Богдан Хмельницький

Біографія

Людина-легенда — ось найточніша характеристика єдиного в історії України загальнонаціонального лідера, за яким піднявся весь народ. Життя Богдана Хмельницького, тісно переплетене з долями багатьох тисяч українців, — це шлях блискучих перемог і гірких поразок, глибоких роздумів, утрат і знахідок.

Батько Богдана, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних років він служив у Яна Даниловича, і коли 1590 р. того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переїхав із ним до Наддніпрянщини, одержавши пост чигиринського підстарости. Оскільки Я. Данилович жив переважно в Корсуні та Польщі, неприступний Чигиринський замок, що височів на гранітній горі, цілком перебував у віданні М. Хмельницького. Він одержав у володіння хутір Суботів за вісім кілометрів від Чигирина й за три десятки років перетворив його на багату й міцно укріплену садибу.

Чигирин був останнім містом-фортецею на південно-східних рубежах Речі Посполитої. За ним починалося Дике поле — причорноморські степи, через які пролягали шляхи на Запорозьку Січ і до Криму. Чигирин постачав зброю та боєприпаси запорозьким козакам, від яких його гарнізон першим довідувався про наближення до України татарських орд.

М. Хмельницький одружився з місцевою молодою козачкою. 27 грудня 1595 р., в день св. Теодора (в народі званого Богданом) у них народився син Богдан. За звичаєм того часу хлопчикові дали друге ім'я — Зиновій. Його дитинство пройшло серед дітей селян і рядового козацтва українського порубіжжя, де війна була атрибутом повсякденного побуту. У Чигирині Богдан Хмельницький здобув початкову освіту. Щоб продовжити навчання, його віддали до латиномовного єзуїтського колегіуму у Львові, заснованого 1608 р. коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. Провчившись там кілька років, Богдан Хмельницький опанував польську й латину, пройшов класи граматики, поетики й риторики, одержавши звичайну для шляхетських дітей освіту, цілком достатню для майбутньої службової кар'єри. Глибокі знання з латини дозволили йому згодом вільно вести переговори з послами головних європейських держав. Однак єзуїти не змогли духовно полонити юного Богдана. Все життя він залишався їхнім непримиренним ворогом і в роки гетьманства жадав від польської влади ліквідації єзуїтських колегіумів у козацькій Україні, мотивуючи це тим, що від єзуїтів починаються релігійні чвари й руйнується мир.

Напередодні 20-х років XVII ст. юнак повернувся додому. Суботів був уже процвітаючим маєтком із селом довкола. Неподалік на землі Хмельницьких виникло ще одне поселення — Новоселиця. Прикордонна служба для жителів цих місць була повсякденним заняттям, і зі зброєю вони не розлучалися. Тут Богдан Хмельницький і загартувався як воїн.

Коли в 1620 р. почалася польсько-турецька війна, він із батьком та чигиринськими козаками приєднався до війська С. Жолкевського. У жовтні поляки зазнали поразки на Цецорських полях. Михайло Хмельницький поліг у бою, а Богдан потрапив у полон до турків. Кілька років він провів у Стамбулі при одному з командувачів турецького флоту і вивчив за цей час турецьку мову. Турки, ймовірно, поводилися з ним стерпно. Богдан Хмельницький добре вивчив їхній спосіб життя, стан турецького війська й навіть завів знайомства (наприклад, із Бектеш-агою, майбутнім радником султана), які надалі вміло використовував у переговорах з османським двором. За одними свідченнями, з полону його викупила мати, за іншими — запорожці обміняли його на турецьких бранців, "із вдячністю згадуючи його батька".

Повернувшись додому, Богдан Хмельницький зблизився із запорозькими козаками, відмовившись від державної служби, хоч на ній міг чимало досягти.

Є відомості про участь Хмельницького у складі козацького війська в боях із татарами й турками (зокрема, про взяття ним 1629 р. в полон двох князів із роду Кантемірів) та у Смоленській війні 1633—1634 pp. Владислав IV нагородив його за доблесть золотою шаблею.

Із середини 30-х років Богдан Хмельницький обіймав посаду писаря (глави канцелярії) Війська Запорозького, брав участь у розробці офіційних документів, зокрема послань січового козацтва королю та сеймові.

Навесні 1637 р. спалахнуло повстання під проводом П. Бута (Павлюка). Наприкінці року його було придушено, але навесні 1638-го, очолене Я. Остряницею (Острянином) та Д. Гунею, воно розгорілося з новою силою. Зусиллями коронного гетьмана С. Потоцького поляки знову здобули перемогу. В Україні розгорнулися репресії, тисячі козаків, не внесених до реєстру (скороченого до шести тисяч), оголосили кріпаками. Та це не вирішило гострих проблем, хіба що загнало їх углиб. Уникнути нового вибуху народного обурення було годі. З осені 1637 р. Чигирин став центром повстанського руху.

Жорстоке придушення повстання 1638 р. зміцнило чужинське панування в Україні на десятиліття, зване в польській історіографії "золотим спокоєм". Щоб не допустити запорожців у підвладні полякам землі України вище порогів, у районі сучасного Дніпропетровська спорудили фортецю Кодак. Оглядаючи її 1639 p., коронний гетьман Конєцпольський зловтішно поцікавився у присутнього там Хмельницького, як йому подобаються розташування й укріплення твердині, на що той коротко відповів латинською приказкою: "Руками створене — руками і знищується". Восени 1648 р. козаки заволоділи Кодаком.

