Реклама на сайте Связаться с нами
Скорочені твори українських письменників

Свіччине весілля (стислий переказ)

Іван Кочерга

Драматична поема

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Івана Кочерги

Та Козеліуса від випитого вина звалив сон прямо за столом, хоча воєвода і попередив його, щоб він не спав, щоб не поточили пергаменти миші і пацюки, яких у замку дуже багато.

Так сталося, що майже одночасно опинилися в залі біля сплячого писаря Іван Свічка та Гільда. Свічка пояснив, що він прийшов за привілеєм, який воєвода свавільно у них забрав. Гільда серед паперів знаходить грамоту князівську і віддає Івану. А потім бере сало і маже папери, щоб миші допомогли замести сліди:

Щоб завтра на них всі казали,
Що з’їли вони привілей...
Гризіть і шматуйте завзято
Князівські папери й листи,
В них правди даремно шукати —
Самі обіцянки пусті.

III ДІЯ


Магістратська зала по-святковому вбрана. Тихо й урочисто входять групи з цехів — кожен зі своєю корогвою і з шістьма великими зеленими свічками. Вони зібралися, щоб за стародавнім звичаєм засвітити цехові свічі на честь весілля Свічки та Меланки. Коли молоді під’їжджали, Передерій наказав:

Во славу міста нашого старого,
Во славу чесних всіх працівників,
Во славу руського народу і землі
Засяють хай всі свічі цехові!

Цеховики стають обабіч дверей, утворюючи своїми свічками щось подібне до вогняної завіси, крізь яку проходять молоді. Всі вітають Свічку та Меланку, бажають їм удосталь хліба, меду та вина, вічної згоди та любові; дарують їм на радість та на щастя зелену свічку. Тетяна з Коляндрою наливають чарки й келихи, що йдуть потім по руках, в залі співають пісні, невимушена весела метушня, жарти, танці. Раптом за дверима почувся галас і брязкіт зброї, і в палату ввірвався озброєний загін драбів на чолі з Ольшанським, Козекою і Козеліусом. Вони вимагають негайно загасити свічки, а за вогонь і незаконні збори заплатити штраф. Чіп поривається у бійку, але Свічка його зупиняє:

Товариші! Не в кулаці, а в правді
Тепер повинна бути наша міць.

А далі пояснює Ольшанському та Козеліусу:

Що всі права та вільності громадські
Затвердив нам князівський привілей.
І маємо тепер ми право світла,
І годі вже дурити вам людей.

Козеліус звинувачує Івана Свічку в кражі князівської грамоти і наказує варті схопити його. Цеховики намагаються визволити, починається бійка. Та сили нерівні, швидко ремісників переможено. Зв’язаного Свічку забирають до замку. Ольшанський кепкує:

Буде вам похмілля.
Ну, майстре Свічко?
Ну й гарячий мед
У тебе на весіллі...

Свічка говорить: «Постривай! Ще не скінчилось Свіччине весілля!» А цеховиків просить допомогти Меланці:

Браття дорогі!
Благаю, бережіть мою єдину!

IV ДІЯ


У палаті воєводи кілька рицарів, Ольшанський та воєвода за кубками при свічах співають. Рицарі глузують, що тепер в тюрмі не темно, бо Свічка там:

Ха-ха! І справді Свічка
Тепер в тюрмі! Недовго тільки їй
Зосталося горіти, клятій Свічці!

Кезгайло зупиняє їх:

Завчасно ви глузуєте, панове,
Дивіться краще, як би свічка ця
Пожежі нам, бува, не наробила.

В цей час приходить вірменський купець, у якого воєвода забрав два вози з крамом, що на горі поламались. Купець хоче викупити своє добро, і пропонує трьох невільниць, «...чарівних дівчат, яких немає навіть у султана». Воєвода згоджується. А поки купець ходитиме за дівчатами, вирішують допитати Івана Свічку. Воєвода іронічно запитує, чи не задула його сьогоднішня буря. Свічка гнівно відповів, що вічний та правдивий вогонь ніяка буря не задме:

Задути можна свічку, загасить
Пожежу навіть можна, навіть всі
Жаринки найдрібніші затоптать,
Але живий огонь і в кремінці
Чекае лиш, щоб ми його збудили.
..............................
Не кулаком, а правдою
Хотів я перше наше право довести...

На це воєвода зауважив, що почав Свічка не правдою, а злодійством. І тому його слід катівською рукою осліпить. Але навіть перед смертю Свічка не зрадив своїх товаришів, не захотів повернути князівську грамоту, хоча і обіцяв воєвода за неї життя. Не допомогло заступництво ні Кмітича, ні Гільди. Свічку Ольшанський відводить у в’язницю, що в Порубі, щоб на другий день повісити на Житньому торгу.

Як тільки повели Івана, з дівчатами повернувся вірменський купець. Ледь прикриті прозорим серпанком із золотими блискітками красуні починають танцювати. Всі в захопленні, зразу і не помічають, як до зали зайшла закутана з головою в чорну кирею якась жінка. Вона стоїть нерухомо, не відповідає на питання. Коли стягли з неї кирею, побачили, що це Меланка у шлюбному вбранні із зеленою свічкою в руці. Вона кидається до ніг воєводи:

Милості благаю.
О, змилуйся, благаю всім святим!
О, поверни мою любов єдину,
О, поверни щасливу ту годину
І свічку цю весільну засвіти.

Воєвода запалює свічку і пише наказ: «Негайно з тюрми Івана Свічку відпустить, якщо на доказ нашого наказу тобі горящу свічку принесуть». Кезгайло хотів захистити Меланку: «Це знущання! Знущання це безбожне». Бо він розуміє, що в таку негоду не донести дівчині свічку, що перший драб схопить її і відніме свічечку весільну. Але дівчина заспокоює його:

Цю свічку я — побачиш — донесу.
Чи можу я не донести її,
Коли вона життя мого Івана!
Що кажеш ти? Чи є ж такая сила,
Щоб свічку цю у мене загасила?
З моїм життям, з моїм життям хіба!

І Меланка зі свічкою виходить, а воєвода з рицарями продовжують веселитися.



V ДІЯ


Темна й буряна осіння ніч. Недалеко від Магістратського майдану на Подолі купками збираються міщани і ремісники. Вони хочуть іти визволяти Свічку:

Коли скарають Свічку, то яка ж
На нас паде неслава і ганьба!
Цього не буде! Краще всі тоді
Загинемо, а Свічки не дамо!

Щоб передчасно не потрапити до рук жовнірів, всі розходяться по хатах чекати гасла «Свіччине весілля».

Меланка в цей час іде до в’язниці. Кирея і чудове вбрання заляпані болотом, подерті, руки подряпані в кров. Але свічка горить. Та дорогу заступають жовніри, які хочуть відвести її назад до палацу. Меланка благає відпустити, розповідає, як важко їй прийшлося, бо вона не раз зривалася з кручі, чіплялася за колючий терен, не чула ніг, не бачила дороги, терпіла бурю, яка лице її сікла. Осмник пом’якшав тільки тоді, коли Меланка віддала йому своє намисто з дукатами. Та недалеко вона пройшла, як сильний порив вітру загасив вогник. Дівчина в розпачі:

О боже мій! За що даремну муку
На мене ти, нещасную, поклав?
За що ж мене довів ти до розпуки,
Навіщо путь тернисту я пройшла!