Моя Соломія переливчато-русява.
І як летить вона розкрилено навстріч,
То голову її хапає в лапи полум’я,
І важко вона дихає тоді,
Щоб скинути вогонь, але дарма.
Коли вона торкає мене пальцями
Або вологими прогірклими губами,
Я полум’ям стаю і я молю поквапно:
— Ну, ради Бога, Соломіє, вийди! —
Вона сміється сипко так і подає
Полив’яний округлий кухлик соку.
— Схолонь, — шепоче, — я ж бо крижана. —
Люблю її пахучі ніжні пальці,
Які блукають в лісі чистих клавішів,
Вишукуючи на стежках музичних
Щось потаємне, синє, грозовисте.
І ніжки її, два засмаглі човники,
Дві золоті мелодії з десятком варіацій.
І будь я проклятий — я закохався в ноги,
В пахучі два струмки, в дві полохливі сарни.
Вона їх так спокусно підгинає,
Коли сіда на вогкім підвіконні
У вишугану, прохололу ніч.
Ніч — це держава темряви. Вона
Прибігла з гір оранжевих, далеких,
І підставляє дню свої підніжки,
І мстить йому зористим синім холодом,
І віялом розсипаної млості,
І зорями вишневокрилих вуст.
Десь місяць тоді нудився під льодом
Хмар темнуватих, попелом посипаних.
Соломія, обцілована, тепла з обіймів,
Сміхотлива, з краплинами сонця на пальцях,
Сіла тоді у вікні, підібгавши свої ноженята,
У блакитній сорочці лоскітній
І косу свою русу вилила
На пахучі округлі коліна.
Крізь волосся її розсипане
І крізь подих податливих персів
Я вслухався в тиху музику
Її чистої вірної крові.
Чимсь непевним дихнув на нас вітер.
Синя, жевріюча злом тривога,
Насурмлена, шурхотлива, морозна,
Скісно сипалась в наші серця.
В такі ночі приходить зрілість
І наївність прощається з нами.
Місто спало. Спав мій квартал,
Вкривши небом суглоби дахів.
І почули ми спів її батька,
Трохи дивного життєдостойного чоловіка,
Володаря ночі, сліпого трудного мужчини.
Він був колись дуже талановитим,
Він закінчував інститут,
Він уже будував, коли грім серед ночі...
Десь він каявся двадцять літ,
Без очей повернувся з-під сіверка,
Повернувся без сонць, без райдуг.
Це ж прекрасно — сліпий архітектор.
Не учвориш ніяких ізмів,
Не пришиють тобі Корбюзьє чи Райта,
Не уздриш коробок химерних,
Ні бундючних фасадів, ні лоджій
(Моцарт плакав од реготу пилки —
Ти не зрониш сльозу на Хрещатик).
Він неквапно співав сьогодні.
Грозою він був колись, і вкоськали грози його.
Винувато схиляють люди
Перед ним безневинні голови.
Любить він ночі холодні, протяті шурхотом,
Коли позіхають трамваї і тихо сичить неон.
Він загнуздує тишу і творить свої проекти
І сміється до них, б’є палицею пісок
І луну підіймає з постелі.
Картав я себе, бо знав — Соломія зляже,
І знов її сині очі шукатимуть лячно правди —
Її голубливе серце прошито наскрізь печаллю...
А він хитався в квадраті двору
(Соломіє, іди до мене, кохана!),
А він сновигав, як поранена чорна птиця
(Соломіє, іди, бо застудишся, рідна!),
А він захлинався в екстазі Пушкіним,
Хрипів сумовито, хрипів відчайно.
Спалахнула тоді дивна битва,
Битва п’яного з цілим кварталом.
Стурбовані криком міщани,
Лишивши центнери пуху,
Одягали на себе вікна —
І чотири стіни цегляні
Дивились квадратами скла
В дно місячної криниці,
Де буянив сліпий архітектор.
А він воював з будинками.
Вони бридкі були, вони смерділи тванню,
А він махав руками — він творив
Пахучі, ніжні, випещені вміло,
Без омели розсипаних балконів,
Де стяг міщанства — випрані штани —
Вбивав зірки, розумні й сумовиті.
Коли навпомацки торкався він стіни,
Пляшки летіли зверху — й біля нього
На бризки розсипавсь зелений місяць.
А він кричав і кулаком грозив
В блискучі пельки цих глузливих вікон,
Господар ночі воював із ніччю,
Господар ночі, полонений ночі.
І Соломія, криком цим розбурхана,
Хапалася за мене і стогнала,
А стогін цей був схожий на виття.
Усе її єство бриніло цим виттям,
Печаль так виє без доріг і світла.
Я цілував її схололі ноги,
І ніс її, і тихо кутав ковдрою,
І міцно кутав власними руками.
Вона тряслась в нервовій лихоманці,
І брязкали пляшки, і місяць віспяний,
Осліплий і важкий неквапа,
Котився у вікно, в її очах холов...
Кричав, як проклятий, як навісний невтрима:
«Мой друг, Отчизне посвятим
Души прекрасные порывы!..»
Моя Соломія переливчато-русява.
І коли вона лежить на софі,
То голову її пересипає полум’я,
І важко вона дихає тепер,
Щоб скинути вогонь, але дарма.
Вона зітхає сонно і тихенько,
І дивиться в мої вітристі очі,
І так боїться загубити їх
На дні місячної криниці.
Вона питає сонно і тихенько:
— Скажи мені — сюрреалізм Далі
Насправді патологічний? —
А я торкаюсь чистих її брів
Вологими прогірклими губами,
Вона полум’яніє і шепоче:
— Ну, ради Бога, вийди, ради Бога! —
А я сміюся сипко й подаю їй
Полив’яний округлий кухлик соку.
— Схолонь, — шепочу, — я ж бо крижаний... —
З моїх очей підуть у світ проспекти,
І дні підуть невпинним скорогонцем,
І сонце зашаріється на склі
Моїх перлонових осяяних будинків.
В її очах тремтить тривога чиста,
Якби хоч я не загубив своїх
На дні місячної криниці.
В її очах тремтить блакитний день,
А батько її ніччю владарює...
|
