної Європи в 1972—1979 рр. (валютний "коридор"). Ініціаторами створення ЄВС були Німеччина (ФРН) та Франція.

Головна мета створення й функціонування ЄВС полягає в поглибленні інтеграційних процесів у межах країн "Спільного ринку", перетворення їх на зону європейської валютної стабільності (на противагу Ямайській валютній системі) та запобіганні експансії американського долара на ринках країн Західної Європи.

Основа ЄВС — ЕКЮ, що стала базою для визначення курсових співвідношень між валютами країн-учасниць системи. Складовий елемент ЄВС — Європейський фонд валютного співробітництва, кошти якого використовуються для надання центральним банкам країн-учасниць кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжного балансу.

У межах ЄВС — встановлено режим вільного курсоутворення національних валют стосовно долара США. Для валют країн-учасниць ЄВС установлено рівень максимальних відхилень курсу однієї національної валюти відносно іншої в розмірі 2,25% (для Іспанії та Італії — 6%), що контролюється відповідно до зміни показника "індикатора відхилень". Наприклад, якщо падіння курсу французького франка щодо німецької марки перевищило певний рівень "індикатора відхилень" та близьке до 2,25%, то з метою стабілізації курсу франка Банк Франції починає продавати німецькі марки (тобто купує французькі франки, вилучаючи надлишкову їх масу з обігу), а Німецький федеральний банк купує французькі франки, тобто купується слабша валюта і продається сильніша.

Після створення ЄВС колективна валюта ЕКЮ служила засобом міжнародних розрахунків та існувала тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків у Європейському фонді валютного співробітництва.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний з реалізацією пропозицій, які дістали назву "План Делора". Він передбачав поетапну трансформацію Європейської валютної системи в Європейський валютний союз. Стратегічною метою Союзу визначалося запровадження спільного для країн-членів ЄС Європейського центрального банку і заміну в перспективі національних грошових одиниць єдиною валютою.

Важливою подією на шляху реалізації "Плану Делора" стало підписання у лютому 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) Маастрихтської угоди, яка визначила інституціональні та правові засади фундації ЄВС.

Угодою окреслено основні передумови утворення ЄВС: здійснення країнами ЄС повної необмеженої конвертованості національних валют, повної лібералізації руху капіталів, інтеграції банківських та інших фінансових ринків, жорсткої фіксації (без будь-яких граничних допущень) валютних курсів.

Визначено основні етапи становлення ЄВС.

На першому етапі валютної інтеграції (1990—1994 рр.) країни Європейського Союзу розв'язали важливе завдання — створення самої концепції валютної інтеграції та розробили основні принципи її реалізації. Головним досягненням цього етапу стало підписання Маастрихтського договору, який, з одного боку, зафіксував прагнення Європи до валютного та економічного об'єднання, з іншого — закріпив основні вимоги до входження країн до цієї спільноти і визначив основні складові нового європейського економічного устрою.

Згідно з Маастрихтським договором (1993 р.) утворено фінансово-економічне об'єднання — Європейський економічний і валютний союз (ЄЕВС). Основне завдання ЄЕВС полягає у завершенні єдиного ринку країн ЄС, скасуванні всіх перешкод на шляху міграції товарів, послуг, капіталів і людей, координації основних напрямів економічної та валютної політики.

За концепцією валютної інтеграції, другий етап розпочався у 1994 р., коли Європейський фонд економічного співробітництва був замінений Європейським валютним інститутом з широкими повноваженнями щодо підготовки створення валютного союзу, координації грошово-кредитної політики центральних банків ЄС, здійснення заходів по підготовці чергового етапу, протягом якого передбачалося створити адекватну інституціальну систему та умови для переходу до єдиної валюти.

Головна проблема, яка поставала перед країнами ЄС на другому етапі, полягала у виборі країн-претендентів, які стануть учасниками валютного союзу. За умовами Маастрихтської угоди, претендувати на вступ до Союзу можуть лише ті країни, які дотримуються визначених критеріїв за такими параметрами:

— стабільність цін — рівень інфляції в країні не має перевищувати середнього ріння інфляції її трьох найбільш стабільних країн більше ніж на 1,5%;

— дефіцит державного бюджету. Розмір бюджетного дефіциту не повинен перевищувати 3% внутрішнього валового продукту (ВВП) цієї країни;

— рівень процентних станок за довгостроковими кредитами може перевищувати рівень трьох найнижчих станок у країнах ЄС щонайбільше на 2%;

— коливання обмінних курсів національних валют (за відсутності девальвації у попередні два роки) допускаються у межах, встановлених для ЄС (± 2,25%).

Коло країн-учасниць ЄВС було визначено в травні 1998 р. на зборах глав держав і урядів на основі виконання критеріїв конвергенції. Рішення про вступ або невступ в ЄВС на основі виконання цих критеріїв за підсумками 1997 р. прийнято Європейською комісією і Європейським валютним інститутом відповідно до рекомендацій Європейського парламенту і національних парламентів.

Третій етап валютної інтеграції розпочався у червні 1998 р., коли почали функціонувати Європейський центральний банк (ЄЦБ) і Європейська система центральних банків (ЄСЦБ).

Третій етап завершився введенням єдиної валюти — євро, яка замінила національні валюти країн ЄВС спочатку в безготівковому обігу з 1.01.1999 р. Готівкові євро з'явилися у 2002 р. Курс євро до ЕКЮ був визначений у співвідношенні — 1 : 1. У 2002 р. євро набула законного платіжного засобу на території ЄВС як у безготівковій, так і в готівковій формах.

Запровадження євро прискорило строки банківських операцій, зменшило витрати на конвертацію валют і банківські послуги.

Отже, аналіз інтеграційних процесів у сфері валютних відносин країн ЄС свідчить про утворення міцної колективної валюти, яка поступово завойовує провідні позиції на міжнародних фінансових ринках і набуває статусу резервної. Ця валюта за могутністю приближається до долара США і водночас стає його противагою.

Щодо України, то сьогодні не йдеться про її приєднання до зони євро, оскільки наш економічний потенціал, поки що не дає змоги наблизитися до країн ЄС. Однак, враховуючи той факт, що значна частина зовнішньоторговельного обігу України припадає саме на зону євро, то функціонування євро в якості міжнародного платіжного засобу, має вже сьогодні важливе значення, як для окремих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, так і для вітчизняної економіки загалом.

Список використаної літератури

1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 2001. — 458 с.

2. Демківський А. В. Гроші та кредит. Навчальний посібник. — К.: Дакор, 2005. — 528 с.

3. Івасів Б. С. Гроші та кредит: Підручник. — Вид. 2-ге, змін. і доп. — Тернопіль: Карт-Бланш, 2005. — 528 с.

4. Лагутін В. Д. Гроші та грошовий обіг. — К.: 1999. — 86 с.

5. Щетинін А. І. Гроші та кредит. — К.: ЦНЛ, 2005. — 432 с.

6. Ющенко В. А. Валютне регулювання: Навчальний посібник. К.: Знання, 1998. — 444 с.

7. Гроші та кредит: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. / М. І. Савлук. — К.: КНЕУ, 2002. — 598 с.