Іван Багряний

Тигролови (аналіз)

Написаний за 14 днів роман Івана Багряного “Тигролови” (тоді він мав назву “Звіролови”) на літературному конкурсі у Львові розділив перше місце з повістю Т. Осьмачки “Старший боярин”. Твір здобув широку популярність, і його було перекладено німецькою, англійською, голландською мовами.

За жанром роман пригодницький. Він має напружений сюжет, що стрімко розвивається, постійно підтримуючи зацікавленість читача: що далі? Експозиційні елементи, які стосуються минулого головного героя (основним є питання — за що ж, за які злочини засуджено Григорія Многогрішного?), не сконцентровано на початку твору, а “розкидано” в різних місцях тексту. Власне, твір починається з кульмінації: зображено, здавалося б, неймовірну втечу арештанта, за яким пильно слідкує сам начальник етапу, з велетенського двоокого циклопа, ешелону смерті. Доля усміхається герою, який, долаючи нелюдськими зусиллями волі кілометри тайги протягом шести днів, нарешті знаходить прихисток, душевну рівновагу, тепло, навіть на деякий час спокій у дружній і працьовитій родині Сірків. Перед Григорієм Многогрішним відкривається дивовижний світ далекосхідної природи, яка під пером Івана Багряного, що мав фах і покликання художника, набуває зримих, рельєфних рис. Пейзажі органічно входять у композицію твору: вони то контрастують із настроями арештантів, позбавлених волі, замкнених у вагонах-домовинах спецешелону ОГПУ — НКВД (“Обрії були заставлені сизими, фіалковими, синіми пасмами гір та гребенястих лісів. Блакитні широкі долини розстелялись і крутились казково, вкриті буйними травами, квітами, свічадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична країна”); то вияскравлюють обставини дії (“Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарована. Не шелехне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганнях до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, десь під небо і заступили його коронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в’юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу — в четвертім ярусі — суцільний хаос”); то виявляють стійкість характеру героя, котрий кидає виклик природній стихії, прагнучи зберегти себе, свою людську гідність, яку хотіли розтоптати новітні кати (“Скільки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими хвилями, що йшли одна за одною: то ліс підіймався на кряжі гір, опускався і знову підіймався... Найближчий гребінь — сизо-зелений, зубчастий. За ним — сизо-фіалковий: ліворуч, скільки оком сягнеш, і праворуч тягся ламаний контур. Потім — сизо-голубий... Голубий... І все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своїй красі і... страшна. Його ніколи не перейти і не подужати, не випливти з цього жахливого океану.

Мандрівник сів просто на землю... схоплюється, — тут десь недалеко є житло! Це ж і стежка туди! Це єдиний порятунок, а там що буде”).

Зцементовують композицію твору і надають завершеності авторському задумові не лише описи сопок, нетрів, природи тайги, а й зображення її тваринного світу. Символічного звучання набуває образ зацькованого ізюбра, тварини гордої, витривалої, яка навіть у хвилину передсмертної агонії має вигляд непереможний: “На марі, зав’язши по черево всіма чотирма ногами, лежала горда тварина, витягши по траві гарну, пишнорогу голову, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору, вгору на витягнутій шиї, хапала ніздрями повітря і знову клала її на траву із стогоном... І знову...”. У загнаній тварині Григорій побачив себе, свою долю, яка жорстоко позбавила його простих радощів життя. Позбавила рідних, знайомих, Вітчизни.

Але найзмістовнішим і багатоплановим у романі є образ тигра, який набуває алегоричного звучання, як і назва твору. Вже на перших сторінках з’являється згадка про нього як “найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар” тайги, її символ. Розмови про цього грізного звіра ведуть обивателі, які подорожують найкомфортабельнішим експресом, у перервах між грою у преферанс, пиятиками і плітками. “Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією”, захоплює цих легковажних шукачів пригод лише своєю екзотичністю. Проте цим же експресом — тільки на інше полювання — їде майор ОГПУ — НКВД Медвин: “Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда.... Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них — у цих останніх — стало б волосся дуба”. Так письменник розширює змістове навантаження назви твору підтекстом: в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину. Абсурдність цієї ситуації очевидна. Іван Багряний поглиблює її подальшими подіями, зокрема розповіддю Сірків про те, як “хохли” тигрів живцем ловлять”. З’являється ще один аспект у трактуванні назви твору: що змусило українців, споконвіку хліборобів, оселитися на Далекому Сході і стати безстрашними мисливцями на кішок, займатися промислом звірини, пантуванням — полюванням на ізюбрів заради їхніх пантів (рогів) для виготовлення ліків? Письменник находить ще одну грань теми тигроловів: у далекосхідній тайзі для людини-втікача небезпека від людей найменша, допоки там не виринає майор-людолов. Медвин — це символ системи, яка несе зло у предковічний світ природи, порушує міцні моральні закони тайги, тобто руйнує усталені норми людського співіснування. І тому логічною в алогічному світі тоталітарної держави стає ситуація, у якій кат перетворюється на жертву, куля Григорія вкорочує життя енкаведисту-людолову в звіриній подобі, що є актом справедливого суду. Проте коли родина Сірків полює на кішку, щоб прогодувати себе в нетрях тайги, то це сприймається як закономірний і необхідний крок; коли ж людина переслідує іншу людину за любов до отчого краю, то це вже є свідченням патологічних процесів у суспільстві.

