Ой степ, ти, мій степ,
Степ — роздолля моє!
На тобі ж, ти, мій степ,
Куст рокити стоїть,
А під тим же кустом
Солдат вбитий лежить.
Він убитий — не вбит,
Кріпко ранений;
Що в ногах у його
Кінь — товариш його.
«Ой ти, коню ти мій,
Ти товаришу мій,
Побіжи ж ти, мій кінь,
Та де батенько мій;
Та біжи ж ти, мій кінь,
Та дорогою,
Та широкою, приубитою,
Та й помалу не чмиш,
Щоб черкеси тебе
Не нагнали ніде,
Щоб сіделечка
Та не зняли з тебе,
А сіделечка
Золотого твого
А із коника
Вороного мого.
Та біжи ж ти, мій кінь,
Та до батька у двір,
Та удар же ти, кінь,
Об густий частокіл,
Та заржи ти, мій кінь,
Жалібненько.
Ой і вийде отець,
Вийде ненька моя,
Та вона ж тебе, кінь,
Та вона розсідла,
Та вона розсідла,
Та вона рознузда
І вівса тобі дасть.
І вівса тобі дасть,
І про сина спита:
«Ой ти ж, коню ти мій,
Сивогривий дорогий,
Де ж товариш твій,
Чорнобривий мій син,
Ой ти ж, кінь вороний,
Де ж мій син молодий?»
«Ой не плач же ти, мать,
Ой не плач, не журись:
Оженився ж твій син
Та в широкім степу,
Оженила його
Гостра шабелька,
Заручила його
Куля бистрая,
А узяв він собі
Та паняночку,
Та у чистім полі
Та земляночку,
Та без вікон, дверець».
Оце й пісні кінець.
|
