Перемога

Олександр Довженко

— За Батьківщину, — зітхнули бійці.

— А те все, за що б’ються вони, не варте й доброго слова людини.

— Не варте воно й плювка доброї людини! — сказали Горобець, Кавун і Якимаха. Вони стояли обнявшись, поранені, і ніжно підтримували один одного...

— У всіх у них, — сказав Кравчина, — своя хижа правда. У нас своя, народна, приспана віками. Шість віків учили нас по-різному мислити, рухатись, молитись. Шість століть гріли нас різними огнями, просвіщали нас різним світлом, кидали в бої одних проти одних під різними знаменами — австрійськими, румунськими, угорськими, польськими...

Не всі бійці розуміли вповні свого командира. Але вірили вони, що це була їх гірка правда, вірили своєму капітану, і перед ним уперше розкрився рідний їх світ у всій своїй зловісній величі і драматизмі.

— Та жива душа народна. Прошуміли століття, і нашу народну правду, трохи не мертву од довгого сну, підняла з могили Партія. Зібрала вона наші землі воєдино і сказала: «Живіть! Спасибі за вірність мечу і за дружбу. Не забувайте про дружбу народів ніколи. Вся наша сила — в дружбі!» І зійшлися ми, брати, за шість віків уперше, обнялись, заплакали...

— Ми там були! Ми були у Львові! В Буковині! — закричали поранені з своїх кривавих калюж.

— Це ми обнімались там з братами! Ми плакали там! — загомоніли, захвилювались бійці.

— Так, товариші, це були ми, — сказав Кравчина. — Це було при нас, за шість віків уперше. Хто це забуде? Хіба незабутнє можна забути коли?.. Було... Та не встигли ми вдивитися брат у брата, не встигли звикнути до різниці своїх зморщок і шрамів, як уже знову розідрано, розторгано нашу Україну і залито кров’ю. Розтяв її німецький фашистський кат, розкидав порубане її тіло. І кому? Румунії боярській!.. Хортистським катам! Ось вони! — вказав Кравчина на німців, і голос його був гнівний, як голос народу. — Скажіть же мені, брати, чи можемо ми не битись?

— Ні, будемо битися всмерть! — закричали артилеристи і кинулися вже бігти до гармат, та Кравчина спинив їх одним рухом руки.

— Не всмерть, а на життя! За великий Радянський Союз народів і за всю Україну — від Закарпатської Русі аж до цього поля бою!

— Огонь! — закричав, не стримавшись, Кавун.

Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки найсильніші стояли нерухомо, мов заворожені, ледве стримуючи горді сльози.

— Пам’ятайте! — голос Кравчини дзвенів, мов дзвін, і розносився далеко по полю бою, до самих, здавалося, німецьких лігвищ. — Добре пам’ятайте: на яких би фронтах ми не бились, куди б не послала нас сьогодні Партія — на північ, на південь, на схід чи на захід, — ми б’ємося за Україну Радянську! Ось вона перед нами, наша мучениця, рідна земля! — Кравчина обернувся на захід. — Батьківщино наша! Благослови зброю синів своїх! Прийми нашу кров, наші рани і палку подяку, що породила нас у великий грізний час, що возвеличила наше життя щастям боротьби за твою долю, за все слов’янство, за чоловічество!.. Так за Батьківщину, брати! За перемогу!

— За Батьківщину! За перемогу! — гукнули Вернигора, Лимар, Кавун, Якимаха і Шумило. Крикнула за ними і вся артилерія і вчасно розсипалась по місцях. На неї вже летіла ціла зграя німецьких мін.

Німці пішли в атаку в тринадцятий раз.

Капітану Кравчині донесли вже з бронебійних застав про якісь незвичайні приготування в німецькому таборі.

Він хутко наказав усім батареям, мінометникам і бронебійникам бути напоготові. Не подобались йому ні ця сумовита тиша, ні листівки. Почуття бувалого воїна підказувало йому, що наближалися найзапекліші, рішучі хвилини бою.

