Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Кибальчич Микола Іванович

Біографія

(1853 — 1881)

Учений-винахідник, революціонер-народоволець

На главную
Видатні постаті України

Микола Іванович Кибальчич народився 19 жовтня 1853 р. в м. Короп (нині Чернігівська область) в сім'ї священика. Початкову і середню освіту здобув в Україні.

У 1871 р. вступив в Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення, але невдовзі залишає інститут, гнітюча атмосфера в якому не сприяла здобуттю знань. У 1873 р. Микола стає слухачем Медико-хірургічної академії. Він мріяв не лише лікувати людей, а й нести до їхньої свідомості здорові поняття про життя, вірив, що його ідеали будуть зрозумілі широкому колу трудящих. На літні вакації він приїздить до брата Степана — військового фельдшера у с. Жорнищі. Невеличка книжечка "Казка про чотирьох братів", яку він залишив, від'їжджаючи до столиці, відставному солдатові Притулі, стала причиною його арешту.

У жовтні 1875 р. петербурзька поліція за повідомленням Київського жандармського управління, яке проводило слідство щодо поширення серед селян Жорнищі "Казки про чотирьох братів", зробила на квартирі Кибальчича трус, під час якого знайшла заборонену революційну літературу.

Три роки (1875—1878) він провів в ув'язненні у Лук'янівському тюремному замку, хоча офіційно значилося, що впродовж цього строку він перебував під слідством.

Миколі Кибальчичу не дозволили через неблагонадійність продовжувати навчання у Медико-хірургічній академії. Несправедливість породжує гнів, спротив. Ще за Лук'янівськими тюремними мурами М. Кибальчич дав собі слово не миритися із самодержавним злом і спрямувати на це всі свої знання, винахідливість, розум. Після звільнення з кінця 1878 р. він перебував на нелегальному становищі, у травні-червні 1879 р. входив до групи "Свобода або смерть", яка утворилася в організації "Земля і воля". Пізніше став агентом виконавчого комітету "Народної волі" (серпень 1879 p.).

Вільнолюбний дух Микола успадкував від свого діда Максима Петровича Іваницького — натури гордої і обдарованої, який проміняв місце священика у кафедральному соборі на трупу мандрівних акторів. Якраз у Полтаві трупа ставила "Москаля-чарівника". Максим Іваницький грав Михайла Чупруна. На виставі був присутній автор п'єси. А після спектаклю вони зустрілися, і зізнався мандрівний актор Івану Петровичу Котляревському, що складає вірші. Іван Петрович попросив залишити йому зошита з віршами. А згодом, після цієї зустрічі, вийшла друком за редакцією Івана Котляревського невелика книжечка віршів Максима Іваницького "Мої думи". Присвятив він її улюбленому онукові Миколі.

Ім'ям і прізвищем діда Микола Кибальчич користувався, перебуваючи на нелегальному становищі. Він був людиною різнобічних захоплень. Мав літературний хист. Упродовж кількох років співробітничав у петербурзьких журналах "Русское богатство" і "Слово". Широкий резонанс викликала його стаття "Політична революція та економічне питання", надрукована під псевдонімом Дорошенко ("Народна воля", 5 лютого 1881 p.).

Революційним духом був просякнутий і Миколин брат — Левко Кибальчич. Вони обидва входили до складу "Народної волі". Миколу не ввели до бойової групи: його обдарованість винахідника і вченого цінували і через те оберігали. Він займався виготовленням бомби. Левко Кибальчич мав завдання вистрілити у царя, якщо той після замаху залишиться живим. Чому ж ім'я брата замовчувалося в історії народницького руху? Все просто і водночас трагічно. Левко Кибальчич емігрував за кордон, а от його син Віктор Кибальчич після 1917 р. повернувся на батьківщину. Чорне крило сталінських репресій не оминуло і його. Лише відбувши кілька років ув'язнення, він отримав дозвіл на виїзд з Радянського Союзу. Тут допомогло заступництво Ромена Ролана. У далекій Мексиці пішов із життя син Левка Кибальчича, тут працює його онук Володимир Кибальчич, який береже пам'ять про своїх родичів — Миколу і Левка Кибальчичів.

У надзвичайно складний період життя, відкинувши метод мирної пропаганди народництва, Микола Кибальчич приєднується до народників-терористів. Науку він прагне поставити на службу революції. М. Кибальчич очолює лабораторію вибухових речовин виконавчого комітету "Народної волі". Будучи "головним техніком" організації, він бере участь у підготовці замаху на царя Олександра II. 17 березня 1881 р. був заарештований. За справою 1 березня 1881 р. засуджений до смертної кари.