Присланий в Україну для остаточного її підкорення Конєцпольський ставився до козацької старшини й особисто до Хмельницького неприховано вороже. За словами одного з польських хроністів, перед смертю він висловив жаль, що Богдан Хмельницький іще живий і може заподіяти Речі Посполитій багато зла, "бо ніколи ще серед козаків не було людини таких здібностей і розуму", і навіть радив своєму синові, котрий перебирав його посади в Україні, "знайти проти Хмельницького якесь обвинувачення і зжити зі світу".

1640 р. запорозькі й донські козаки на чолі з Д. Гунею виступили в похід проти турків. Брав у ньому участь і Богдан Хмельницький. Він уже так виділявся серед козацької старшини, що ним зацікавився французький уряд, прагнучи залучити до служби. Увагу кардинала Мазаріні, який правив у Франції, до майбутнього гетьмана привернув французький посол у Варшаві граф де Брежі, називаючи Хмельницького полковником і характеризуючи його як талановитого полководця, шанованого при польському дворі.

У березні 1645 р. Богдан Хмельницький зі старшинами Іваном Сірком (майбутнім отаманом запорожців) і Солтенком вирушили морем із Гданська до Франції. Хмельницький особисто вів переговори з її вищим командуванням, пропонуючи набрати з козаків 1800 чоловік піхоти і 800 вершників. Згідно з угодою, загін із 2500 чоловік під командуванням І. Сірка восени того ж року прибув до французького порту Кале й незабаром, діючи як самостійний підрозділ, відзначився при взятті міста-фортеці Дюнкерк. Через десять років, зустрівшись із французьким послом, Богдан Хмельницький тепло відгукувався про Францію і особливо про її уславленого полководця, героя Тридцятирічної війни принца Конде.

Тридцятирічна війна завершувалася. Тим часом постала нова коаліція проти Османської імперії, до неї мали ввійти Іспанія, Венеція і Австрія. Їх дипломати за сприяння папи прагнули залучити на свій бік Річ Посполиту й Запорозьку Січ, але діяли таємно, побоюючись негативної реакції сейму.

У квітні 1646 р. на запрошення короля до Варшави прибула делегація українського козацтва. На таємній нараді сторони домовилися, що запорожці на 60 кораблях виступлять у похід на Чорне море. На приготування їм було передано шість тисяч талерів. Тоді ж Владислав IV пообіцяв розширити козацький реєстр до 12 тисяч. Гетьманом майбутнього морського походу король призначив Хмельницького і незабаром через канцлера Оссолінського, який відвідав Січ, передав йому гетьманську булаву. Але король не зміг утримати в таємниці свої плани, і в жовтні 1646 р. сейм висловився проти війни з Туреччиною.

На початку 1646 р. помер Конєцпольський, який, бувши коронним гетьманом, зосередив у своїх руках великі земельні володіння на Правобережжі з Чигирином і його околицями. Наступником його став М. Потоцький. Син Конєцпольського Олександр, що став старостою корсунським і чигиринським, і призначений ним чигиринським підстаростою Даніель Чаплинський висунули претензії на Суботів, що належав Хмельницькому, скориставшись тим, що документи на маєток як на спадкову власність оформлені не були. Влітку 1646 р. Богдан Хмельницький поїхав до Варшави, й король особисто підтвердив його права на Суботів. Проте Конєцпольський і Чаплинський не відмовилися від своїх намірів. Під час бою з татарами, що напали на Чигирин наприкінці 1646 р., один із жовнірів Чаплинського вдарив Богдана шаблею по шиї, та кольчуга витримала удар. Потім слуги Чаплинського побили до півсмерті неповнолітнього сина Хмельницького. Навесні 1647 p., користуючись відсутністю господаря, Чаплинський учинив розбійний наїзд на Суботів, захопивши все майно Хмельницького, худобу і хлібні запаси.

Цей напад прискорив смерть хворої Богданової дружини Ганни, уродженої Сомко. Місцевий суд, куди звернувся Богдан Хмельницький, став на бік Конєцпольського й Чаплинського, що одноосібно хазяйнували на землях Чигиринщини, запропонувавши як компенсацію за втрачений хутір 150 злотих, що не йшло в жодне порівняння з реальною вартістю збитків. Ця остання крапля переповнила чашу терпіння Богдана. На допомогу короля надії не було — Владислав був безсилий проти сваволі магнатів та підвладної їм шляхти в Україні. Залишався один шлях — на Запорожжя.

Восени 1647 р. Богданові хитрістю вдалося роздобути в командира реєстрових козаків Барабаша королівську грамоту, що обіцяла козакам виплати й розширення реєстру. Дізнавшись про це, Конєцпольський наказав схопити Хмельницького в надії одержати від гетьмана Потоцького дозвіл на його страту. Однак чигиринський полковник Станіслав Кричевський, кум Богдана, в середині грудня 1647 р. випустив його з-під варти. Не бажаючи більше спокушати долю, Богдан Хмельницький із кількома десятками найближчих прибічників негайно вирушив на Січ.

За місяць він згуртував навколо себе запорожців: 25 січня 1648 р. почалося повстання під його проводом. Велика частина реєстрових козаків Січі перейшла на бік Хмельницького. Польський гарнізон було вибито з острова Хортиці. Тоді ж Богдан Хмельницький став гетьманом Війська Запорозького.

Відразу ж почалися переговори з кримськими татарами про союз проти поляків. Розгортаючи масштабну війну, слід було забезпечити тил. Інакше поляки, заплативши ханові належну суму, вдарили б козакам у спину.

