Студент (скорочено)

Володимир Винниченко

Але люди не могли заспокоїтись; вони ходили поміж почорнілих хат, розкидали недогорілу солому, диким поглядом озирали задимлену руїну і безсило схиляли голови на груди.

Коло згорілого трупа коняки і повалених стін стояв дід, без шапки, з пропаленою сорочкою, і мовчав. Вітер несміло, боязко гравсь його сивим чубом. Довго стояв дід, потім підвів голову й, дико, люто дивлячись в небо, заговорив:

— Ну, й усе?.. Чи ще мало? Га?

— Та схаменіться, діду! Що ви кажете? Бог дав і взяв.

— Взяв? — впився в сусіду страшним своїм поглядом дід. — За що взяв?

— Людей виніть, діду, люди винні, а не Бог...

— Де вони, ті люди? — повів очима дід навкруги.

— Нема їх тут, шукать треба, ходім...

Дід не хотів іти, але його повели туди, де стояли і кричали інші.

— Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!.. — кричав рудий, веснянкуватий Гаврило.

— Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! — випнулась наперед Козубиха.— Ішли і дивились на Домашину хату. А з неї якраз і почалось. Вони!..

— Жили їм вимотать!! — летів крик із грудей, із стиснених кулаків, з затуманених очей.

В кінці вулиці з'явився якийсь чоловік. Він чогось озирався назад і поспішав.

— Драстуйте! — хрипло поздоровкався він. Хтось сказав йому «драстуйте».

— А ти хто такий? — суворо спитав чийсь голос.

— Хто я такий? — перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, в грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло.

А потім воно, се велике, болюче, стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки.

А вони вже не питали, хто він такий.

— Голубчику наш! — плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зітхали й дивились кудись далеко, поперед себе.

Від руїни ж здіймались спокійно стовпики диму до ясного неба, і вила недалеко собака.

— Стражники їдуть! — раптом хмуро хтось бовкнув. Всі заворушились, а чужий чоловік враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню і озирнувся.

— Бачите? — повернувся чоловік до всіх. — Ось приятелі ваші... Вони когось шукають тепера, ворога свого шукають. — Чоловік посміхнувся.

— Так от се вони?.. — виступив наперед дід. — Ще приїхали? Мало їм нашого лиха?!

І очі йому дивились люто й чекаюче.

Коні, фиркаючи, підбігли до самого гурту. Стражники, підбираючи поводи, пильно шукали чогось очима і, не здоровкаючись, мовчали.

Чужий чоловік важко дихав і дивився на їх. Очі його зустрілись з очима переднього стражника, і той вмент привстав на стремена і скрикнув:

— Го! Є!.. Тут!.. Ось!..

Два інші стражники зразу повернули голови і подивились за його рукою:

— Він?

— Він, сукин син!.. Ану, марш за нами!

— Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стріляйте... — І дід виставив розхристані груди, жовті, як старий віск.

— Отойді, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами.

Чужий чоловік повернувся до людей і глухо спитав:

— Оддасте мене їм?

Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотіння, а далі крики:

— За що ж його забирають? Не дамо!.. Геть!

Стражники хапливо й мовчки зняли з пліч винтовки й наставили проти гурту. Трохи затихло.

— Дасте студента? Чи ні?.. Говоріть! — крикнув передній і гидко вилаявся, злісно й з полегшенням.

— Студента? Якого студента? У нас нема студентів!..

— Ні, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю, — глянув на стражників чужий чоловік, і молоде лице його покрилось тінню.

— Студент? — повернувся до його дід і близько нахилився вперед. — Ти студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?

Лице чужого чоловіка спалахнуло:

— Брехав?! Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!

— Вовчі сльози! — буркнув хтось позаду. Чоловік повернув туди голову.

— А хто хати запалив?

Очі чужому чоловікові поширились:

— Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?!! Та що ви, люди?! І ви вірите?!

Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях; лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на його.

— Та ви ж плакали тільки що?! Ви ж...

— Ну, довольно! — крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи. — Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.

— Гайда!.. Марш!.. Живо!

І він вдарив коня в бік.

Чоловік вмить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.

Серед гурту пройшло шамотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:

— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!

Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по їх очима й закричав:

— Та не може, не може ж сього буть! Як ви можете не вірить? Чим же доказать вам?.. Глядіть! — Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригувалась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув. — Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?

— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

— Не застрелюсь? — хрипло крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім.

Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.

— Та що ви його слухаєте? — раптом стрепенувся дід. — Жили йому вимотать... Жили йому!

— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

І всі заворушились, але зараз же знов закам'яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.

— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. — Брешу?

І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувсь револьвер, і вмить вибух вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчака упав лицем униз.

Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка; нахилялись до його, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і, стурбовані, говорили, дивились в очі один одному і знов звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові сього чужого чоловіка, від задубілих рук його — ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.

Від чоловіка підвівся й стражник.

— Помер, — з жалем хитнув він головою. — Ну, щастя його!

Люди заворушились, — між ними пролазила наперед сива голова діда.

— Де вони? Де? — гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі. — Давай їх сюди!.. Се? — зупинився він на стражнику і, простягнувши жовті кістляві руки, став насуватись на його.

— Одійди, діду!.. — стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.

— Се вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід, і пальці його скручувались і тягнулись до стражника.

— Діду! — крикнув стражник. — Одійди, кажу!

— Се вони?! — скрикнув дід і скажено, дико стрибнув на стражника, впився йому в шию руками і, хитаючи головою, захрипів.

Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання се запалювало людям очі диким, лютим гнівом.

— Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..

Над гуртом збитих до купи людей стояв крик і рев. А по вулиці тікали інші два стражники, топчучи кіньми дітей, клунки. І навздогін їм нісся крик.

З неба ж широко-величного, ясного та чистого радісно дивилось на їх сонце й сміялось.