Євген Маланюк

Шевченко (аналіз)

У “Книзі спостережень”, яку Є. Маланюк писав протягом усього життя, серед численних есеїв з питань вітчизняної культури і літератури чільне місце посідають розвідки про Т. Шевченка як генія-пророка. Погляд автора на Кобзаря є одним із найоб’єктивніших з-поміж дослідників його життя і творчості в XX столітті. Є. Маланюк високо поціновує художній талант та історіософські переконання Т. Шевченка, дар провидця, називаючи його “духовним Мойсеєм” української нації. Поезія українського генія-пророка мала такий великий вплив на співвітчизників, що для простого люду “Кобзар” став другою книгою після Євангелія.

Захоплення творчістю Т. Шевченка, розуміння її ролі в українському літературному і суспільному контексті природно вилилося в спільність окремих стильових рис обох поетів. Це пристрасність, яка виявлялась одночасно в любові й ненависті до українця за його комплекс раба; це сарказм та іронія, коли йшлося про ганебні сторінки національної історії.

Вірш Є. Маланюка “Шевченко” продовжує міркування і висновки літературознавчих досліджень поета. Чіткість думок, навіть суворість інтонацій створюють напругу, відчуття енергії, заклик до дії. Автор кидає виклик тим, хто вважає Т. Шевченка поетом, трибуном, Кобзарем, він, власне, не проти таких означень, але переконаний у тому, що вони не вповні, а лише частково вказують на значення Т. Шевченка у самоутвердженні — національному, державотворчому, морально-психологічному — українства:

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже, —
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.

У цих рядках дивовижно переплелися минуле і майбутнє, реальність і мрії, ремінісценції з Шевченкових творів, зокрема з “Гайдамаків”, найчастіше повторювані образи самого Є. Маланюка — прозрілий раб як переборення комплексу меншовартості українця, степ як уособлення всієї України, бо це незабутня отча земля поета-емігранта. Може здатися, що в цих строфах автор надуживає лексикою на означення боротьби та її наслідків — бунт, полум’я, вибух крові, кара, лютий звір, досвітні заграви. Проте це свідома настанова за їхньою допомогою ствердити ідею невідворотності щасливого майбуття України-держави, її народу. Про це мріяв і Т. Шевченко, і Є. Маланюк. Однак закінчується вірш на іншій ноті, теж ремінісценції з Т. Шевченка — йдеться про віковічний ідеал українства, закладений ментальністю нації:

А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.

Ради такої України, оспіваної Т. Шевченком, жив і творив Є. Маланюк.