Племена, що не входили до Скіфії

Реферат

До складу Скіфії не входили племена, що жили в Гірському Криму, Закарпатті, у південній частині Полісся — в басейні Прип'яті на Правобережжі і Десни на лівому березі Дніпра.

Сучасники скіфів — таври, що мешкали в Гірському Криму, на узбережжі Чорного моря, були одним з найбільш диких і відсталих у культурному відношенні народів того часу. Вони жили невеликими замкнутими общинами у відкритих поселеннях. За сховища під час воєнної небезпеки їм правили спеціальні укріплення, споруджені на неприступних скелях Таврії. Єдині з небагатьох народів, вони використовували для житла печери та інші природні укриття.

Аж до початку залізного віку таври користувалися кам'яними знаряддями — крем'яними вкладишами до серпів, кам'яними шліфованими сокирами. У VI ст. до н. е. у них з'явилися скіфські наконечники стріл, списи, деякі інші види зброї, а також предмети спорядження верхового коня. Однак кількість речей скіфського типу в ужитку таврів була порівняно невеликою.

У передгірських районах і долинах річок населення займалося землеробством та скотарством з переважним розведенням дрібної рогатої худоби. Велику роль відігравали рибальство і мисливство. Господарство й побут таврів мали дуже замкнутий характер. Незважаючи на безпосереднє сусідство Херсонеса і близькість Боспору, на їх поселеннях і в могилах майже не зустрічаються предмети античного імпорту. Дещо збільшився імпорт античного посуду лише в пізній період. У таврів стійко зберігався родовий лад.

Щоб перешкодити встановленню контактів з греками та іншими іноземцями, вони приносили в жертву всіх, що потерпіли під час аварії кораблів та захоплених у полон. Ці жертвоприношення здійснювалися на честь головного божества таврів — великої богині Діви, яку стародавні письменники ототожнювали то з Артемідою, володаркою звірів, то з Іфігеніею, дочкою Агамемнона.

Виразною рисою культури таврів, що дістала назву кизил-кобинської, є її своєрідна кераміка, набір прикрас і специфічний поховальний обряд. Таври ховали померлих у кам'яних ящиках, поставлених один біля одного ланцюжком на підвищеннях. Зверху ці кам'яні споруди, як правило, засипалися землею, утворюючи паралельні гряди. Ці дольменовидні споруди були колективними усипальницями для членів окремих сімей і використовувалися протягом тривалого часу. В окремих гробницях знайдено кістяки кількох десятків померлих. Ланцюг з кам'яних ящиків являв собою кладовище родової групи.

Існує думка, що таври проникли у Крим через Тамань і Керченський півострів із гірських районів західного узбережжя Кавказу наприкінці бронзового віку.

У період раннього залізного віку територію Закарпаття досить густо заселяло населення, пам'ятками якого є численні кургани так званої куштановицької культури. Поховання здійснювалися за обрядом трупоспалення. Прах зсипали в урну або ж у неглибоку ямку. В поховання клали деякий інвентар (прикраси, ножі, іноді предмети озброєння) і велику кількість посуду з напутньою їжею. Над похованням споруджували невеликий курган із землі й каміння.

Аналізуючи речовий склад знахідок із куштановицьких курганів, особливо глиняний посуд, представлений біконічними корчагами, мисками, черпаками, горшками з наліпним валиком тощо, вчені дійшли висновку, що це населення утворилося в результаті злиття двох різних етнічних груп. Початкову основу його становили фракійські племена, що жили тут раніше, згодом до них влилася значна частина населення, яке переселилося сюди з областей Українського Лісостепу, з території Західного Поділля. В результаті місцеві традиції збереглися тільки у формах обряду кремації, деяких типах кераміки.

Привнесені зі сходу елементи докорінно змінили культуру фракійського гальштату й наблизили її до культури Лісостепового Правобережжя. Очевидно, це було одне з перших етнічних пересувань, в результаті якої відбулася слов'янізація цієї спочатку фракомовної групи населення.