За домовленістю, татарам у ході війни діставалася здобич (зокрема й полонені, за яких можна було одержати викуп), а козакам — звільнена територія. Хан Іслам-Гірей, що з недовірою ставився до планів Богдана, спочатку дав йому на підмогу лише кілька слабо озброєних загонів. Істотніша підтримка з Криму надійшла після перших перемог запорожців.

Поляки, які не надавали особливого значення походові Хмельницького до Січі, серйозно стурбувалися, дізнавшись про угоду козаків із татарами. Коронний гетьман Потоцький відправив до Січі послів на чолі з полковником Кричевським, обіцяючи козакам дати деякі права й вольності, а Хмельницькому — повернути Суботів. Та зупинити хід подій було запізно. Нічого не домігшись переговорами, Потоцький став збирати сили для придушення повстання в зародку.

Звістка, що Потоцький зосереджує війська, прискорила виступ запорожців. У квітні 1648 р. Богдан Хмельницький кинувся до Чигирина. Біля Кам'яного Затону він привернув на свій бік висланих проти нього реєстровиків, а наприкінці квітня оточив і атакував другу частину спрямованих проти нього сил біля Жовтих Вод. У ході цих боїв 5—6 травня польські війська зазнали поразки. Захоплених у полон поляків із їхнім командиром Шемберком повсталі передали татарам.

Дізнавшись про розгром під Жовтими Водами, Потоцький, який поспішав на допомогу Шемберку, повернув від Чигирина назад. Однак Богдан Хмельницький, легко заволодівши рідним містом, незабаром наздогнав його біля Корсуня. Потоцький вирішив без бою непомітно відійти до Богуслава, та Богдан розгадав його плани й улаштував засідку. Вранці лави жовнірів, які розтяглися в оточеній лісом балці в урочищі Горіхова Діброва, були атаковані й розбиті. У полон потрапили гетьмани Потоцький і Калиновський. Запорожці в найближчі дні оволоділи добре укріпленою Білою Церквою, відрізавши від Польщі всю Середню Наддніпрянщину з Лівобережжям — землями затятого католика й непримиренного ворога козаків князя Єремії Вишневецького, предок якого, легендарний Байда, за іронією долі був засновником першої Запорозької Січі.

По всій Україні розгоралося полум'я козацько-селянських повстань. Поляки масово утікали до укріплених замків Волині й Поділля. Православний воєвода київський Адам Кисіль, не сподіваючись утриматися в місті, покинув свій замок і відступив із гарнізоном на захід. Вишневецький зі своїми силами рушив на Волинь в обхід Києва, через Чернігів і Гомель.

До Хмельницького потяглися численні загони селян та міщан, погано озброєні, без бойового досвіду, але готові боротися за волю. В усьому цьому хаосі слід було негайно розібратися, призначити командирів, забезпечити новоприбулих зброєю, амуніцією. Швидко змінювалися й завдання боротьби. Повстання запорожців, які переслідували свої станові інтереси і прагнули викорінити унію, переростало у всенародну війну. Повсюди запроваджували народне самоврядування, ліквідовували поміщицьке землеволодіння, скасовували кріпацтво. Козаками проголошували себе десятки тисяч людей. Із Наддніпрянщини повстання ширилося на захід. На Поділлі успішно діяли загони полковника Івана Богуна. 16—18 липня полковник Максим Кривоніс розбив на Волині під Старокостянтиновом Вишневецького, який зібрав рештки сил для реваншу. До середини літа 1648 р. Україна від рубежів татарських і московських володінь до Поділля й Волині перетворилася на Козацьку республіку, що готова була продовжувати боротьбу.

У ході запеклої боротьби не обходилося без кривавих ексцесів і загибелі тисяч безневинних людей. Повсталі козаки й селяни били польських поміщиків і військових, управителів маєтків, орендарів і дрібних крамарів-перекупників. Загони шляхти палили українські села, хутори, катували козаків і селян. Звірства чинили з обох боків. Але, на відміну від Вишневецького, який закликав до масових катувань і страт народу, Богдан Хмельницький ніколи не віддавав наказів розправлятися з мирним населенням.

Розгром польських військ у травні—червні 1648 р. не означав закінчення війни. Гетьман, перетворивши Чигирин на столицю Козацької держави, готувався до продовження бойових дій. Було доукомплектовано й реорганізовано шість старих реєстрових полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський та Переяславський, кожен із яких тепер налічував до чотирьох тисяч бійців. За їх зразком формувалися Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Київський, Уманський, Вінницький та інші полки.

У Польщі спішно збирали нове військо. Очолили його Заславський, Остророг і Конєцпольський, котрих український гетьман, добре знаючи кожного, влучно схарактеризував як "перину, латину й дитину", натякаючи на зманіженість першого, книжність другого й відсутність життєвого досвіду у третього. До них приєдналися розбиті загони Є. Вишневецького.

Аби не допустити поляків на звільнені території України, Богдан Хмельницький з основним військом у серпні 1648 р. рушив їм назустріч, з'єднавшись на Поділлі з повстанцями Кривоноса. Назустріч їм зі Львова вийшло польське військо. 6 вересня поляки підступили до Старокостянтинова, де їх зустріла вогнем козацька застава. Та вночі козаки несподівано пішли з міста. Поляки сприйняли це як паніку, але це був обманний маневр. Їхні війська, втративши пильність, вклинилися в заздалегідь підготовлені Хмельницьким позиції під Пилявцями. Сили поляків складалися з 32 тисяч шляхетського ополчення, восьми тисяч німецьких найманців і кількох десятків тисяч приведених шляхтою слуг-ополченців. Їм протистояло 80-тисячне козацько-селянське військо, в якому бойовий досвід мала навряд чи третина, й татарський загін із 800 осіб.