На той час жоден завод у Росії не виготовляв динаміту. Тому Кибальчичу довелося провести безліч дослідів, щоб досягти бажаного результату: його дітище виявилося у кілька разів сильніше, аніж динаміт закордонного зразка і у двадцять разів перевершило можливості артилерійського пороху.

Виконуючи доручення "Народної волі", Микола Кибальчич старанно вивчає теорію і практику вибухових речовин і за короткий час стає чудовим спеціалістом у цій галузі. Незважаючи на несприятливі умови (приміщення лабораторії не відповідало призначенню, а сам дослідник, ховаючись під фальшивими прізвищами, будь-якої миті міг бути заарештований), Микола послідовно займається науковою роботою. Він створює оригінальні, зручні для бою бомби. Судові експерти визнали їх надзвичайним винаходом.

Генерал фон Пфейль, один із досить досвідчених фахівців того часу, писав: "Бомби, це своєрідне чудо, винайшов хімік Кибальчич, який належав до партії. Це була видатна, богом обдарована людина, що уславила своє ім'я численними відкриттями у своїй спеціальності".

Винайдення бомб для нього не було самоціллю. Зазначимо, що, створюючи їх чи готуючи вибухівку, Кибальчич дбав, щоб вибухова сила була спрямована лише на об'єкт знищення і щоб при цьому не постраждали сторонні люди. На суді він свідчив: "Я обмірковував це питання і вирішив, щоб взята кількість динаміту була, так би мовити, мінімальною, яка потрібна для того, щоб досягти мети і не завдати шкоди окремим особам".

Нагадаймо, що створення вибухових пристроїв — це лише певний етап до вирішення головного питання його життя. Мозок ученого невтомно працював у пошуках принципу руху літального апарату для міжпланетного сполучення.

Перед нами постає не фанатик-терорист, а вчений із чітко визначеною науковою метою, про що він сказав у промові на судовому процесі 29 березня 1881 p.:

"Спостерігаючи загострення боротьби уряду з партією і передбачаючи, що доведеться вжити таких заходів, на які вона раніше не наважувалася, я вирішив оволодіти тими технічними та хімічними знаннями, які для цього були потрібні. Я перечитав усе, що міг дістати російською, французькою, німецькою та англійською мовами, усе, що стосується вибухових речовин, намагався йти, так би мовити, науково у цьому питанні, і весь час, коли точилася боротьба, поки виникала потреба для партії в технічних відомостях, я сприяв цьому. Таким чином, я брав участь у замаху під Москвою, Олександровськом і Одесою, брав участь у виготовленні снарядів... Але треба зауважити, що моя участь у терористичній діяльності обмежувалася винятково науково-технічною справою. Я кажу це не для того, щоб зняти із себе частину обвинувачення, а з почуття справедливості. Так, прокурор охарактеризував, зокрема, мене і взагалі партію як осіб, які проповідують терор заради терору. Це невірно. За інших умов ту винахідливість, яку я виявив щодо створення метальних снарядів, я, звичайно, скерував би, наприклад, на поліпшення сільськогосподарських знарядь праці.

...Тепер уже по суті, в окремому питанні я маю зробити заяву щодо однієї речі, про яку вже говорив мій оборонець. Я створив проект літального апарата. Я подав докладний виклад цього проекту з малюнками і розрахунками. Оскільки, мабуть, я вже не матиму можливості вислухати думку експертів щодо цього проекту і взагалі не матиму змоги слідкувати за його долею і, можливо, передбачаючи таку випадковість, що хто-небудь скористається моїм проектом, то я тепер прилюдно заявляю, що мій проект та ескіз його, складений мною, знаходиться у пана Герарда".

Адвокат Володимир Миколайович Герард зробив усе можливе, щоб зберегти креслення. Його підзахисний одержав папір, переніс на нього проект, розпочатий у день останнього допиту — 21 березня, і вже 23 березня вручив його адвокатові для передавання у жандармське управління і скликання експертної комісії.

