Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії відомих українців

Лесь Курбас

Біографія

(1887 — 1937)

режисер, актор, теоретик театру, драматург,
публіцист, перекладач

На главную
Біографії відомих українців

Олександр-Зенон Курбас (таке було повне ім'я великого реформатора українського театру) народився 25 лютого 1887 р. в місті Самборі на Львівщині, в акторській сім'ї Ванди та Степана Яновичів (Яновичі — сімейний сценічний псевдонім).

Дід, прадід і дядько Леся Курбаса були священиками. Предок роду походив із католицької Литви, проте виховав свого сина як православного українця. Степан Янович, усупереч родинній традиції, обрав для себе театр — грав у трупі галицького товариства "Руська бесіда". Згодом став режисером, здійснив постановки творів Франка "Рябина", "Учитель", "Камінна душа", "Украдене щастя", де зіграв роль Михайла Гурмана, а також п'єсу "Саламейський алькальд" П. Кальдерона де ла Барки (переклад Франка під назвою "Війт Заламейський").

Лесь їздив із батьками й мандрівним театром. Вивчивши весь його репертуар, спільно з іншими акторськими дітьми він влаштував свій театр. Згодом через нервову хворобу С. Янович змушений був покинути сцену й повернутися з дітьми до свого батька в село Старий Скалат. У діда була прекрасна бібліотека. Лесь багато читав, крім того, захопився музикою, грав на фортепіано, готувався до вступу в гімназію. Вступивши, почав писати художні твори. 1906 р. в журналі "Літературно-науковий вісник" було надруковано один із них під назвою "У гарячці". Юнак добре володів польською, німецькою, російською, англійською та норвезькою мовами, багато книг читав у оригіналах. Після закінчення гімназії хотів навчатись у драматичній школі, та йому не виділили стипендії, і в 1907 р. він вступив на філологічний факультет Віденського університету.

1908 р. помирає батько, й Лесь повертається додому. В 1908—1910 pp. він продовжує освіту — тепер уже на філософському факультеті Львівського університету. Захоплюється мистецтвом, бере участь в аматорських театрах, ставить "Арсена Яворенка" Б. Грінченка, "Ніч під Івана Купала" М. Старицького, водевіль "Псотник" А. Коцебу. Тоді ж Курбас створює власний театр при Українській студентській спілці Львівського університету, готує постановки, перекладає твори з німецької та польської мов на українську. Бореться за викладання українською у Львівському університеті, за що його звідти невдовзі звільняють. 1911 р. Курбас одержує запрошення стати режисером Гуцульського театру, на лаштунках якого незабаром здійснює постановки "Гуцульський рік", "Непросте", "Довбуш". Він їздить із гастролями по Галичині. Працюючи у трупі театру "Руська бесіда" з такими партнерами, як К. Рубчакова та В. Юрчак, він має величезний успіх у виставах "Украдене щастя", "Осіння буря", "Ой, не ходи, Грицю...", "Маруся Богуславка", "Дядя Ваня".

Розповідали, що Курбас був закоханий у К. Рубчакову — талановиту актрису і красиву жінку, значно старшу за нього й заміжню. Одного разу він мало не вкоротив собі віку. Поправивши здоров'я у Львівському госпіталі, через кілька місяців він знову працює зі своїми партнерами. Займається здебільшого режисурою. Прагне створити театр із молодих інтелігентних митців. Його однодумцями стають М. Бенцаль, А. Медінцева, С. Семдор, Г. Юра. Курбас запрошує також акторів молодшого покоління з інших театрів. У 1914 р. вони збираються у Старому Скалаті, готують п'єсу "Батраки" Ф. Костенка. Але починається війна, й Курбаса мобілізують до австро-угорського війська. 1915 p., опинившись у Тернополі, він організовує "Тернопільські театральні вечори", запросивши М. Бенцаля, Т. Бенцалеву, Н. Горленко, Ф. Лопатинську, М. Чернявську-Костеву, Г. Юрчакову, талановиту молодь. Тут Курбас здійснив близько 30 постановок, серед яких "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Суєта", "Назар Стодоля", "Безталанна", "Едіп-цар", "Макбет". Він навчав акторів грі, рухові, театральній культурі, дикції. Саме в цей час на його адресу надійшло запрошення від М. Садовського, який очолював тоді Київський український театр. Працюючи в його трупі, режисер продовжує стежити за своїм тернопільським театром, допомагає йому порадами.

