Вранці заєць біля дуба
Одягнувся в білу шубу,
Одягнувся, оглянувся,
В довгі вуса посміхнувся:
«Гарна шуба, шуба гожа,
І на полюс з нею можна,
Тільки жаль — чобіт нема,
А надворі вже зима...»
Обізвався дятел з клена:
«Є знайомий рак у мене,
Він в норі — в рачиній хаті
Шиє звірям чоботята.
Сам байбак у нього шив,
Вісім літ і зим носив,
Він і досі хвалить рака —
От яка шевцеві дяка!»
Не ловив наш заєць гав,
А побіг мерщій на став.
Всівся заєць на колоду
Та й гукає прямо в воду:
«Вилізь, раче, із води,
Вируч зайця із біди, —
Зший новенькі чобітки,
Щоб дзвеніли підківки,
Щоб і шпори дзеленчали,
Злого лиса відганяли».
Із води вилазить рак
Та й говорить зайцю так:
«Раки взимку спочивають
І замовлень не приймають.
От згадав би влітку нас,
Зшили б чоботи ураз
Чи із хрому, чи юхтові —
Бігай, зайче, у обнові,
Бережи своє здоров'я»
Заєць тихо у одвіт:
«Влітку тепло й без чобіт,
Влітку завжди забуваю,
Що прийде зима до гаю».
«Думать треба,— каже рак, —
А тепер ходи вже так.
До побачення, привіт...»
Заєць досі без чобіт.
|