У романі йдеться про 30-ті роки, час, який став чорною сторінкою для цілого покоління людей. У період масових репресій досить було одного необережного слова чи жесту, чи вчинку, щоб потрапити до в’язниці. Іван Багряний не дає розлогого пояснення, що ж стало причиною для 25-літнього ув’язнення Григорія Многогрішного, отже, письменник підкреслює: юнак — один із багатьох, кого безпідставно названо “страшним державним злочинцем”. Подібний художній прийом (приховування від читача причини того, що сталося) є типовим для пригодницького жанру. Проте письменник використовує його і з “надметою”: змалювати всю фальш, лицемірство й жорстокість тоталітарної системи. Поступово, штрих за штрихом, шляхом лаконічних ретроспекцій Іван Багряний показує минуле Григорія Многогрішного з різних позицій. Так, майор Медвин вважає його “зоологічним націоналістом” — фатальне в ті часи визначення. Сам головний герой не бачить за собою будь-якого злочину. Потрапивши в сім’ю Сірків, яка прийняла його як рідного сина, він опиняється перед дилемою: і не може розказати всю правду про себе, і не хоче бути нещирим з людьми, котрі врятували йому життя. Юнак, коли отямився від марення, з усією прямотою, можливою у подібній ситуації, говорить: “...що б ви не думали і як не думали, я хочу лише сказати..., що я чесна людина”. Отож за карколомністю пригодницького сюжету приховується складний комплекс питань, які хвилювали Івана Багряного.

Головний герой твору Григорій Многогрішний — сильна і мужня особистість, життєве кредо якої сформульоване однозначно: “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи”. У його втечі із спецешелону треба вбачати виклик усій системі, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й знищеного морально й фізично раба. Письменник послідовно утверджує думку про те, що за будь-яких обставин особистість повинна залишатися людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом.

Проблема протистояння людини і системи увиразнюється тим, що Григорій Многогрішний — українець, його рід має славні й доблесні традиції в особі першого каторжанина Сибіру гетьмана Дем’яна Многогрішного. Українська тематика і пов’язана з нею проблема історичної долі нашого народу на перехрестях віків художньо втілюється різнопланово. Україна постає зі спогадів головного героя про дитинство і юність: синьоволошкова, дзвінкоголоса, чебрецева. Такий же образ рідного краю — тихого і сонячного — живе в серці старої Сірчихи, яка часто згадує сади вишневі, степи широкі, зоряні ночі, сповнені чарами барвінку, чорнобривців, васильків. І хоча Григорій добре знав, що вже немає того ясного, сонячного краю, бо “садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло”, він не хотів засмучувати матір, не міг знищити її солодких і щемливих спогадів. Родина Сірків, як і Морозів, серед чужого для українця світу тайги зберегла традиції і звичаї рідного народу. Зі спогадів тієї ж Сірчихи читач довідується про кругосвітню подорож українських переселенців навесні 1887 року з Одеси до далекосхідних берегів у пошуках кращої долі. У Приамур’ї вони знайшли нову Україну, щасливішу, та сум за рідним краєм не покидав переселенців. Так з’явилися назви Переяславка, Київ, Чернігівка, Полтавка, так зберігалися прадідівський побут (“У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі...”), звичаї рідного народу (святкування Різдва з кутею на Святвечір, із віршуванням, із колядками), його пісні, його мова. Як і Григорій Многогрішний, Сірки — гордого козацького роду, працьовиті, витривалі, сміливі, чесні. Їхня любов до Вітчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серці. Для них любити Україну — землю своїх батьків — як дихати, а дихати має право кожна людина. Тому їхнє ставлення до інших визначається загальнолюдськими критеріями, що промовисто стверджують слова Сірка, звернені до хворого Григорія: “Ти тут вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні”.