Курбас вивчає репертуар київського театру, вживається в нього, читає багато художньої та мистецької літератури, уникаючи при тому акторських компаній і застіль. Він мав яскраві фізичні дані, артистичну зовнішність — екстравагантно вдягнений, стрункий, вродливий, з великими одухотвореними очима, гучним баритоном, імпульсивними рухами. На сцені створював яскраві, екзотичні образи, неповторні індивідуальності. Усі, хто знав і бачив Курбаса-актора, відзначали його інтелігентність, інтелектуальність, надзвичайні темперамент і емоційність, що були результатом майстерності.

Та не встиг іще сповна розкритися його акторський талант, як він уже пішов із театру й організував молодіжну студію, що невдовзі перетворилася на Молодий театр. Кілька років Курбас грав у виставах Молодого театру, Першого державного драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, "Кийдрамте", але займався переважно режисерською діяльністю.

У Молодому театрі зібралися неабиякі актори-ентузіасти: С. Бондарчук, П. Самійленко, С. Мануйлович, Й. Шевченко, а згодом Г. Юра, В. Василько, П. Нятко, В. Васильєв, С. Семдор. Працювали вони у приватних приміщеннях. Керівництво студією і театром Лесь Курбас передав художній раді, яка затверджувала репертуар, обирала режисера, враховувала заявки акторів на ролі.

Там же, в Молодому театрі, читалися лекції з історії театру та драматичного мистецтва, проводилися заняття з акробатики, фехтування, сценічного руху.

Через два роки, восени 1917-го, у приміщенні театру Бергоньє (тепер будинок Театру імені Лесі Українки) Молодий театр відкрив свій перший сезон. Було показано "Чорну Пантеру і Білого Ведмедя" В. Винниченка, "Молодість" М. Гальбе, "Вечір етюдів" О. Олеся, "Едіпа-царя" Софокла в перекладі Франка, виставу на одну дію "Зіля Королевич" С. Васильченка, "Базар" В. Винниченка, "В гірничій діброві" Г. Запольської. Критика відзначала дивовижну працездатність трупи, схвально відгукувалася про роботу Молодого театру. Після встановлення в Києві радянської влади молодотеатрівці проводять культосвітню роботу серед червоноармійських частин, намагаються знайти свій мистецький та громадянський шлях.

Лесь Курбас ініціює створення журналів "Театральні вісті", "Барикади театру", "Радянський театр", де вміщує статті, рецензії, робить огляди театрального життя, вступає в полеміку щодо політичних позицій. Він привертає увагу громадськості й насамперед молоді до новітнього репертуару й актуальності форм, порушує теоретичні проблеми театру, перекладає статті європейських режисерів, письменників про мистецтво. У власних виступах Курбас підкреслює, що до драми слід підходити як до інтегральної частини самостійного мистецтва театру, висловлює міркування про мистецтво майбутнього, про перспективи його розвитку, формулює ідеї естетичного театру, критикує шаблони, утверджує право та обов'язок театру щодо його самобутності серед жанрів мистецтва, обґрунтовує самоцінність творчості актора й режисера, спираючись на високохудожню драматургію, обстоюючи ідею розумного й освіченого майстра-актора.

Лесь Курбас опублікував книгу "Шляхи українського театру і "Березіль" (1927), статті "Молодий театр. Генеза — завдання — шляхи", "Театральний лист", "Нова німецька драма", "На грані (Про Молодий театр)" та ін. Переклав із німецької книгу "Мистецтво вмирає" В. Обюртена, написав до неї передмову. Серед інших його перекладів — п'єси: з німецької мови — "Молодість" М. Гальбе, "Войцек" Г. Бюхнера, "Горе брехунові" Ф. Грільпарцера; з польської — "Йоля" Ю. Жулавського; із французької — "Останній лист" В. Сарду. Крім того, з норвезької — вірш "Березіль" Б. Б'єрнсона. Лесь Курбас листувався з І. Франком. На вечорі з нагоди 40-річчя творчої діяльності Івана Яковича він читав поезії зі збірки "Зів'яле листя". Листувався з Г. Хоткевичем, дружив із художниками, музикантами, письменниками — А. Петрицьким, Г. Нарбутом, П. Козицьким, П. Тичиною, виявляючи обізнаність в образотворчому мистецтві, музиці й літературі. Його приваблювали літератори нової хвилі, їхні новації, зокрема експресіонізм.

