Реклама на сайте Связаться с нами
Скорочені твори українських письменників

“Кізонька” (скорочено)

Григір Тютюнник

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Григора Тютюнника

Тільки одна душа в селі не обминала Степана і не підсміювалася з нього — Стеха-Жирафа, худа довготелеса жінка... Косить, в'язати, дрова рубати, погріб викопати й викласти його цеглою — все вміла Стеха, мовчки, вправно, по-мужицькому. Тільки хату перекрити запросила Степана. І якби не варити укривальникові обід, мабуть, не відходила б од нього: дивилася й дивилася б, як він лашить дерев'яним молоточком залізо, як в'яжуть його зубильце та ножиці мережива химерні, утирала б йому піт з круто вигнутої чорної брови — де-не-де сивинка в ній почалася...

Тепер Стеха стрічалася йому майже щодня. Підійде, як він ото стоїть коло буфету, і дивиться, дивиться... А в очах мука...

А одного разу в неділю — тоді було свято врожаю і весь колгосп гуляв — Стеха прийшла до буфету у шовковому платті, білих черевиках модельних, з хусткою розкішною на плечах і з чадом в очах... Підійшла, взяла його голову в долоні, притисла до грудей і заплакала.

— Горе, Стьопо, горе...

— Горе, — сказав Степан. — Горе, Стешко, тільки дурне...

— Хочеш, я тобі "кізоньку" затанцюю? Я вмію.

У буфеті гули, хтось заводив пісню.

— Затанцюй, Стешо! Вдаримо гопки, секрремент, щоб аж гуло!

Стеха підняла над головою руку, заломила її долонею вгору, другою взялася в бік, повела ліктиком сюди-туди і пішла на носках, погойдуючись у стані... Плаття шовкове, але ніяк не до лиця підтоптаній жінці, шелесь-шелесь по гострих колінах, зубик залізний од світла з вікон блись-блись... Вона й справді була схожа чимось на козу, що стала на задні копитця, ще й усміхалася якось по-козинячому...

— Гоп, Стехо, гоп! — Степан дриґнув одною ногою в коліні, ударив у долоні. — Гоп, гоп! — Хлібина випала йому з-під пахви, упала в пилюгу. Він того не помітив.

— Ходімо, Стьопо!.. — Стеха кинула танцювати, взяла Степана за плече.

— Нєт! — сказав Степан і перестав бити в долоні. Йому навіть смішно стало, що отако вони клеїли тільки що дурня посеред вулиці, і він п'яненько зареготів.

Стеха затулила обличчя долонями й пішла геть.

Удома вона присіла до столу й заплакала вголос:

— Ще й баскалиться він, бач! Та нагодований був би, та доглянутий...

А Степан шукав хлібину в пилюзі і бурмотів:

— Обминає вона, ховається! Хоч би борщу раз у півроку прийшла зварила...

Прокинувся опівночі тверезий. Тільки в голові шуміло та миші бігали по хаті. Довго дивився на місяць, що поволі нижчав, нижчав... А перед очима — ось вона: біжить від госпітальної прохідної, хустка збилася на плечі, очі сяють крізь сльози жалем і любов'ю, в руках вузлик білий... Прийшла з села за сто кілометрів, пішки, розшукала. А він, широкоплечий, блідий і тому ще чорнобровіший, не йшов — біг на милицях їй назустріч у білій спідній сорочці розхристаній...

"Ех, вивоювався, виробився, постарів, Степане, — зостався пшик..."

"Ні-і, ця не пішла б "кізоньку" танцювати... Не стала б на пальчики ні перед ким... Ця пройшла б мимо всякого з отих своїх, якби вони за нею не ганялися! Пройшла б мимо, як стонадцять чортиць!"

Місяць зайшов.

А Степан ще довго дивився в стелю. Потім сказав уголос, аж мишва приснула в усі боки:

— На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!