Після зайняття Старокостянтинова польські командири почали суперечки з приводу подальших дій. Заславський вичікував, тоді як молоді офіцери вимагали рішучого наступу. Бій почався 11 вересня зі спроби воєводи Тишкевича, яка не була погоджена з вищим командуванням, захопити греблю на річці Ікві. Незабаром баталії розгорнулися на широкому просторі. Супротивник наступав безладно, й українським полкам вдалося, утримуючи основні позиції, виснажити його у дводенних боях, а 13 вересня, дочекавшись підходу чотиритисячної татарської орди, успішно контратакувати. Стихійний відступ, що почався в ніч на 14 вересня, переріс у панічну втечу.

Після битви під Пилявцями від "кварцяного" шляхетського війська нічого не залишилося. Дорога на захід була відкрита, а Поділля цілком звільнене. Повстання перекинулося на Волинь і Галичину. Щоб не гаяти часу на штурми замків, Богдан Хмельницький залишав навколо них облогові загони з мало маневрених селянських ополченців, а сам із основною масою козаків рухався на захід. 26 вересня його військо оточило Львів. Поляки сподівалися протриматися там до зими, та 5 жовтня М. Кривоніс заволодів твердинею міста — Високим Замком. Городяни пішли на переговори, і Богдан Хмельницький, не бажаючи марнувати час і віддавати на розграбування місто своєї юності (тут він навчався в колегіумі), обмежився великим викупом.

Дальший шлях гетьмана лежав прямо на Польщу. Наприкінці жовтня його війська взяли в облогу місто-фортецю Замостя на межі української та польської етнічних територій. Та наближалися холоди, військо було стомлене й не готове битися взимку. Розуміючи, що наступ на Варшаву за таких умов не має шансів на успіх, гетьман почав переговори з поляками. Водночас він зав'язав дипломатичні стосунки з царем Олексієм і турецьким султаном Мухаммадом IV. Наприкінці року було досягнуто домовленості з обраним на королівський престол Яном II Казимиром, братом небіжчика Владислава. Обидві сторони в універсалах оповістили свої народи про перемир'я.

Від Замостя Богдан Хмельницький рушив до Києва, де 23 грудня 1648 р. був тріумфально зустрінутий народом і духівництвом на чолі з митрополитом С. Косовим і патріархом єрусалимським Паїсієм. У лютому 1649 р. в Переяславі почалися переговори. Влада Речі Посполитої, яку представляв там православний А. Кисіль, шляхом поступок козацтву (збільшення реєстру, пільги і привілеї) і особисто Хмельницькому (затвердження його гетьманом) усіляко прагнула розколоти українське козацтво й селянство. Богдан Хмельницький та його полковники і старшини висували загальнонаціональні вимоги: ліквідацію шляхетського землеволодіння, звільнення селянства, скасування унії, зрівняння у правах православних і католиків у межах усієї польсько-литовської держави, запровадження козацького самоврядування.

Про вихід України зі складу Речі Посполитої не йшлося, хоча поляки погоджувалися на поширення влади козацької адміністрації майже на всю територію України. Але Богдан Хмельницький вимагав гідного представлення України в сенаті й інших загальнодержавних органах влади. Обом сторонам було ясно, що, виходячи з настільки різних позицій, домовитися не вдасться. Поляки, потроху збираючись із силами, розгорнули бойові дії на Волині й Поділлі. У відповідь на це у квітні 1649 р. гетьман розіслав у полкові міста наказ про підготовку до нового походу. У травні, коли поляки вже були на марші, а до Києва з півночі підступали сили литовського гетьмана Я. Радзивілла, Богдан Хмельницький затвердив свою ставку у Білій Церкві. Послані ним полки зупинили наступ литовців біля річки Прип'ять, відвернувши небезпеку від Києва. Тоді ж Богдан Хмельницький відправив послів у Москву з пропозицією почати спільну війну проти Речі Посполитої. Царський уряд зайняв вичікувальну позицію, хоча й не заперечував проти закупівлі українськими козаками на землях Московії зброї та боєприпасів.

На початку літа 1649 р. гетьман направив головні сили на захід і наприкінці червня обложив укріплений за останнім словом техніки того часу Збараж, де зосередилися сили ворога під орудою Є. Вишневецького. Туди ж підступили союзні війська кримських татар на чолі з ханом Іслам-Гіреєм. Швидко взяти твердиню надії не було, й гетьман зробив усе необхідне для тривалої облоги. Сторони зазнавали серйозних утрат. 27 липня козаки пішли на генеральний приступ, але заволодіти змогли тільки першою лінією укріплень противника.