Проте сталінська система поставила за мету знищити людське в людині, незалежно від її національності, посягнула на найсвятіше — життя. Через вражаючої сили символи постає тоталітарна держава в образі двох експресів, що уособлюють два світи сталінського режиму. Перший із них — це ешелон смерті, вогнеокий хробак, що нагадує пекельну потвору, у череві якої сотні невинно засуджених людей. “Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогнеока голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг “Й. С.” (Йосиф Сталін). Ззаду — такий же надпотужний паротяг “Ф. Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів”. Тим же маршрутом рухається і “Тихоокеанський експрес нумер один “Нєгорєлоє — Владівосток”, сповнений світла, розваг, комфорту. Їде тут, насолоджуючись усіма благами життя, “цвіт робітничо-селянської імперії”, змальований письменником із їдким сарказмом:

“...інженери і авіатори, ударники і так літуни, партробітники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії й імпотенти-фарисеї... Цивільні і військові... Працівники органів “революційної законності” і контрабандисти...

...Експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно перейденого. Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар’єр. Шукачі щастя і довгих карбованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках...

Аматори красного письменства в межах “КЗОТ”, “Колдоговору” та “Карного Кодексу”.

Зустріч цих двох ешелонів неминуча, її зображення письменником додає нові риси, нові деталі до розуміння сутності сталінської системи. У Забайкаллі пасажири комфортабельного експресу бачать обабіч колії каторжників, що стоять по коліна у воді та в болоті, неголені, з хворобливо запаленими очима, у лахмітті. Вони “прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля...”. Реакція на цю зустріч нагадує театр абсурду: хтось кидає у вікно цигарки й шоколад, квіти й жмут грошей, ніби вони можуть пригодитися каторжникам, хтось нестримно ридає, а діти, охоплені загальним психозом, сміються. Та найстрашніше те, що пасажири експресу сприймають сірі шеренги безневинно засуджених так само, як екзотику цього краю — тигрів, омулів, женьшень; страшна картина лише на мить затьмарила їхній настрій.

Іван Багряний змальовує ще один експрес, який “возіт дрова і лєс”. “Григорієві здавалося, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським”. Цей ешелон, з гіркою іронією зауважує автор, є втіленням “заключітельной фази построєнія соціалізма в одной стране”. А ще — Україною в мініатюрі, тільки “без стерна і без вітрил”. Через полілог письменник передає трагізм існування людини в облудному раї соцдержави: обмануті контрактовики й завербовані, розкуркулені й “шкідники” — кожний розповідає з болем і відчаєм про свою гірку долю. “Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!..”. На зупинці цей ешелон зустрічається ще з двома етапами, переповненими “ворогами” народу, які прямують у протилежні сторони: із заходу на схід і навпаки. “Велике переселення народів” характеризує божевільний час, божевільну ірреальну картину того, що відбувається: “Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця-краю”.

Однак “сміливі завжди мають щастя”, підтвердженням цього є доля Григорія Многогрішного, який не скоряється жахливим обставинам, а діє: “стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув”. У боротьбі за право на життя і щастя він перемагає. Саме з цим героєм Іван Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України, історія якої нагадує замкнене коло. Хоча пройшли роки від часу заслання гетьмана Дем’яна Многогрішного до Сибіру, йога нащадки знову і знову стають вигнанцями з рідного краю. Безумовно, щасливий фінал роману продиктований вимогами пригодницького жанру, але ним письменник і потверджує свою віру в світлу прийдешність України. Втеча Григорія через кордон до Маньчжурії — річ неймовірна в умовах радянської дійсності 30-х років, але можлива. Старий Мороз розповідає про подібний випадок з братами Кирпиченками: “А вони вчотирьох мали “штаб” там, де сам дідько не дістанеться. І цілий “цехавуз” зброї та припасів всяких... Аж поки їх не вистежили та не оточили... Три дні билися... Але не взяли ні одного. Билися, як на “пазиції”... А тоді Кирпичен-ки з боєм перейшли в Китай...”. Отже, замкнене коло можна розірвати, Україна повинна стати вільною, незалежною державою, повинна відродитися до нового життя. Іван Багряний висловлює свій погляд на ідею “азіатського ренесансу” Миколи Хвильового, який писав: “Азіатський ренесанс визначається не тільки відродженням класичної освіченості, але й відродженням сильної й цільної людини, відродженням нового типу відважних конкістадорів, що за ними тоскує й європейське суспільство”. Європейську освіченість втілює Григорій Многогрішний, талановитий інженер-авіаконструктор, який поєднав свою долю з квітучою юнкою, гартованою, гонористою, ніжною Наталкою, спадкоємицею роду Сірків — “відважних конкістадорів”, духовно і матеріально розкріпачених людей із міцною національною традицією.