Олександр Довженко

Україна в огні (аналіз)

Кіноповість “Україна в огні” — драматична сторінка в творчості О. Довженка, створена в розпал однієї з найкривавіших воєн, у 1943 році. Вона не з’явилася ні на екрані, ні в друці, і лише в 1966 році її було опубліковано з численними купюрами. У 1944 році навіть відбулося спеціальне засідання ЦК ВКП(б), на якому над письменником учинено моральну розправу, позбавлено посад, твір заборонено. І причина цього в тому, що О. Довженко поставив за мету осмислити подвиг і страждання українського народу з позицій, протилежних догматичним настановам культівської доби, — з позицій правди. Громадянська сміливість митця виявилася в тому, що він одним із перших усвідомлено протестував проти явищ сталінської доби, наслідки якої були такими трагічними, зокрема для України.

“Україна в огні” — складний поліфонічний твір, але в ньому можна виділити кілька провідних тем: зображення відступу радянських військ у перші місяці війни, життя українського народу в тяжкі окупаційні роки, визволення від фашистського ярма. У центрі уваги письменника — Україна, кривава, розбита, зруйнована, обездолена. Правдиво і чесно змальовуючи війну, О. Довженко роздумує над вічними проблемами життя і смерті, любові і ненависті, зради і вірності, осмислює їх і конкретно, й узагальнено, в історичній перспективі.

Розпочинається кіноповість своєрідним ліричним зачином: у батьківське гніздо, щоб вшанувати матір у день й народження, злітаються всі діти дружної родини Лавріна Запорожця. Це сини Роман, молодий лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка-чорноморець, агроном Григорій, “майстер урожаю” Трохим, дочка Олеся — “всьому роду втіха”. Простий український рід уособлює увесь український народ, який неможливо знищити і подолати. Ідея безсмертя народу втілюється в тому, що письменник кожному з цієї родини визначив свій хресний шлях через страхіття війни. І кожний прийняв свою долю гідно і мужньо. Недаремно О. Довженко іменує героїв прізвищем Запорожці, підкреслюючи те, що дух і звитягу пращурів, їхню доблесть і вірність рідній землі не подолати ніяким ворогам. Ці поняття — вічні, глибоко закорінені у сам дух нації, — є запорукою її безсмертя.

О. Довженка як митця чуйного і спостережливого тривожили також ті деформації, які відбувалися в радянському суспільстві. Так постає гнітюча картина його морального занепаду, виражена в забутті історії, у відсутності національної гордості, у роздвоєності духовних засад. Ці болючі питання письменник сфокусовує в окремих образах, рукою майстра зображаючи їх рельєфно, випукло. Так, вражає своїм цинізмом такий “гвинтик” партноменклатури, як голова райвиконкому Лиманчук: “Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини”. Евакуація врятувала життя цьому керівникові, а на визволені землі він повертається в ролі прокурора, вважаючи, що має повне право вершити суд над тими, хто сповна зазнав горя від фашистської окупації. Критично говорить О. Довженко і про дезертирів, зрадників, оточенців, які “звикли до типової безвідповідальності”, втратили людську гідність і честь. З болем пише письменник і про крах надій, які вселяла в душі потужна ідеологічна машина, проголошуючи: “ворог ніколи не пройде”, “броня міцна” (не раз у творі звучить гірке “броня тонка”). Автор дошукується причин зневаги до національної історії, загальнолюдських моральних начал. Своє бачення цих процесів він висловлює вустами ворога — німецького полковника Ернста фон Крауза. У розмові з сином Людвігом, “расовим гітлерівським псом останньої формації”, фашистський офіцер говорить про можливість швидкого поневолення і підкорення українців, бо “вони не вивчають... історії... Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова “нація” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель”. Це жорстокі слова, але оголено правдиві. У численних ліричних відступах і сам автор розмірковує про минуле і сьогодення рідної землі, про український народ, розтоптаний спочатку сталінським режимом, а потім гітлерівськими окупантами. Голос письменника наснажений романтичними та публіцистичними інтонаціями, бо говорить він про сокровенне — щиру синівську любов до отчого краю.

Образ України в кіноповісті художньо втілюється і набуває найтрагічнішого звучання у складних долях жінок, зокрема Олесі та Христі. Дочка Лавріна Запорожця з першого дня окупації і до визволення рідного села Тополівки зазнала стільки принижень, болю й наруги, що їх не вимовити словами, але вона зберегла свою душу чистою і чесною перед людьми, вона вистояла. Проте не вистачило сили волі і мужності її подрузі Христі, щоб до кінця протистояти загарбникам, вона розгубилась, зламалась, стала дружиною ворога — італійського офіцера. Однак письменник намагається і в цій неоднозначній ситуації зрозуміти свою героїню, адже вона залишилась в окупації не з власної волі, вона зі сльозами на очах проводжала радянських солдат, які кинули на поталу фашистам тисячі беззахисних дівчат і жінок. Автор бачить причини багатьох суспільних негараздів ще у довоєнному житті. Так, Христя з болем промовляє: “Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний”.

Трагедію українського народу О. Довженко зображає багатоаспектно, у ракурсі філософських, моральних, етичних проблем. Україна змальована письменником у кільці двох тоталітарних імперій. Якщо радянських керівників автор відважився показати критично, то образи ворогів у творі не карикатурні, а достеменні. Німецькі офіцери не тільки жорстокі, брутальні, а й розумні, високоорганізовані, проте нікчемні в ролях убивць і ґвалтівників.

Твір О. Довженка про війну, проте розгорнутих батальних сцен у ньому немає, як і чіткої хронології подій. Натомість за законами кіно автор вихоплює окремі епізоди — кадри, які перебивають, доповнюють один одного, розкриваючи бездонну трагедію України, горе і страждання мільйонів людей.