Молодий театр жив у пошуках репертуару, оригінального режисерського задуму. Курбас займався також педагогічною діяльністю. У своїх публікаціях він розробляв студійні програми акторського мистецтва, техніку актора, розмірковував про шляхи розвитку й виражальні засоби творчості. Ставив опери "Зима і Весна", "Коза-Дереза" М. Лисенка, виставу "Горе брехунові", "Різдвяний вертеп", намагаючись повернути театральному мистецтву його народні основи. Звертався до творчості Т. Г. Шевченка, інсценізував ліричні вірші й поеми. Взявся до постановки "Ромео і Джульєтти" В. Шекспіра. Але забракло коштів. Через це Молодому театрові довелося злитися в один із Театром імені Т. Г. Шевченка (колишнім Державним драматичним). Хоча фактично кожна із труп виконувала власний репертуар. Курбасові запропонували ввійти до керівництва Музичної драми. Там він зустрів дев'ятнадцятирічну балерину Валентину Чистякову, дочку відомого російського оперного співака. Вона стала Курбасовою Джульеттою, романтичною пані Ліллі, до якої він звертався у своєму "Театральному листі". Навесні 1919 р. вони одружилися. Це було щасливе кохання.

Лесь Курбас цілком поринає в музичне мистецтво: ставить "Утоплену" М. Лисенка. Працює у співдружності з А. Петрицьким, М. Литвиненко-Вольгемут, С. Бутовським. Готує оперу С. Монюшка "Галька" разом із художником О. Хвостенком-Хвостовим, балетмейстером М. Мордкіним та диригентом П. Гончаровим; балетну виставу "Мрії" на музику Ф. Шопена, балет на одну дію "Азіаде" І. Гютеля, сам пише лібрето й виступає у виставі; працює над оперою "Тарас Бульба" М. Лисенка. Та цим намірам не судилося збутися. Наприкінці серпня 1919 р. до Києва вступають війська А. Денікіна. Роботу театрів припинено. Театр імені Т. Г. Шевченка відновив роботу через кілька місяців. Курбас поставив п'єсу "Танець чиновників" Р. Біринського, здійснив інсценізацію "Гайдамаків" Т. Шевченка. Вистава мала надзвичайний успіх. У театрах України й Канади відбулося понад півтори сотні її прем'єр.

У 1920 р. Курбас заснував Київський драматичний театр ("Кийдрамте"), де поставив "Пошились у дурні" М. Кропивницького, а згодом і "Гайдамаків", "Молодість", "Горе брехунові", "Невольника" М. Кропивницького, "Макбета" В. Шекспіра. У травні 1921-го "Кийдрамте" було переведено до Харкова.

Курбас вважав, що театр треба будувати, а керівництво Наркомосу УРСР сподівалося мати театр негайно. Через непорозуміння вже вкотре йому відмовили в коштах. Курбас виїхав до Білої Церкви, а через деякий час повернувся до Києва. У 1922—1926 pp. він викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, очолював драматичний факультет. Організував наприкінці березня 1922 р. студію "Березіль". Готував зі студійцями вистави: "Цвіркун у запічку" за Ч. Діккенсом, "Мірандоліна" К. Гольдоні, виставу-плакат "Жовтень" та ін.

Театр "Березіль" підготував композицію "Рур", здійснив постановку "Газу II" Г. Кайзера — агітаційної п'єси, своєрідного гімну індустріалізації.

До "Березоля" почали збиратися колишні молодотеатрівці: В. Василько, С. Бондарчук, Г. Ігнатович, П. Долина, Л. Гаккебуш, Р. Нещадименко, Й. Шевченко; прийшли з інших театрів І. Мар'яненко, С. Каргальський, Д. Антонович, О. Сердюк, А. Бучма, Г. Бабіївна. Приходила молодь. Невдовзі Мистецьке об'єднання "Березіль" (МОБ) уже налічувало 250 чоловік. Для молоді були підготовчі курси, так званий Вишкіл. Навчалися і старші. Існувала макетна майстерня для театральних художників. Режисерську лабораторію очолив Лесь Курбас.