В смутній турботі оглядався він, чи не веде часом Гетьман підмогу... Ні, не веде. Там все ще знімали мірку з Левка Гненного, все ще сперечались, ув’язували, провертали.

Кравчина не помилився в смутних своїх передбаченнях. Зазнавши дванадцяти невдач, головний німецький начальник відчув, що він гине. Тоді він вирішив з одчаю вчинити останню, психічну атаку на Кравчину.

Закидавши артилерію листівками гнітючого змісту, він наказав своїм солдатам скинути штани й сорочки і наступати в одних трусах, з реготом, і співати грізних пісень.

Покірні німецькі обивателі почали мовчки роздягатись, думаючи в розпуці про смерть, про пенсію для родин і проклинаючи нишком свою нещасну долю. Тоді, помітивши занепадництво у своїх лавах, головний німецький начальник пообіцяв солдатам зиск у три гектари української землі на голову і повелів їм випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі. Коли зілля подіяло і солдати, втративши розум, упали в дурний регіт, він погнав їх в атаку під ревище сирен, свист і тріскання автоматів.

— Айн, цвай, драй, фір... Наше серце сміється од щастя...

— Айн, цвай, драй, фір...

— Ха-ха... Хи-хи... Свись!

Ось що значить марширувати, коли тебе веде Гітлер!

— Хайль, хайль! Гав-гав-гав!

Коли б діти побачили своїх нікчемних проклятих батьків у цім недостойнім, ганебнім марші! Або німецькі матері коли б побачили своїх сучих синів... Та не побачити їм уже їх ніколи...

— Товаришу старший сержант! Вже показились! Ідуть без штанів і гавкають! — доніс Кавуну молодший сержант Неборак.

Почувши отаке, Кавун спочатку застиг у неприродній позі. Потім несамовита лють спалахнула в ньому з такою силою, що він аж підскочив, як од гадюки, і кинувсь до своєї персональної гармати, щоб зразу ж, негайно учинити по наступаючому противнику вогонь.

Але раптовий телефонний наказ командира несподівано охолодив Кавуна. Кравчина повідомив його, що снарядів уже зовсім обмаль, а Гетьмана не чути, не чути й інших гінців, що теж пропали без сліду.

— От бачите, — сердився Кавун на своїх бійців, — казав я вам, бережіть снаряди! Ось тепер дивіться собі на фриців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.

— Нічого, товаришу сержант, — сказав Левко Підтиченко, командир другої гармати. — Коли вже є така заборона, ми підождемо. Нехай підходять хоч і на п’ятдесят... О, гляньте!.. Га, тисяча чортів його матері!..

З димової завіси, немов з небуття, показалися німці.

Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти, і з великим подивом вдивлялися в свою смерть.

Вона наближалась до них, кривляючись і ображаючи їх кожним своїм кроком. Кавунові хлопці бачили вже її в різних появах. Бачили грізну й зловісну серед великих пожеж, проклять і стогонів, бачили страшну в нестерпному громі й вибухах металу, бачили невблаганну й моторошну в гадючому плазі танкових гусениць, бачили жалюгідну й розтинаючу душу на річних переправах і в гнилих болотяних прірвах, — але таку потворну, безсоромну й образливу многі з них бачили вперше.

Німці йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми і животами і являли картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони реготали, свистіли, вили, пританцьовували, і тільки несамовиті од жаху очі виказували їх тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.

Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки. Та тут прийшов на допомогу природний супутник їхнього життя — гумор. Він ніколи не покидав їх ні в радості, ні в горі. Не покинув і тут.

— Гей, німці! Штани погубили! — закричав наводчик Самійло Косарик.

— Не погубили! Послали Гітлеру в Берлін на просушку! — підкинув Левко Підтиченко.

Всі засміялись.

— А сорочки познімали для чого?

— А то ж на них від гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.. Давай, давай, дужче, психи! — кричав Підтиченко, махаючи рукою.

