Думи

Реферат

Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміреною любов'ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров'ю землі вирощена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос. Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український народ: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих січах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких шабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог.

Історія нашого народу-трудівника склалася так, що він на протязі довгих століть мусив тримати в одній руці серпа, а в другій — зброю. Ніколи наш народ — народ великої душі і доброго серця — не косував і не зазіхав на чужі краї. А на його землю в гонитві за зиском і чорноземом сунули і татарські ординці, і турецькі яничари, і німецькі ландскнехти, і шведські владолюбці, і польські магнати. Тут, на обездолених займищах і кресах, вони шукали ситого життя і слави, тут вони мріяли навіки залишити своє коріння й насіння, а залишили свою зганьблену зброю і могили.

Звитяжна боротьба українського народу проти чужоземних завойовників — це основа нашого героїчного епосу.

Народившись ще в XV віці, він крізь буремні віки дожив до сьогоднішнього дня і житиме для нових поколінь, бо генієм народу йому дано те безсмертя, перед яким безсилі тумани хронології і перед яким віки стоять у почесній варті; більше того, завдяки своїй волелюбності, героїці, глибині почуттів, поетичній довершеності, наша дума перейшла географічні кордони і стала цінним культурним надбанням інших народів. Отже, життєвий шлях її з віками не обривається, а продовжує зеленіти в новому розвої. І ми можемо гордитися, що наш український епос по праву достойно входить у величну скарбницю світової культури.

Історія життя українського народу — душа нашого епосу, а вікопомна поезія «Слова о полку Ігоревім» і поетика народної пісні — крила наших дум. Хто ж є їхнім героєм?

З блискучою художньою довершеністю розкривається тут образ захисника рідного краю, образ простого воїна, який «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота». З яким прекрасним доброзичливим гумором описано одяг бідного козака, представника народу. І дарма, що на козакові всі «три семирязі лихії», а шапка-бирка «зверху дирка, травою пошита, вітром підбита», він не зазіхає на чужі багатства, він ні города, ні села, ні людей не займає.

Небагато рядків думи ми прочитали, а перед нами постав колоритний, по-людяному привабливий образ охоронця Килиїмського поля — оборонця рідної землі. І навіть його вбогі шати приваблюють нас більше, аніж пишне королівське вбрання.

І зовсім інакше, з епічним спокоєм, за яким вчувається приховане презирство, вимальовується образ татарського людолова:

Неситому ворогові не судилося здійснити своє нахваляння: в герці козак перемагає нападника.

Ці два образи думи є наче символом історичної боротьби українського народу із татарськими і турецькими загарбниками. Символічно звучить наприкінці думи і хвала Килиїмському полю — рідній землі:

Рідна земля! Нема в світі нічого дорожчого за неї для нашого серця. Вона ще над колискою немовляти погойдує сонячний промінь і лагідну колисанку матері, вона підводить своїм гірким і солодким хлібом дитину на ноги і входить в її очі та душу своєю безмірною красою, вона дарує своїм дітям велич людини і, скільки може, захищає тебе в лиху годину і сама потребує твого самовідданого захисту.

Рідна земля! Вона уся оповита нашою любов'ю, звіку напоєна кров'ю своїх синів і возвеличена духом людини в найкращих її творах. Згадаймо, як бринить вона у безсмертному «Слові о полку Ігоревім», — і ми відчуємо, як вона озивається в думах.

Нічого нема гіршого для людини, як неволя. А турецька неволя-каторга своєю сумною славою стала відома на весь світ. Досить заглянути в літописи і свідоцтва минулих віків, щоб збагнути увесь жах і муки невольників на турецьких галерах, щоб почути брязкіт скупаних в людській крові кайданів, щоб побачити, як горде людське чоло, на якому окреслюється мужність і розум, навік пропалює розпечене залізо. Але й на кривавих невольничих торговицях, на які з'їжджалися покупці рабів із трьох материків, і на турецькій каторзі невольники не забувають своєї рідної землі. І ця любов особливо зворушливо озивається в невольницьких плачах-думах, де майже кожен, характерний лише для думи, рядок підкреслює різницю між своїм добрим і чужим лихим краєм, що виплодив людоловів:

Образ рідної землі, любовно виплеканий невольниками, яким залізо-кайдани постирали до кості тіло, хвилює нас і через сотні років. Ми можемо лише здогадуватися, як «тихі води і ясні зорі» рідного краю кликали до себе невольників з проклятого рабства, як у свій час, коли неволя чатувала на нашу землю, кобзарські думи зворушували серця матерів і батьків, братів і сестер. Поетичний образ рідного краю, вимріяний і вистражданий невольниками на чужій каторзі, ми вважаємо одним з найкращих образів у світовій духовній скарбниці.

