|
Приблуда (скорочено)
Степан Васильченко
|
...«Гу-гу! — трубить над ним вітер, бляхою гримить... — Гу-гу!..» А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним... І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний... Та — шелесь! — бур'янами, та брязь! — вікнами, та — гур-гур! — трухлими дверима. «Одчиняй!» — «А чого тобі, губатий?» — «Мчу із поля мале покотиполе... одчиняй!» Курява, темрява, дим... В їдальні коло дверей — натовп: діти, завідующа, якась чужа людина в окулярах — чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять — голісінькі! Чоловік і завідующа люто змагаються, махають руками, кидають один одному у вічі папірець... — Нащо, — кажу, — ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте. — Це позичене. Ви мусите одягнути їх. — Я вам сказала, що я не маю де їх діти!.. — А я де їх діну? Де? — озвірився чоловік. — Третій день воджуся з будинку в будинок... — В наросвіту ведіть! — завідующа. — Ведіть уже самі — я водив! — Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ — у мене їх дев'яносто... — Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте! — І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати! Дівчатка винувато й злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна — в плач, друга — в плач. Завідующа — зирк на їх — позгиналися, аж посиніли — не втрималась — у сльози! Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець — на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері ...Завідующа, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: — Ні одного більше!.. |