Проект Миколи Івановича Кибальчича був сміливою спробою винахідницької думки піднятися до розв'язання важливих теоретичних і практичних проблем, пов'язаних з польотом важчих за повітря реактивних літальних апаратів. У своєму проекті винахідник запропонував використати реактивний двигун. Цікава відмінність проекту Кибальчича від усіх відомих на той час полягає в тому, що у запропонованому ним повітроплавальному апараті потрібна атмосфера як опорне середовище, і теоретично було доведено, що він може переміщатися навіть у безповітряному просторі. І хоча Микола Іванович назвав свій апарат повітроплавальним, за словами видатного вченого-популяризатора Якова Ісидоровича Перельмана, його цілком можна назвати зорельотом, "по суті це був перший крок в історії міжзоряного плавання".

Доля проекту та його автора схвилювала прогресивних людей, учених усього світу. З особистим листом про помилування до Олександра III звернувся Лев Толстой. Про долю революціонера турбувалися Іван Франко та Леся Українка. Навіть у реакційному таборі робили спроби зберегти життя молодого вченого. Олександра III прохав царський генерал Й. В. Гурко: "Що б там не сталося, в чому б вони (народовольці) не завинили, таких людей не можна вішати. А Кибальчича я засадив би міцно-наміцно до кінця його днів, але при цьому дав би йому повну можливість працювати над технічними винаходами". Існує версія, немовби цар пообіцяв замінити смертний вирок на довічне ув'язнення за умови, що Кибальчич погодиться працювати для воєнної слави Росії. "При відмові, — зауважив цар, — повісимо першим".

"Перебуваючи в ув'язненні, — писав Микола Іванович, — за кілька днів до своєї смерті, я пишу цей проект. Я вірю у здійснення моєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі.

Якщо ж моя ідея після докладного обговорення вченими-спеціалістами буде визнана здійсненною, то я буду щасливий тим, що зроблю величезну послугу батьківщині й людству. Я спокійно тоді зустріну смерть, знаючи, що моя ідея не загине разом зі мною, а існуватиме серед людства, для якого я готовий був пожертвувати своїм життям. Тому я благаю тих учених, які розглядатимуть мій проект, поставитися до нього серйозно й сумлінно і дати мені на нього відповідь якомога швидше".

Адвокат Володимир Герард дотримав слова і передав проект зорельота Кибальчича на розгляд начальству. Однак тоді він так і не потрапив до наукових експертів. На рукопису вченого рука міністра внутрішніх справ графа М. Т. Лоріс-Мелікова безжально вивела: "Давати це на розгляд учених тепер недоцільно і може викликати лише недоречні тлумачення". Проект акуратно поклали "під сукно", де він пролежав... тридцять шість років. Бюрократична система царської Росії діяла надійно.

3 квітня 1881 р. Миколу Івановича Кибальчича було страчено в Петербурзі біля Царськосельського вокзалу, на Семенівському плацу.

Проект повітроплавального апарату, запропонований М. Кибальчичем, став відомим широкому загалу громадськості далеко пізніше.

У 1918 р. журнал "Былое" вперше познайомив читача з проектом Кибальчича. У цьому номері помістив статтю професор М. Ринін, який писав: "Наскільки мені довелося розібратися в російських та закордонних творах... за М. І. Кибальчичем повинен бути встановлений пріоритет в ідеї застосування реактивних двигунів до повітроплавання, в ідеї, правда, практично ще нездійсненної, але здебільшого вірної і такої, що подає заманливі перспективи в майбутньому, зокрема якщо мріяти про міжпланетні сполучення".

Микола Іванович Кибальчич — постать складна і трагічна. Двадцятисемирічна біографія революціонера-народовольця багата епізодами наукових пошуків і відкриттів, невпинної боротьби із самодержавством.

У брошурі "Микола Іванович Кибальчич", що була опублікована у Санкт-Петербурзі в 1906 p., читаємо: "За своєю вдачею, за своїми здібностями це був більше кабінетний вчений, аніж революціонер-практик. Книги, лабораторні дослідження — ось сфера його інтересів. Він був людиною цілком самостійною і розумнішою за багатьох, однак через свою безкінечну доброту, м'якість та непрактичність зовсім не міг вести людей за собою. Його всі поважали, кожен зважав на його думку, коли це стосувалося чисто наукової сфери...

Він не був бойовою людиною, він не здатний підняти руку на подібну до себе істоту. Однак, при його здатності злитися всією душею з улюбленою ідеєю, він, звичайно, зміг спокійно дивитися у вічі смерті, навіть спокійніше, ніж більшість інших людей. І напередодні смерті, його, як відомо, хвилювала лише доля його проекту повітроплавання, як Архімеда — доля його кіл".

bigmir)net TOP 100