З боку Любліна йшли головні польські сили на чолі з Яном II Казимиром, який призначив за голову Хмельницького нагороду в 10 тисяч злотих. Гетьман вдався до обманного маневру. Залишивши навколо фортеці п'ятитисячний облоговий корпус, він із основними силами непомітно виступив назустріч королівському війську. Особисто провівши розвідку й упевнившись, що польські сили розтяглися на марші в напрямку Зборова й почали переправлятися через річку Стрипу, Богдан Хмельницький 5 серпня силами козацької і татарської кінноти атакував їх із флангів і тилу. Польське військо, втративши командувачів, до вечора зуміло організувати оборону в нашвидку облаштованому таборі біля Зборова. Нічні атаки козацької піхоти на табір були відбиті, але саме містечко вдалося взяти. До ранку королівські війська були цілком оточені. Богдан Хмельницький наказав обстрілювати табір із гармат, виставлених на вали Зборова. Польське військо опинилося в критичному становищі, і Ян Казимир мусив піти на переговори. Пропонуючи велику компенсацію й одночасно задобрюючи подарунками хана, він домігся розколу в таборі союзників. Іслам-Гірей був радий одержати здобич без особливих утрат, до того ж його не могло не турбувати дальше зміцнення козацької України. А от Хмельницькому потрібна була остаточна перемога. Під час переговорів, які затяглися, хан заявив, що бере на себе посередницькі функції, фактично зрадивши союзницьким зобов'язанням.

За умовами укладеного 8 серпня 1649 p. під Зборовом миру поляки визнавали автономну українську козацьку державу в межах Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств (Наддніпрянщини, Подесення й Поділля), де заборонялося перебування польських військ та єзуїтів. Військово-адміністративні посади тут могли обіймати лише православні. Козацький реєстр доводився до 40 тисяч, а польському війську було заборонено переходити український кордон. Питання про скасування Берестейської унії, якого козаки постійно домагалися, передали на розгляд сейму. Шляхті поверталися її землі, за умови недоторканності селян, які виступали проти господарів.

Змушений під тиском татар пристати на ці умови, Богдан Хмельницький, неодноразово обговоривши їх при особистих зустрічах із Яном Казимиром і А. Кисілем, одержав лише частину з того, на що розраховував. Король свої поступки українській стороні вважав ганебними для Речі Посполитої. Короткочасність дії підписаної угоди не підлягала сумніву, адже було ясно, що сенат не погодиться скасувати унію, а селяни, які вдихнули повітря свободи, не відмовляться від неї.

Усі були невдоволені Зборівським миром. Радикально настроєна частина старшини чекала від Хмельницького продовження визвольної війни. Розуміючи її неминучість і з дедалі більшою недовірою ставлячись до хана, гетьман активізував дипломатію, розвиваючи відносини з царем Олексієм та Дьєрдем Ракоці, угорським князем Трансільванії. При цьому він зміцнював адміністрацію своєї держави і зв'язки з православним духівництвом. Чигирин, що став столицею козацької України, розбудовувався й міцнів. Тут Богдан Хмельницький приймав московських, трансільванських, венеціанських, кримських, турецьких, а згодом — польських, шведських і німецьких послів.

Цар виявляв прихильність до гетьманської України, але допомогти не квапився. Султан обіцяв збройну підтримку турків у випадку поновлення війни з поляками. Улітку 1650 р. у Хмельницького визрів план створення антипольської коаліції у складі України, Криму, Молдови, Валахії і Трансільванії. Для здійснення цього задуму гетьман уже в серпні виступив у похід на Молдову, господар якої, Василь Лупул, мав пропольську орієнтацію. Козаки відразу взяли молдавську столицю Ясси, й Лупул, прийнявши умови Хмельницького, приєднався до антипольської коаліції.

У 1650 р. гетьман установив дружні стосунки зі Швецією, що була тоді головним суперником Речі Посполитої на Балтиці. За підтримки Туреччини, нейтралітету Московії та нездатності впливати на хід подій розореної Тридцятилітньою війною Німеччини це означало дипломатичну ізоляцію Польщі.

У ці роки драматично складалося особисте життя гетьмана, про що існують дуже суперечливі свідчення. Після звільнення від поляків Наддніпрянщини Богдан Хмельницький знову зійшовся з викраденою в нього 1647 р. Чаплинським коханкою Мотрею, яку змусили обвінчатися в католицькому обряді з найлютішим ворогом Богдана. Із санкції патріарха єрусалимського Паїсія, який був саме в Києві, цей шлюб було розірвано, і в січні 1649 р. гетьман вінчався з Мотрею у православному обряді, але... на відстані: бо перебував тоді у Києві, а Чаплинська — в Чигирині. На жаль, злагоди між ними не було. Нова дружина підтримувала зв'язки з польським табором і перебувала під сильним впливом єзуїтів. Зі спадкоємцем Богдана, Тимошем, у неї склалися відверто ворожі стосунки. Схоже, ця "степова Єлена", як іноді її називали, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами не відзначалася. Коли гетьмана довго не було в Суботові, вона зі своєю матір'ю розтринькувала його майно. В 1651 р. після якоїсь незрозумілої історії Тиміш, людина крутої вдачі, за відсутності Богдана наказав стратити її. Проте його стосунки з батьком не погіршилися. Ймовірно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказівку. Ходили чутки, що Мотря, намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана.

Невдовзі гетьман одружився втретє. Обраницею стала Ганна, сестра його соратника, ніжинського полковника Івана Золотаренка, на той час удовиця. Розважлива, хазяйновита жінка користувалася в оточенні Хмельницького всезагальною повагою. Вона чим могла допомагала чоловікові навіть у державних справах.

Та повернімось до військово-політичних подій. З другої половини 1649 р. миру з поляками загалом було дотримувано, хоча умови Зборівської угоди порушували обидві сторони: вигнана з України 1648 р. шляхта не могла відновити свої права на землю й селян. У свою чергу, сейм відмовився ліквідувати унію. Сторони готувалися до війни, що стала неминучою після смерті в серпні 1650 р. канцлера Єжи Оссолінського, який стримував варшавських "яструбів". У польському таборі гору взяла "партія війни", і в січні 1651-го король наказав наступати на Україну.