Було поставлено "Джіммі Хіггінса" за Е. Сінклером, відтворено "Гайдамаків", підготовлено "Макбета". Новаторський театр зіткнувся з проблемою репертуару, змушені були переробляти і пристосовувати п'єси, які перегукувалися з часом, готували власні композиції та інсценізації. Здійснено постановки "Комуни в степах" та "Маклени Граси" М. Куліша, "Секретаря профспілки" Л. Скотта, "За двома зайцями" М. Старицького, "Диктатури" І. Микитенка.

У 1924—1925 pp. Лесь Курбас здійснює спроби опанувати специфіку кінотворчості. Його запросили до Одеської кінофабрики для постановки фільмів "Шведський сірник", "Вендета", "Пригоди Мак-Дональда", "Арсенальці".

1925 р. Лесь Курбас був удостоєний звання народного артиста республіки. А в 1926-му "Березіль" як центральний український драматичний театр було переведено до Харкова — її столиці.

У Харкові було здійснено постановку "Пролог" (перероблена вистава "Напередодні"), поставлено "Саву Чалого" І. Карпенка-Карого, "Король бавиться" В. Гюґо, оперету "Мікадо" А. Саллівена та У. Ш. Джілберта, "Яблуневий полон" Дніпровського, "Бронепоїзд 14-69" Вс. Іванова, "Народного Малахія" М. Куліша. За одинадцять років "Березіль" під керівництвом Леся Курбаса поставив сорок п'ять спектаклів, половина з них — це його власні композиції, інсценізації, переробки, переклади. Театральні композиції готували М. Куліш, Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Вишня, Ю. Яновський, М. Ірчан, О. Копиленко та інші письменники.

Критика прирівнювала творчість Курбаса до творчості найвідоміших режисерів Європи, а сам він не без гіркоти відзначав, що українцям, на жаль, потрібні порівняння з явищами чужих культур для того, щоб визнати своє власне духовне багатство.

Лесь Степанович був відданий справі театру настільки, що не полишав її навіть після арешту (1933). Вже бувши в'язнем Соловецького концтабору, він здійснив у 1936—1937 pp. постановки п'єс "Весілля Кречинського" О. Сухово-Кобиліна, "Аристократи" М. Погодіна, "Інтервенція" Л. Славіна, "Учень диявола" Б. Шоу.

Театр "Березіль" у 1935 р. було перейменовано на Харківський український драматичний театр імені Т. Г. Шевченка. Вихованці та соратники Леся Курбаса впроваджували й надалі його науку, мистецький смак, масштабність художнього мислення, професіоналізм, стиль монументальності, акторську культуру з її графічною чіткістю малюнка. Курбасівські традиції та мистецькі принципи, уроки новаторського пошукового мистецтва продовжували А. Бучма, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, О. Сердюк, П. Куманченко, В. Василько, В. Скляренко, Д. Козачківський, С. Бондарчук, Г. Ігнатович, Я. Бортник та багато інших митців у різних театрах України.

Письменники-соратники Курбаса (Ю. Смолич, П. Тичина, М. Бажан, О. Дейч та ін.) у своїх спогадах змальовували образ талановитого творця, наголошуючи на безпідставності звинувачень і наклепів на нього та його театр. Проте в переддень двадцятирічного ювілею радянської влади, 3 листопада 1937 p., його таки було розстріляно. Реабілітували Леся Курбаса через 20 років — у 1957-му. Творчість Леся Курбаса досліджують театрознавці Ю. Бобошко, М. Лабінський ("Режисер Лесь Курбас", 1987; "Лесь Курбас. Березіль. Із творчої спадщини", 1988, та ін.). 1987 р. в селі Старий Скалат Підволочиського району Тернопільської області відкрито його меморіальну садибу-музей.

Ім'я Леся Курбаса — назавжди серед плеяди славетних імен світового театрального мистецтва — К. Станіславського, В. Мейєрхольда, К. Марджанішвілі, С. Міхоелса, Є. Вахтангова, С. Ахметелі.