Думи про неволю та про боротьбу з турками і татарами займають чільне місце в українському епосі, до них належать, окрім згаданих, такі неперевершені твори, як «Самійло Кішка», «Івась Удовиченко, Коновченко», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Отаман Матяш старий» та інші. Героями цих дум є, як правило, волелюбні сини народу, яких не згинає неволя, які мужньо борються з ворогом, перемагають його або достойно і чесно зустрічають смерть у нерівному бою. В них оспівується вірність товариству, підноситься ідея єдності.

За своїм характером — це глибоко реалістичні твори, в яких не знайдемо слідів ні міфології, ні казковості, ні фантастики. В деяких із цих дум епос глибоко переплітається з лірикою, а в реалістичну основу іноді закономірно входять елементи перебільшення — гіперболізм — з метою різкіше підкреслити хоробрість народних героїв («Отаман Матяш старий», «Івась Удовиченко, Коновченко»).

Друге місце за кількістю у нашому героїчному епосі займають думи про боротьбу українського народу з польською шляхтою, яка, насаджуючи дике кріпосницьке свавілля, захопила більшу частину нашої землі. Ці думи є художнім свідченням самовідданої любові до дідизни і ненависті до її ворогів, зокрема свідченням великого патріотичного піднесення всього українського народу у визвольну війну 1648—1654 років.

Основними героями цих творів є широкі маси повсталого селянства і козаків, а керівником їх яскраво показано Богдана Хмельницького, якого народ любовно величає «наш батю Зинов».

Безсмертною славою увінчує народ в думах своїх вірних синів Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса — історичних діячів, які правильно зрозуміли національні інтереси українського народу.

Історичних діячів, які боролися за соціальну справедливість, за незалежність своєї країни, народ наділяє найкращими людськими рисами. В народній уяві вони не вмирають після смерті, а живуть і житимуть у пам'яті нових поколінь. Цей мотив є основним мотивом в українському епосі:

Окремо від дум, в яких оспівується козацька звитяга в боротьбі проти татаро-турецького і польсько-шляхетського поневолення, стоїть дорогоцінна перлина нашого епосу — дума «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер». Цей чудовий твір ніби продовжує думу про козака Голоту. Фесько Ганжа Андибер захищає козацьку сірому і бореться проти дуків-срібляників, що захопили у свої руки всю землю:

Відомо, що українські думи створювалися десь від кінця XV століття. А через те що записування їх почалося тільки в XIX віці, важко й уявити, скільки безслідно загинуло чудових творів нашого героїчного епосу. Ті ж думи, що відомі тепер, дійшли до нас з уст великих народних співців-кобзарів, таких, як Іван Стрічка, Остап Вересай, Андрій Шут, Іван Крюковський, Михайло Кравченко та ін.

В дожовтневий період хронологічно найпізніше виникли дві думи про Сорочинське повстання 1905 року, вони історично правдиво відтворюють повстання селян у селі Великі Сорочинці. Автор думи «Про Сорочинські події 1905 року» Михайло Кравченко сам був учасником повстання і зазнав переслідувань від царської влади. На його кобзарській судьбі відгомоном далеких віків обізвалася доля славетних кобзарів, які кликали народ до боротьби, ходили в походи і гинули в боях, востаннє тримаючи руку чи на зброї, чи на струнах кобзи. Лише в одній страшній Кодні чорною волею головного регіментаря королівського і Речі Посполитої війська Стемпковського було страчено разом з повстанцями Ґонти й Залізняка трьох кобзарів, учасників Коліївщини, — Варченка, Скрягу і Сокового.

Багатою історією України, дійовою любов'ю до рідного краю ткалася безсмертна тканина нашого героїчного епосу, який увібрав у себе не тільки народні сльози і кров, але й волелюбність народу, його гуманізм, силу і віру в майбутнє. Українські думи є не тільки художнім літописом минулих віків, — вони й зараз силою людяності і поезії виховують в нас любов до рідної країни, ненависть до всякого гніту і поневолення. Воістину

І сьогодні ми з глибокою пошаною згадуємо наш героїчний епос і його славних творців — кобзарів!