|
|
Не одне уже століття
Дуб стояв, простерши віття, —
весь в корі, як у броні,
трудні роки, ночі й дні...
Знав одне лиш добре діло.
Листя дихало й раділо,
Дуб добрячим обростав —
доки й сам як витязь став.
Батьком був він Клену й Глоду.
Всім давав він прохолоду.
Кожен знав: хай грім гримить —
Дуб од бурі захистить.
Ось минуло ще століття...
Розгулялось лихоліття:
з півночі, з-під білих вій
хижо глянув Вітровій.
|
|
|
