Віолончель погасла. І відразу
Вмер контрабас — хапливо, нашвидку,
А скрипка п’є гарячий грім екстазу,
Грозу екстазу, білу, аж гірку.
Талане мій, на дикому смичкові
По струнах полохливих прослизни
У лоно скрипки, де брунькує слово,
Де зріє слово в муках тишини.
Вагітна скрипка стане породіллю,
Оркестр пройме морозно-чорний шок,
Як нехрещене слово самоціллю
Повстане з оркестрових пелюшок.
Візьми його. Не дай на зваду славі,
А по-спартанськи — босим на мороз.
Туге од сонця, чорно-величаве —
Воно провисне буйним гроном гроз.
І в тому одчайдушному розгоні
Затям собі і стверди це життям,
Що слово — з музики, з її гірких агоній,
І мати слова — скрипка. Це затям.
|
|
|
