Син приїхав (скорочено)

Григір Тютюнник

Дзякунка аж у поли вдарила.

— О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?..

— Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть бог неділю, подамося в Опішнє або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...

...Обідали довго й з горілкою...

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борко вже не їв, а мовчки зліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів. Дзякун розчулився, легенько подавив новими, недавно вставленими зубами рожевий онуків палець, а невістці сказав повчально:

— Тепер, дочко, твої батьки — і Павлушині батьки, а Павлушині — і твої.

— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком, — медовим голоском мовила Дзякунка. — А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

— Навпростець верстов сімдесят буде, — прикинув Никифор...

По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що в хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові — сірий у сосонку костюм за шістнадцять карбованців і сорок дві копійки. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб'яним коміром, а свекрусі в'язану кофту й донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві зарплати...

Потім Рита приколихала Борка, взяла сапку й подалася на грядку, хоч її й відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягся і пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сіні.

Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павло спитав у нього крізь дрімоту:

— А риба, тату, в нашій річці є?

— Є, синок. Щучки, карасі, лини... Раки трапляються, але мало. Як хочеш, то візьму завтра кімлі в Семена Портнівського, та й підеш з кимсь із хлопців повтішаєшся...

В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що розказала їй Рита: що в них є та як Павла їхнього люблять усі й звуть Павлом Никифоровичем.

— Отаку жінку Павлуша знайшов, — аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка. — Що розумна, що культурна, а що ще й шанує чоловіка, як ми колись уміли шанувати!

— Павлушко наш ні в чому не прошибе, — розважливо мовив Никифор. — У нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачила, як там усе заслано та блищить? О-о-о!

І раділи обоє.