Доки сонце зійде, роса очі виїсть (скорочено)

Марко Кропивницький

Воронов (входе). Что, уехал этот либерал? Я очень рад.

Борис. За что вы отказали ему от дома?

Воронов. Негодяй он!.. Вот за что.

Борис. Негодяй?

Воронов. Да, негодяй, и я запрещаю тебе с ним дружиться!

Борис. Ну это уж... Впрочем, это пока на второй план. Я должен вам сказать, что у меня есть более серьезное дело.

Соломія. Пане! Там Гордій Поварів прийшой!

Воронов. Что ему надо?.. Зови!..

Борис. Вы выслушаете меня?

Воронов. Через пять минут.

Гордій (входе, топнув ногою). Моє поштеніє! Позвольте вам препоручить. (Подає запечатаний лист).

Воронов. Что это такое? (Розпечатав листа і читає). «От 186... года от сентября месяца преглашають Вас, Ваше високоблагородіє, майстер сапожной, штоб ви пожалували своею персоною із фамилією на брачний процес у етоє воскресеніє. Свадьба будет на благородную ногу, вина і музика з городу і пирожное «шпанскій вєтір», што папаша зготовлють; собственноручно Гордєй Микитович Поваренков, сапожной майстер і кавалер».

Гордій. Так точно: і кавалер. Так как іщо в первий законной брак поступаю.

Воронов. Я не понимаю, что это такое?

Гордій. Брачний процес буду палучать с баришнею Теклею Свиридовной. Хотів хоть триста рублів авантажу ну помирився на двухсот п’ятдесят. Значить, подумав: «Пропадай моя деревня, все четире колеса».

Воронов. Да ты скажи толком, что тебе надобно?

Гордій. Разві я непонятно об’явил у білеті? Кажеться, очінь синпатично. Значить, предлагаю вам на свадьбу до міня.

Воронов. Что-о? К тебе на свадьбу?

Гордій. I што, как можить согласні будите поступок совершить об некотором подарке, хоть двадцять п’ять рублей, так я с равнодушним вдовольствієм получу.

Воронов. Пошел ты прочь, дурак!..

Гордій. Вот так категорія!..

Воронов. Вон, говорят тебе!.. (Кида йому листа в вічі).

Гордій. І с тем до приятного свиданія. (Пішов).

Воронов. Да что же это такое творится? Мужик какой-то, сапожный мастер, осмеливается просить к себе на свадьбу, да еще по пригласительному билету! О, до чего мы дожили!

Борис (входе). Вы свободны?

Воронов. Ну?.. Да, кстати, — согласился ли ты поехать в гости к Измайловым? Они тебя приглашали!

Борис. Да, приглашали, но решительно отказался.

Воронов. То есть как это? Ведь ты почти сделал предложение Анне Андреевне?

Борис. Ну недалекая ж она, если поверила пьяной болтовне.

Воронов. Так ты хочешь нас осрамить?

Борис. Вы обещали выслушать меня. Время не терпит. Я должен с вами говорить.

Воронов. Ты затянешь ту же канитель о твоих диких намерениях?

Борис. В последний раз. Итак, я возвращаюсь к вопросу, на который вы не ответили мне в прошлый наш разговор. Я спрашивал вас, — зачем вы, зная и видя мои отношения к Оксане, смотрели на них не только сквозь пальцы, но даже снисходительно?

Воронов. Ответ простой: она была горничной... ну... а ты... как молодой человек... оно и понятно...

Борис. А!.. Интрижка по части клубнички!.. А между тем вы жестоко ошиблись. Я полюбил Оксану и повторяю вам, что женюсь на ней.

Воронов. Я объявлю тебя сумасшедшим, и тебя посадят в желтый дом.

Борис. Да хоть в тюрьму! Я дал слово Оксане, и она моя невеста, — слышите ли, — она моя невеста!..

Наталя Семенівна. Завтрік уже подалі!.. Прасков’я Петрівна і Анеточка просто покою мені не дають: «Просіть, кажуть, та й просіть, щоб Борінька їхав до нас погостити!»

Воронов. Нет, ты послушай, что он говорит.

Наталя Семенівна. Що таке?

Борис. Я прошу вашого благословенія на вінець з Оксаною!

Наталя Семенівна. Як? Це той синочок, котрий учора присягався, що все зробе задля матері, а сьогодні вже й назад?

Борис. В чім же я присягався?

Наталя Семенівна. Ти дав мені слово, що поїдеш до Ізмайлових в гості. Це раз... А потім...

Степан (за дверими). Я силою ввійду, і ніхто мене не зупине.

Воронов. Кто там?

Степан (вбіга). Це я, пане!

Воронов. Что это? Как ты осмелился войти без доклада?

Степан. Та вже хоч і вбийте, а ввійшов!

Воронов. Вон!..

Борис. За що ж ви його проганяєте? Що скажеш, Степане?

Степан. Ви питаєте? Це дивно, паничу, надто дивно!.. А я ж завжди мав вас за чесну людину. Дійшла до Оксани звістка, що ви засватались на якійсь панночці!..

Борис (з жахом). Як?!.

Степан. А тепер вже, може, Оксану й на столі застанете!

Борис. Годі, годі!.. Спала полуда з очей!.. Туман розійшовся!.. Так ось воно що?.. Так ось зачим мене підпоювали?.. Так ось задля чого запрошують мене в гості до Ізмайлових?.. Так ось від чого ваша хворість, мамо? Бач, це та любов ваша свята, котрою ви так похвалялись і котра, мов в ланцюгах залізних, так довго держала мою волю... Так ваша та щирая і тихая мова: «Женись, сину, на кому хочеш», — була кривда, одна облеслива кривда!.. О мамо, мамо! Що ж ти зробила з моєю душею? З тією душею, в котрій образ твій завжди був нарівні з Богом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж тепер на світі не зрадливе, коли рідний батько і мати... А!.. Швидш відціля!.. Промеж чужими людьми знайду я батька і матір!..

Наталя Семенівна. Синку, синку!.. (Рида).

Воронов. Я тебе, мерзавец, я тебе!.. Вот тебе твой мазунчик!..

Наталя Семенівна. Ти ж чого дивився? Ти його виховував і пестив! Я жінка неосвіченаІ Де я була? Що я бачила? У чотирьох стінах вік ізжила, а ти похвалявся, що ти вчений і всезнающий. Ти йому дав змалку волю! Я дурна була по-твоєму... Себе ж ти цілий вік лічив за розумного, а сина єдиного не зумів до пуття довести. Ох, я нещасна!.. (За сльозами не може говорити).

Воронов (мов ошалілий). Что ж это? Сколько я того... того читал, но такого случая... Читал я в журналах и газетах... не начитывал. Но как же в самом деле стеснять... того... того... свободу, когда свобода должна быть свободна? Ну и пусть его женится, пусть женится хоть на чертовой дочери! Я... я знать его не хочу!..