Богдан Хмельницький, розуміючи неминучість нової війни, докладав дипломатичних зусиль, щоб схилити Олексія Михайловича розпочати війну з Польщею. Зовнішньополітична ситуація сприяла гетьманові.

У березні 1651 р. він зібрав основні сили під Білою Церквою і, як тільки просохли дороги, рушив на Волинь. На Поділлі вже йшли запеклі бої. У березні 1651-го Іван Богун розбив поляків під Вінницею, а у травні його сили з'єдналися з основним військом Хмельницького та загонами Іслам-Гірея.

18 червня супротивники зійшлися під Берестечком. Спершу в атаку кинулася легка кіннота. Потім поляки пустили в хід важку, пославши за нею піхоту, але козаки відрізали значну її частину від головних сил і знищили. Поляки відступили. До рук переможців потрапило 27 ворожих прапорів. Бої меншої інтенсивності тривали ще два дні. Але, незважаючи на успіхи, дії козаків дедалі більше зв'язувала двозначна поведінка хана, що відмовлявся кинути в бій свої сили. Причиною цього були його таємні переговори з поляками. Отримавши від них велику суму, Іслам-Гірей 20 червня зненацька почав відступ. Богдан Хмельницький поїхав навздогін, щоб повернути хана, але той полонив його й повіз із собою. Звільнитися гетьману вдалося тільки через три дні, впродовж яких поляки зайняли кинуті татарами позиції і півколом обігнули козацькі полки, притиснувши їх до болота.

Порятунок у цій, нібито безнадійній, ситуації знайшов Іван Богун, який перебрав командування. Він організував оборону силами однієї частини війська, тоді як іншу, менш навчену, перекинув на спорудження переправ через болото й річку Пляшівку. Завдяки мужності козаків і таланту прославленого полковника основним силам пощастило вийти з оточення, хоча довелося лишити артилерію та обози. Тоді Я. Радзивілл прорвав козацьку оборону біля Прип'яті й після завзятих боїв 25 липня захопив Київ.

Вирвавшись із татарського полону, Богдан Хмельницький в укріпленому таборі під Білою Церквою спішно збирав нові сили. У вересні 1651 p., не покладаючись більше на кримчаків, він відправив до царя поважне посольство з проханням прийняти Військо Запорозьке і всю Україну під протекцію Москви. Тоді ж поляки, не зумівши знищити козацькі сили, що відступали з-під Берестечка, неподалік Василькова з'єдналися з литовцями Радзивілла й на початку вересня підійшли до білоцерківського табору гетьмана. Почалися запеклі бої, але взяти табір і місто противникові не вдалося.

Бойові дії затягувалися, в польському війську спалахнула епідемія, від якої помер заклятий ворог Хмельницького й козаків Є. Вишневецький. Потоцький у паніці писав королю, що оволодіти козацьким табором неможливо. По всій Київщині розгорілася партизанська війна, й гетьман Радзивілл мусив залишити Київ, знову зайнятий козаками місцевого полку. У польському стані взяла гору лінія А. Кисіля, який прагнув найшвидшого завершення війни шляхом переговорів. Миру потребувала й українська сторона, бо домовленості з Кримом було розірвано й Іслам-Гірей кожної миті міг ударити в тил. 18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський мир на тяжких умовах: козацький реєстр належало скоротити до 20 тисяч; шляхті поверталися її маєтки; Військо Запорозьке могло перебувати лише в Київському воєводстві, а до найважливіших українських міст передбачалося введення польських гарнізонів.

Приймаючи принизливі умови, гетьман і не думав миритися з поразкою. Козаки й селяни не збиралися підкорятися польській шляхті, усюди знову розгорталася боротьба. Сам Богдан Хмельницький, викликаючи невдоволення короля, розвивав стосунки з Москвою, Трансільванією і Швецією, фактично не виконував зобов'язання скоротити козацьке військо й ліквідувати полкову організацію. Сейм, що зібрався у Варшаві в лютому 1652 р., не затвердив умов Білоцерківського миру, юридично розв'язавши Хмельницькому руки.

Обидві сторони відкрито готувалися до нової війни. Навесні 1652-го Богдан Хмельницький спрямував лівобережні полки на північ, щоб не допустити вторгнення військ Я. Радзивілла, а сам із запорожцями та правобережними полками рушив назустріч 20-тисячному польському війську М. Калиновського, що зайняло Поділля й отаборилося на березі Південного Бугу біля Батога. 22—23 травня українські сили зім'яли передові загони противника й, заволодівши переправою через річку, оточили ворожий табір. Уночі в польському стані почався бунт проти гетьмана Калиновського, що допомогло Богданові остаточно знищити ворога. У бою загинув і сам Калиновський.

Ця блискуча перемога стала реваншем за невдачу під Берестечком і повернула сторони до паритету сил 1649 p., із тією лише різницею, що, завдяки ініціативній дипломатії Хмельницького, проти Речі Посполитої вже готувалися виступити Трансільванія, Московія і Швеція. Влада Б. Хмельницького знову поширилася на всю Наддніпрянщину з прилеглими районами Подесення, Поділля й Волині. Гетьман, не приховуючи можливостей приєднання до Московського царства, запропонував королю поновити мир на засадах Зборівської угоди. У цьому ж напрямі діяла венеціанська дипломатія, що прагнула примирення та об'єднання польських і українських сил для боротьби з Туреччиною. Однак поляки цих умов не прийняли.

