Ой закувала сиза зозуленька, сидя на тичині,
Зажурився чумак молодий по своїй причині...
Ой зажурився та той чумаченько, в новім возі похилився,
Ой правою та рученькою за серденько ухопився:
«Ой воли мої сірії й половії, ідіть ви в возах тихо,
Бо вже мене, молоденького, нападає лихо!
Ой воли ж мої сірі, половії, ідіть тихою ходою,
Бо єсть у мене отець і матуся, — гірко журяться за мною!»
Ой як став же той чумаченько у дорозі помирати,
Ой і став же він свого товариша вірненько прохати:
«Ой як будете, вірне товариство, із Перекопу рушати,
То не забувайте, вірне товариство, і моїх волів зайняти!
Ой як будете, вірне товариство, на Подолі становитись,
То не забувайте, вірне товариство, отцю й неньці
поклонитись!
Ой поспішайте, вірне товариство, та до крутого яру
Та викопайте мені, молодому, та глибокую яму!
Ой ви ж, товариші, ой ви, молоденькії, ой ви, люди гожі,
Та збудуйте мені, молодому, та труну з рогожі!»
Ой помер, помер та чумаченько й його тихая мова,
Тільки зостаються воли сірі, половії і чумацькая зброя!
Ой покинула його стара мати та у печі топити,
Ой побігла до сусідоньки та об сон говорити:
«Ой ви, сусідоньки, ой ви, голубоньки, що ж ми за сон
снився:
Що видиться — мій син чумаченько у дорозі оженився!»
Ой уже ж тобі, старая матусю, і малії діти сказали,
Що вже твого сина, сина-чумаченька, у Перекопі поховали!
Ой злетів півень та на ворота, сказав: «Кукуріку!»
Ой не сподівайся, старая матусю, свого сина довіку!
|
