Літньої ночі (скорочено)

Микола Вінграновський

А над нами всіма — небо. Небо наше, домашнє, як чорнобривці. Я люблю небо...

Я люблю небо над нашою хатою і над нашою мамою люблю. Люблю його над нашим собакою і над борщем у полив’яній з квітами мисці.

Люблю і над маминими сльозами, коли, буває, заплаче вона за своїми синами, а за моїми братами, які лежать десь в інших країнах з іншими кавунами, дідами, лелеками і чорнобривцями...

Лелека зорю студить. Я на ніч мощуся. Сплю. Треба спати мені. Сплю. Що ж це сниться мені? Нічого такого і не сниться. Сниться мені Наливайко на баштані в курені замість діда, шаблю мені дає. На тобі, каже, шаблю та рости. Рости, каже, та...

— Ти чуєш чи ні? Вставай!

— Зараз, зараз...

— Не зараз, а вставай!..

— Так ти йдеш чи ні?..

Іду по вологому житі в снопах на подвір’ї, біля заснулої комори йду, щось пробігає у лопухах, стою. Що ж це могло пробігти? Може, вовк? Не вовк? То, може, лисиця, га? І не лисиця. То, може, йти мені далі? Іти? Іду. А хати сині. Сині хати, темні перелази, темні дерева. І наче за кожним тином собака сидить, а з кожного дерева — пу-гу, пу-гу. Іду.

Місток над річкою. Наче біг-біг, добіг до річки, а тут і застала його ніч. Ноги на цьому березі, руки — на тому, ніч застала, так і заснув над водою, ноги між лободою — тут, руки між блекотою — там.

Могила. Темна могила висока під небом, а за могилою далі степ та баштан. На баштані дід, а між мною і дідом — скіфська могила. Не скіфська могила — козацька. Козацька могила, темна, висока, розкопана. Хто розкопав її і коли?..

Іду повз темну могилу...

Треба звертати з дороги — курінь темніє, де ж це дід? Між баштаном і дорогою ріденький пирій, а на баштані між кавунами магар і просо, і ще якась трава. Де ж це дід?

Війнуло динями. Дині пахнуть тепло. Кавуни, так ті — холодно. А дині — тепло і м’яко. І люблять дині пахнути там, де їх немає. Вони люблять пахнути здалеку, там, де живуть кавуни, магар чи просо. І ще вони люблять пахнути потроху — війнуть своїм теплом і стихнуть, і знову пахнуть самі кавуни — холодом і росою.

Де ж мій дід на темному баштані під чужим небом в кожусі? А може, хто вкрав діда? Може, як дід ішов до баштану, то його схопила могила, га? А якщо не могила, то, може, цигани які? Кавуни-кавуни, а де ж це ваш сторож, а мій дід Андрій?

Біля куреня — свіжа солома і скибки виїдених динь, наче неповні місяці або як човни на картинках.

— Діду...

— Гар-гар, хар!

— Діду, це я!

— Гар-гар, хар!.. хи!

— Ді-і-ду!

— Хто тут? Стій! Буду стрілять!

І знову тихо і знову: хар-хар-гирр...

Спить. А може, це не він? Ану, ще раз!

— Діду, це я, за кавунами!

— Га? Де? Що? — з куреня лізуть босі ноги — дід!..

— Ти диви, придрімав, побий його сила Божа! То оце ти прийшов?

— Прийшов.

— Ага...

Дід піднімає голову на небо, дивиться довго, потім на баштан дивиться ще довше, потім на свої ноги дивиться, потім дивиться перед себе, нічого не бачачи, наче дивиться кудись у себе.

— То оце, значить, ти прийшов.

— Ага.

Дід дивиться знову, на цей раз на свої ноги, на баштан і на небо:

— Ну, то що ж. Так тобі кавунців?

Я вже збираюсь іти по холодному баштані, а тут ще якраз дині війнули, як дід залазить назад у курінь і починає шелестіти в курені.

До моїх ніг котиться один кавун, другий, четвертий...

Три кавуни на плечах у мішечку, кашляє дід далеко, зоря падає і вже не кричить... Темнішає навкруги, і пил на шляху такий холодний, що аж гарячий... Глибокий холодний пил, і кукурудза суха, ні шелесне. Іду...

А ось і комора біліє. І стежка, і город — гарбузи, картопля, все наче ціле. І груша ціла... Груша ціла моя! Ні в кого на нашому кутку немає такої груші-дулі солодкої...

Жито!

Ось воно під хатою у снопах. А раптом зараз вискочать з нього коні, чи солдати, чи, може, не коні і не солдати, а вовки які чи цигани?.. Тихо-тихенько треба мені обійти його, щоб не збудити. Але ж як дійти до дверей, коли і під вікнами, і під дверима?

Хата дивиться вікном. Була б довга очеретина, то постукав би у вікно...

— Мамо, відчиніть!

Лелека повертає спросоння голову і, як дід, засинає відразу ж.

— Мамо, та вийдіть!

— Що?

— Вийдіть, бо я боюсь, — жито!

— Яке жито?

— Наше.

Боком-боком під стіною та прослизаю в хату.

— Мамо, що б то воно могло бути — кукурудзою коні, повз могилу солдати, а в яру наше жито?

— Яке жито?

— Коні, солдати і жито!

— Лягай краще спати. То чорти.

— Які чорти?

— Та звісно які — наші.

— Які наші?

— Не знаю які. З рогами.

— Я рогів не бачив!

— Не мороч голови. Спи, а то череду проспиш... Чортів уже йому заманулося!.. І де ти взялося на мою голову! Тих було п’ятеро, та нічого, а це вже лишенько, хоч хрестись та тікай від нього. Спи...