Хто ти? (скорочено)

Євген Гуцало

Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досі форсив у смугастому тільнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням він похвалитися не міг, хіба що маленьким якірцем на зап’ясті лівої руки. Безкозирка на круглій, як днище бочки, голові сиділа немов улита.

— О, й ви тут сходите, — мовив до високої дівчини, яка скочила слідом за ним із автобуса на занесене густою подільською курявою подвір’я автостанції.

Дівчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого полум’я. Під тим полум’ям світилось чистою білизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й блакитні. Крижаний вираз на обличчі надавав холоду й незворушності ясному поглядові блакитних очей, і тому він був жорсткуватий і непривітний.

Дівчина ніяк не реагувала на репліку колишнього матроса. Тримаючи в руці цератову дорожню валізку, вона роззиралася по боках...

На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут, де всі знають усіх, чужою, а по-друге, коси її полум’яніли вогнем осіннього золотистого листя...

З центру містечка, де росло багато кленів та акацій, дівчина звернула на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками під шифером чи бляхою...

Зрештою, ось і будиночок за тією адресою, яку вона шукала. Дівчина вже хотіла ступити на зелененьке, як мох, хоч і засмічене клаптями газет і трісками подвір’я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворітець... Спинилася неподалік. Цегляний будиночок весело світив червоною, добре випаленою цеглою низьких своїх стін, на яких вікна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворі висіла білизна — стільки шворок і білизни можна побачити лише у дворах будиночків, де мешкає кілька сімей.

Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкій, як лоза, руці.

— Скажіть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрівна?

— Хто?

— Одарка Шмаглій...

— Одарка живе... — й вільною кощавою рукою тицьнула: — Вікно крайнє... Перший під’їзд.