Тут уже всі розійшлися і почали вигукувати на адресу німців різні веселі зауваження.

— Отож вона й є психічна атака, що гавкають, як пси! — сказав Овчаренко.

— Еге! — сказав Кавун. — Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось полетить з них собача шерсть... Увага!

Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Кавун подав команду.

Все затремтіло. Все, що йшло в передніх лавах, було роздерте вщент і знищене огнем, проте другі німецькі лави не подались назад. Голе, отруєне фашистське солдатство лізло через трупи і падало грудьми на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрим і відважним? Не був він хоробрим. Він виконував вищий закон свого життя на війні — наказ. Він божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду — земля, гектари. Як він хотів цієї землі! Як він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, цмокав губами, і водянисті очі його блищали неситим виблиском.

— О моя земле, моя, моя, моя!.. — шалів він у п’яному сказі і впав, з розгону в яму, прямо на бронебійника Івана Лободу.

Довго боролись вони в ямі. Та Іван задавив його і напхав йому повний рот української землі. Потім, важко дихаючи, він підвівся з ями й поглянув у бік батареї.

Її вже не було видно. З лівого крила повзли вже до неї німецькі танки з огнеметами. Огнемети метали огонь. Все потонуло в диму.

Даремно викликав Кравчина батарею Кавуна. Ніхто не озивався. Вистріляли Кавунові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали спати на віки вічні.

Смерть не поскупилася на них, не пожаліла ні гриму, ні фарб, ні роз’ятрених ран, ні жорстоких нелюдських каліцтв. Кожному відпустила вона пудів по двісті осколків, і куль, і огненних шарів температури надзвичайної.

Ніхто вже не впізнав би їх — ні батьки, ні матері, ані дружини. Та й самі вони в останній час уже не взнавали один одного, так змінили їх пристрасті смертного бою.

Все віддали, все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами вповні. Не мудрили, не ховалися по резервах і тилах. Не крутилися в штабах, редакціях і военторгах. Не обростали родичами на простих своїх артилерійських посадах. Не видавлювали з малого свого таланту великої користі, нехтували талантом, не любили виставлятись напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало шанували своє, неуважні, насмішкуваті і необачні...

Решта лежала в шматках, — де рука, де нога, а де й голова. Не написали вони перед смертю зворушливих записок з проханням, якщо буду вбитий, вважайте мене за комуніста, не встигли. Ніколи було. Які були, такі були. Хто комуніст — комуністом, а хто ні, той також поліг достойно.

Не було в них ні ненависті до інших народів, ані заздрощів. Не бували вони ні в Америках, ні в Парижах, ані в Лондонах. Не бачили союзників своїх в лице, ні їх союзницьких жінок, ні благополучних їх дітей. Тільки люті закордонні писки жорстоких своїх ворогів і бачили вони в житті, та й то — в атаках.

А Кавун? Де Кавун? Де поховати його, де ставити пам’ятник? Нема Кавуна. Вибухнув Кавун од прямого удару в груди цілого термітного снаряда. Спалахнув за Вітчизну Радянську, як болід, і рознесло вітрами гнівний його запорізький дим над всіма народами.

От які були!

Прости ж їм, світе, їх простоту... Але де треба вже було робити до поту, в сівбу, в косовицю, чи боротися за швидкості й висоти, за урожай, за хліб для всіх, — там вони були перші й незрівнянні з діда-прадіда. І ніколи в криваві часи не декламували — ми жити хочемо! А плювали ворогу в лице в міру своїх сил, приказуючи твердо:

— Вбивайте, чорт вашу душу бери! Всіх не переб’єте!..

Танки пішли на батарею Сірошхана. З неймовірним трудом добрався Сіроштан до телефону. Його поранило великими осколками міни. Кров заливала йому лице. Він облизував її, солону, і протирав липкою від крові рукою закривавлені, поранені свої очниці. Ось і телефонна трубка. Міни крякали навколо, немов казкові величезні жаби, — ква, ква, ква, ррр!