Улас Самчук

Марія (аналіз)

Це багатоконфліктний твір, у якому йдеться про боротьбу добра і зла, сутичку між ідеологіями, між віками усталеним селянським способом життя та колективізацією, яка призвела до страшного голоду в Україні, до руїни, до загибелі роду. Письменник був першим, хто показав, як більшовики, ховаючись за гасла розкуркулення, чинили найбільший злочин — організували голодомор на щедрій і родючій українській землі. Його жертвами стали ті, хто вирощував хліб, хто обробляв землю-годувальницю. Проте звужувати зміст твору лише до трагедії 1933 року було б неправильно, адже автор показав долю героїв у тісному переплетінні з подіями російсько-японської, Першої світової та громадянської воєн, жовтневого перевороту, з утвердженням антилюдяної більшовицької ідеології. В основі роману — “житіє” українки, звичайної жінки, яка своїми руками, невсипущою працею, долаючи часто неймовірні труднощі і власні помилки, будує родинне гніздо, народжує дітей, але не може вберегти їх від загибелі. Твір складається з трьох частин: книги про народження Марії, книги днів Марії, книги про хліб. Обраний письменником жанр хроніки дозволив йому відтворити 26 258 днів життя Марії — майже 72 роки її нелегкого і многотрудного буття на землі. Воно постає перед читачем у чітко витриманій хронологічній послідовності, коли кожен наступний епізод поглиблює драматизм дії, відтак — долі героїні. Марія рано зазнала сирітства, втративши спочатку батька, а потім і матір. Але завдяки наполегливій праці й сильному характеру дівчина піднімається, торуючи свою життєву стежку. Чи не найбільшою помилкою на ній стає одруження з Гнатом, який безмірно любить дівчину, але без взаємності: вона кохає Корнія, якого забрано в матроси. Тож подружнє життя Марії не складається, її душа нагадує пустку через втрату трьох дітей, через сум за Корнієм. Жінка вдається до крайнощів — відмовляється від домашньої праці, віддає перевагу вечорницям, товариству парубків; то не помічає гнітючої мовчазності та всепрощення Гната, то вирішує будувати з ним нові сімейні стосунки. Ці психологічні колізії письменник яскраво передає короткою фразою: “Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя”. Перший шлюб Марії закінчується розлученням. Проте її сімейні стосунки з Корнієм зазнають чимало випробувань, адже військова служба вплинула на нього негативно: огрубіла душа, забулася рідна мова. “Марія гнулась перед ним лозою. Кпини, лайки, стусани, а плакати не смій. Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна. Обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй”.

Однак матеріальні труднощі й душевні негаразди не зламали родину. Праця, терпіння і любов до землі дали їй силу, а головне — змінили Корнія: “...земля втягає в своє нутро і наповнює жили, розум і все єство твердими звичками. Корній відчуває вже це. Матроство забувається, і він стає людиною”. Але на Марію чекають нові випробування — чоловіка забирають на війну, від руки Гната, який не забув образи, гине у вогні все нажите важкою працею. І в цій ситуації перемагає вольова і життєлюбна натура жінки: “І далі пішли дні рівною довгою чергою, вкладаючись у місяці й роки. Які це були гарні, повні, округлі роки. Кожний схід сонця приносив працю, захід — відпочинок. Ростуть діти. Прибуває потроху землі. За хатою засадився новий садок, і молоденькі щепки щовесни вкриваються ніжним усміхненим цвітом”. Найдраматичніші злами долі переборола Марія, але найстрашніших випробувань зазнає вона з приходом революційних часів. Життя жінки набуває надзвичайної сили трагедійності, адже ту вимріяну і вистраждану повноту щастя, яка випромінювалася з очей і душі Марії, те задоволення і радість, здобуті часто непосильною працею, було знищено. Зла руйнівна сила перекреслює не лише матеріальні цінності, віковий селянський лад, а й ламає людські душі, трагедія родини переростає в трагедію нації.

Найстарший син Марії Демко губиться у вихорі Першої світової війни, наймолодший Лаврін через віру в національне відродження України стає жертвою сталінських репресій, середульший Максим потрапляє під вплив більшовицької ідеології, перетворюючись на виродка: “На ньому френч і галіфе. Цегляної барви обличчя, покрите шорсткою щетиною. Під носом колюча пляма рудуватих вусиків. У кишені шестибійний наган. І що йому Бог-Саваоф! Звів нагана, бацнув раз, і дутий київський образ розсипався на скалки:

— Ну, что ж, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрелял... — і додав мерзотну лайку”.

Моральне звиродніння Максима найяскравіше виявляється в епізоді, коли він бенкетує з товаришами. А поряд від голодної смерті помирає його мати. Божеволіє і накладає на себе руки сестра, яка від безвиході задушила власну дитину.

Фольклорне протистояння братів У. Самчук поглиблює сценою вбивства батьком сина-відступника, теж традиційною для українського епосу: “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся й опустив сокиру. Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука...”.

Вустами Корнія письменник також засуджує антигуманну суть більшовицького режиму, який зруйнував народну мораль, національні та родинні традиції, добробут народу:

“І який же гріх я робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?..

...Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку? Щоб мені який-не-будь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!”

Змалювавши переконливі психологічні портрети героїв, які не позбавлені хиб і вагань, автор зобразив життя українського села впродовж кількох десятиліть. Справжньою поезією позначені ті сторінки твору, на яких оспівується український пейзаж — то динамічний, то спокійно-величавий, то тривожний, але завжди психологічно наснажений, такий, що передбачає події, оцінює їх з погляду надчасового: “Золота пахуча осінь. Сади обтяжені яблуками і сливами. Сині такі, повні і соковиті... По городах ламають кукурудзу, копають картоплю, рубають капусту. Над яром висить дим і пахне згаром картоплиння”; “Осінь. Село збирає багаті овочі і згортається равликом до зими”. Гімном селянській праці звучать такі слова письменника: “Он іде Корній з твердим поглядом і шорсткою долонею. Це він сіяв зерно. Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, пустити ссавчики в м’якоту великої планети і вирости в ніжне, увінчане колосом стебло. Честь тобі, Корнію! Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях із вітром, з просторами неба, з сонцем! Сам Бог!..”

У. Самчук зображає життя героїв твору в тісному зв’язку із соціальними потрясіннями перших десятиліть XX століття, зокрема з великою народною трагедією 1933 року. Великомученицька доля Марії, доля звичайна, буденна, символізує багатостраждальну Україну, узагальнює та схрещує не одну національну драму: геноциду, репресій, влади, свідомості, мови, моралі. Розв’язка твору трагічна — вмирає жінка-мати, продовжувачка роду, який знищено соціальними катаклізмами, але фінал роману життєствердний, вітаїстичний. Марія бачить символічну картину: “...розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе. — Сонце! — каже вона. — Сонце! Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?.. Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат усміхається...”. Він цілує старечу руку своєї колишньої дружини-красуні, сповідується у великому гріхові — підпалі, говорячи: “Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!” Це оцінка долі жінки, яка мужньо пройшла крізь усі випробування і наблизилася до біблійних героїнь, піднеслася до символу України.