Смерть кавалера (скорочено)

Григір Тютюнник

— Не їж, братва! — вигукнув хтось.

— Доки нас обкрадатимуть?!

— Помиї дають...

— Не заходь, хлопці!..

— Заходь, хлопці, — злякано бурмотів Скорик. — Нам густішого дадуть! Нам — кращого... Заходь! Кращого, кажу... Ех, каврюки...

— Геть! — хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щоб відштовхнути Васюту, але не зміг: затисли. — Вислужитися хочеш, мордань, геть!

І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв у протилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхався у спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався між перекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:

— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити... Та що ж це робиться?.. Валерій Максимович... Товаришу замполіт...

— Що тут трапилось? — почув Їгорко і тільки тоді побачив директора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову і закинувши руки за спину. — Я питаю у вас, Валерій Максимович...

— Ви розумієте, що це — бунт, політична диверсія?..

Валерій Максимович тонко посміхнувся.

— Не розумію... Мені здається, що це лише протест обкрадених...

Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей. Скошені очі налилися кров'ю і зробилися тупими, як у незрячого.

На каланчі пробемкало вже десять годин...

Жодна група не підходила більше до їдальні...

— Тепер будуть дошукуватись заводіїв... — потихеньку гомоніли в натовпі.

— Виганяти почнуть...

— За віщо?..

— От побачиш...

...Всі стежили за парадними дверима.

Нарешті, з них вийшов воєнрук Вітковський...

— На плац! — хльоснув короткою командою, мов батогом.

Далі команди посипались одна за одною.