Свій вплив на Молдову гетьман підсилив укладеним у 1652 р. шлюбом свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського князя В. Лупула Розандою. Та шлюб виявився нетривалим. У Молдові точилася запекла боротьба за владу, й позиції Лупула були неміцними. Хмельницький-молодший двічі ходив у Молдову на допомогу тестеві з козацькими полками. Під час другого походу у вересні 1653 р. в бою під Сучавою Тиміш був смертельно поранений і на руках товаришів помер. Сталося це невдовзі після народження в них із Розандою двох синів-близнюків. Поховали Тимоша з військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха антіохійського.

Після загибелі Тимоша спадкоємцем Богдана став молодший син Юрій, який не відрізнявся особливими здібностями. Незабаром були видані заміж дочки гетьмана. Старша, Катерина, стала дружиною Данила Виговського, брата генерального писаря Івана Виговського, який користувався повною довірою Хмельницького. Степанида вийшла заміж за героя визвольної війни полковника Івана Нечая. З представниками козацької старшини були повінчані і дві молодші дочки гетьмана.

На початку 1653 р. поляки почали черговий наступ на Поділля, але Іван Богун, що командував місцевими козацькими військами, добре підготувався до опору. Виснаживши противника завзятою обороною, він рішучим ударом кінноти в тил розбив поляків під Монастирищем у березні того ж року. Восени 1653-го нове польське військо на чолі з Яном Казимиром знову зустрілося з полками Хмельницького на Поділлі, та великого бою не сталося: обидві сторони, засівши в укріплених таборах, не зважувалися атакувати одна одну, і з наближенням холодів відійшли вглиб своїх територій. При цьому Іслам-Гірей, який знову виступив на боці Хмельницького, отримавши щедрі подарунки від поляків, рушив до Криму.

Для успішного продовження війни гетьману потрібен був надійний союзник, яким мало стати Московське царство. Контакти запорозьких козаків із царями Московії мали вікову історію, починаючи з часів Дмитра Вишневецького та Івана Грозного. Сам Богдан Хмельницький з літа 1648 р. підтримував листування з Олексієм Михайловичем. Москву регулярно відвідували козацькі, а Київ і Чигирин — царські посли.

У травні 1653 р. в Москві для обговорення українського питання зібрався черговий земський собор, що висловився на підтримку козаків і прийняття їх у царське підданство. Офіційно це рішення було врочисто прийнято собором 1 жовтня 1653 р. У постанові йшлося про прийняття царем Олексієм гетьмана Богдана Хмельницького з усім Військом Запорозьким, з українськими містами й землями "під свою государеву високу руку" для оборони православної віри. Це фактично означало оголошення війни Речі Посполитій.

Гетьмана про рішення собору повідомили царські посли, прибувши до Чигирина у грудні 1653 р. Богдан Хмельницький негайно відповів цареві листом, у якому від імені Війська Запорозького і всієї України підтверджував готовність перейти в підданство до нього. Тоді велике Царське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним уже перетнуло український кордон і 31 грудня 1653 р. прибуло до Переяслава. 6 січня 1654-го сюди приїхали Богдан Хмельницький, більшість українських полковників, представники козацької старшини і православного духівництва, численна шляхта й міщани, зокрема київські.

8 січня 1654 p. відбулася Переяславська рада. Відкриваючи її, Богдан Хмельницький у своїй промові обгрунтував доцільність об'єднання України з єдиновірною Москвою, яке гарантувало б остаточне звільнення від влади поляків і захист від татарсько-турецької загрози. У відповідь на промову гетьмана присутні одностайно заявили: "Волимо під царя східного, православного!". В. Бутурлін передав Б. Хмельницькому грамоту Олексія Михайловича про прийом козаків під царське заступництво, що й була виголошена.

Перші непорозуміння не забарилися. Українська сторона, присягаючи на вірність цареві, розраховувала, що московські посли від імені свого самодержця теж принесуть клятву на вірність спілці. Та Бутурлін заявив, що таких клятв цар ніколи нікому не давав, і він як посол не вповноважений цього робити. Це викликало зніяковіння Б. Хмельницького та його оточення — адже польські посли, та й самі королі Речі Посполитої, клятви на вірність договорам приносили. Однак у цій ситуації відступати було нікуди, і договірні сторони зійшлися на тому, що конкретніше права й обов'язки їхні будуть визначені в ході подальших переговорів.

За Переяславською угодою Україна зберігала свою територіально-адміністративну автономію й козацько-гетьманське самоврядування з традиційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 тисяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу й землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православна церква займала панівне становище. На випадок війни українські козаки мали виступати на допомогу цареві, а той обіцяв захищати Україну від зовнішніх ворогів. Під цим приводом у ряд міст, зокрема, й у Київ, передбачалося введення московських гарнізонів. Гетьманський уряд зберігав за собою право ведення зовнішніх зносин, але у випадку переговорів і угод із польською і турецько-татарською сторонами мав діяти з відома і згоди царських представників.

Богдан Хмельницький узявся до важливих справ щодо реалізації "Березневих статей 1654 р." — договірних умов між гетьманською адміністрацією та царським урядом. У цей період налагодилися відносини України й Московії, ішов інтенсивний обмін посольствами, координувалися зовнішньополітичні акції. Найближчим часом планувався спільний широкомасштабний наступ углиб Речі Посполитої. Московське військо рушало на Смоленськ, а потім через Полоцьк до Вільно, полки Хмельницького розгортали наступ у напрямку Галичини й Волині. Поляки, улестивши хана щедрими дарунками, вступили в союз із Кримом. Але Річ Посполита опинилась у критичному становищі, коли шведське посольство, прибувши до Чигирина, уклало з Хмельницьким проти неї давно обговорювану угоду. До цього союзу приєднався і трансільванський князь Д. Ракоці.