У північну частину Правобережжя України, на південь від Прип'яті, аж до течії Стугни, в Подніпров'я і верхів'я Бугу проникали окремі групи населення, яке проживало на території Білорусії, на північ від Прип'яті, та в басейні Сожу. Це поліське населення дістало назву племен милоградської культури, а його південна гілка, що мала контакти з землеробським населенням скіфської культури на Правобережжі, — племен підгірцівської культури. Між населенням скіфської і підгірцівської культур не було ніяких природних рубежів і оборонних кордонів. У даному разі ми маємо справу з варіантом, коли слабіший і культурно відсталіший народ проникав у середовище сильнішого, численнішого і культурно розвинутішого народу і мирно співіснував з ним протягом досить тривалого часу.

Населення підгірцівської культури, що, мабуть, належало до балтомовної групи племен, жило невеликими відкритими поселеннями на низьких берегах річок та озер. Як і в інших народів цієї географічної зони, основу їх господарства становили землеробство й скотарство. Відкрито залишки бронзоливарних майстерень, у яких виготовляли своєрідні ажурні прикраси, що не мали нічого спільного зі скіфськими. Аналогії їм знаходять на півночі і північному сході, в колі культур балтського і фінно-угорського світу. Своєрідними рисами відзначається кераміка, в складі якої переважають горшки з круглим дном і вінцями, прикрашеними під краєм наколами або ямками.

В цілому культура підгірцівського населення може бути охарактеризована як південна гілка милоградської культури, що підпала під сильний вплив скіфської. У милоградських племен на території Білорусії панував обряд поховання з трупоспаленням у безкурганних могильниках, що також характерно для підгірцівського населення в межах сучасної України. Проте в окремих випадках зустрічаються поховання з трупоспаленням у курганах, у чому виявився вплив культури південних сусідів. Очевидно, ця частина балтомовних племен досить рано встановила дружні стосунки зі своїми південними сусідами, потрапила у сферу їхнього культурного впливу і, кінець кінцем, була асимільована племенами зарубинецької культури, з поширенням яких на північ і північний схід дослідники пов'язують просування давньослов'янського населення.

Аналогічний процес відбувся на південній межі Лівобережного Полісся, де землеробські скіфські племена підтримували контакти з населенням юхнівської культури, що жило на Десні та в Курському Посейм'ї. Нащадки бондарихинських племен — юхнівські племена, витіснені скіфами на північ, різко відмежували свою територію від скіфського світу системою укріплених городищ, що розташовувалися на високих мисах плато над долиною ріки. Городища оточувалися валами та ровами, особливо з напільного боку. Більшість городищ існувала протягом тривалого часу — аж до кінця скіфського періоду. В господарстві юхнівських племен, поряд з землеробством і скотарством, помітне місце посідали рибальство та мисливство. Кераміка юхнівської культури зберігала традиції бондарихинської культури. Переважали високі слабопрофільовані горшки з плоским дном, оздоблені на шийці і зрізі вінця горизонтальним рядом відбитків, зроблених кінцем трісочки чи палички.

Серед прикрас зустрічаються ажурні підвіски, які дещо нагадують прикраси підгірцівського населення. Виготовлялися вони на місці, про що свідчать знахідки форм для їх відливання. Своєрідними місцевими формами є глиняні «рогаті цеглини» для вогнищ, великі грузила для рибальських сіток і глиняні брязкальця. Більшість предметів озброєння, кінське спорядження і деякі види прикрас були запозичені у скіфів.

На території, зайнятій юхнівськими племенами, поряд з городищами існували відкриті неукріплені поселення. Житла були наземні, стовпові, стіни — плотові, обмазані з обох боків глиною. На юхнівських пам'ятках Курського Посейм'я знайдено невелику кількість античної кераміки, в тому числі й уламки ранніх чорнофігурних посудин VI ст. до н. е. Проте торговельні контакти з античним світом у населення юхнівської культури в цілому виражені слабо.

Пам'ятки юхнівської культури простежуються до кінця скіфського періоду. В останні століття до нашої ери — на початку нового літочислення ця культура поступово зникає, поступаючись місцем зарубинецькій культурі, яка зберігає деякі юхнівські риси. Подібне явище найбільш відповідає процесу поступового зближення та асиміляції місцевого населення в результаті контактів з прийшлими племенами.