Підняте на початку 1648 р. повстання через шість років мало характер війни, в яку було втягнуто всі найбільші держави Східної, Центральної і Північної Європи. Восени 1654-го царські війська взяли Смоленськ. Поділля сплюндрували польсько-татарські війська, але навесні 1655-го Іван Богун знову його звільнив. Улітку того ж року запорозькі й донські козаки спустошили Крим, а об'єднані московсько-козацькі війська захопили всю територію Великого князівства Литовського, взявши Вільно, Ковно і Гродно.

8 липня 1655 р. в Померанії висадилися шведи. 29 серпня вони вже були у Варшаві. У ці ж місяці Богдан Хмельницький оточив неприступну фортецю Кам'янець і разом із московитами розбив поляків під Городком. Це дало можливість протягом вересня—жовтня очистити від польських військ Галичину й майже місяць утримувати в облозі Львів. Більше не сподіваючись на успіх, Ян Казимир утік до Німеччини. Здавалося б, Польща була повалена. Та стратегічна помилка уряду Олексія Михайловича зненацька її врятувала. Цар, побоюючись посилення Швеції, без узгодження з Хмельницьким наприкінці 1655 р. припинив бойові дії проти поляків, які, позбувшись короля, обіцяли йому обрання на престол у разі, якщо він розгорне своє військо проти шведів. Гетьман листовно переконував царя в підступності поляків. Проте у травні 1656 р. московська сторона почала бойові дії проти шведів у Прибалтиці.

До літа 1656-го склалася парадоксальна ситуація. Переяславської угоди, згідно з якою Хмельницький міг самостійно домовлятися з усіма державами, крім Польщі, Туреччини та Криму, ніхто не скасовував. Не порушуючи її, український гетьман спільно зі шведським королем Карлом Густавом і трансільванським князем Д. Ракоці успішно воював проти залишків військ Речі Посполитої у Прикарпатті. Водночас московити спільно з поляками діяли проти шведів у Прибалтиці, а запорозькі й донські козаки разом боролися з татарами й турками під Азовом.

У такій заплутаній ситуації в середовищі козацької старшини зростало невдоволення промосковською орієнтацією гетьмана. Оскільки цар порушив домовленість із Україною, повернувши свою рать проти Шведів і уклавши без згоди гетьмана союз із Польщею, провідні полковники на чолі з Іваном Виговським більше не вважали себе зв'язаними договором із московською стороною.

Така ситуація пригнічувала гетьмана. Він усвідомлював правоту І. Виговського та його однодумців, але на розрив із Москвою не йшов кажучи: "Я хрест цареві цілував, і клятві не зраджу, а як мене не стане, дійте на свій розсуд".

У січні 1656 р. за попередньою згодою з трансільванською та шведською сторонами Богдан Хмельницький спрямував у Польщу сильне військо під командуванням київського полковника Антона Ждановича. У лютому вже хворий гетьман приймав у Чигирині послів німецького імператора Фердинанда III, які намагалися вмовити його примиритися з Польщею, однак переговори нічого не дали. У квітні—травні 1656 р. військо А. Ждановича заволоділо Любліном і Берестям, а 9 червня разом із військами Д. Ракоці взяло Варшаву. Це можна було вважати повною перемогою над грізним ворогом. Річ Посполита лежала в руїнах, а влада гетьмана поширювалася від Азовського моря до Вісли. Умов Переяславської угоди не дотримувалися ні московська, ні козацька сторони. Хмельницького в Європі й Туреччині сприймали як самостійного правителя, споряджаючи до нього послів і укладаючи з ним договори. У липні 1656 р. до Чигирина прибув царський посол Василь Кікін із наміром схилити Хмельницького до миру з Польщею і проханням висунути свої пропозиції для мирних переговорів. Гетьман зажадав усю Малу Русь (Середню Наддніпрянщину), Поділля й Волинь до Західного Бугу, однак ці умови були неприйнятні для польської шляхти. Цар також був незадоволений.

Уже після смерті Хмельницького він зрозумів, якої помилки припустився, достроково помирившись із Річчю Посполитою і вступивши у війну зі шведами, що не дала Москві нічого, крім тяжких втрат. Шанс одержати Білорусію і Литву було втрачено.

Навесні 1656 р. стан здоров'я Богдана Хмельницького помітно погіршився. Серйозно похитнула його і загибель сина Тимоша. У квітні 1657-го козацька рада вирішила передати гетьманство у разі смерті Хмельницького його синові Юрію, та Богдан був певен, що той не втримає булави. На цьому тлі зміцнювалися позиції розумного й розважливого, схильного до примирення з Польщею Івана Виговського. Майбутнє України і близьких до гетьмана людей ставало дедалі невизначенішим...

Уранці 27 липня 1657 р. в гетьманських палатах у Чигирині Богдан Хмельницький помер. Урочисте поховання призначили на 25 серпня 1657-го (через місяць після смерті), щоб представники всього Війська Запорозького встигли прибути до Чигирина й віддати гетьманові останню шану. Народ із непідробною скорботою проводжав свого правителя. Тіло в супроводі багатотисячної процесії було перевезене до Іллінської церкви у Суботові й там поховане. Так пішов із життя великий воїн, дипломат і політик.