Олесь Гончар

Людина і зброя (аналіз)

Твір Олеся Гончара “Людина і зброя” присвячено першим найтрагічнішим і найдраматичнішим місяцям війни. Про задум роману письменник сказав так: “Написати цю книгу підказав мені мій обов’язок перед товаришами, перед тими, хто на зорі своєї юності, в розквіті сил гинув на вогненних рубежах сорок першого року...”. Розповідь про долю молодих захисників рідної землі від фашистських полчищ концентрується навколо трьох основних подій: кровопролитні бої на Росі, героїчний захист Запоріжжя, зображені з погляду автора, і трагічні “ночі оточенські”, які постають із “листів” головного героя Богдана Колосовського (він, пам’ятаючи про обіцянку коханій писати “хоч у думках”, виконує її, бо в душі вірить, що дівчина почує його і за тисячу верст).

Із звістки про початок війни починається роман Олеся Гончара. Страшна, приголомшлива новина штовхає студентів у благородному патріотичному пориві записатися добровольцями на фронт, позбутися належних їм відстрочок, але в душі юнаки впевнені у швидкій та неодмінній перемозі: “...та ми як підемо, та ми як вдаримо — пір’я з них полетить”; “...здамо вже після війни... Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись”; “хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, усе буде скінчено. Гітлер заскавчить!” І це не словесна бравада, а глибокі переконання молодих романтиків — майбутніх істориків, які вважають, що час тридцятилітніх воєн давно минув. Проте Олесь Гончар як надзвичайно уважний до кожної деталі митець не випадково акцентує увагу на цих словах, логікою подальших подій він підводить читача до думки, що юнацькі ілюзії швидко розвіюються, але несхитною залишається віра в перемогу, в торжество світла і добра. Спочатку, окрилені тим, що стали студбатівцями, хлопці ніби не помічають затемнених вікон у місті, стривожених і заплаканих облич тих, хто проводжає рідних на фронт. Навіть невтішні радіозведення про відступ радянських військ для них, здається, не настільки вражаючі, як втрата молодечих чубів. З перших розділів твору буквально “дихає” атмосфера тих днів, позначена і наївною безпечністю, і глибоким патріотизмом, і романтикою юності в поглядах на життя і світ. Проте Олесь Гончар з висоти свого досвіду, свого знання і розуміння подій війни, яка давно закінчилася (роман писався у 1958—1959 роках), вкраплює в розповідь перші тривожні моменти. Це і спогади сестри Мар’яни про трагізм боїв на кордоні (“Перед самим нападом нашу артилерію якраз на ремонт відвели, треба ж додуматись...”), і коментар письменника щодо зацікавлення студбатівців отриманою новою зброєю, здійснений у формі авторського відступу (“Потім, уже на фронті, вони намучаться з цими гвинтівками, які, побувавши в піску чи багнюці, переставатимуть стріляти, з люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки...”).

Розбомблена станція, спаплюжена вибухами квітуча земля Київщини, свіжі могили край шляху, розстріляна колгоспна череда — ці окремі деталі творять прелюдію до “знайомства” студбатівців із війною, увесь жах і страхіття якої вони осягнули тоді, коли з маршу потрапили під шквал вогню, коли “бризками мозку розлітаються інтелекти”. Олесь Гончар майстерно зображає героїзм і мужність одних, боягузтво і слабкодухість інших, бездарність і самодурство армійського керівництва, уособленням якого є в романі Дев’ятий. Письменник досить детально змальовує перші дні війни через спогади артилериста Решетняка про підступне вторгнення фашистів і абсолютну неготовність військ до його відсічі. Окремими штрихами зображає автор і помилки командування під час боїв на Київщині. Проте головну увагу він зосереджує на поетизації подвигу в ім’я Батьківщини, виявляючи найприкметніші, глибинні риси героїв у боях на Росі. Так, Богдан Колосовський, якого просто нудить від жахів війни, демонструє мужність і кмітливість у розвідці. Степура, вихований у хліборобській родині, здавалося, не міг пережити вигляду потолоченої пшениці, але знайшов у собі сили допомогти понівеченому Славику Лагутіну, своєму супернику.

Трагічне і героїчне в зображенні війни поєднуються і в оповіді Олеся Гончара про захист Запоріжжя. Для Богдана Колосовського це рідне місто, з яким пов’язано так багато дорогих серцю спогадів про дитинство, про несправедливо репресованого батька, тому він, хоч уже й пройшов крізь кровопролитні бої, особливо гостро сприймає все, що відбувається навколо. Це його рідна земля, це і земля його славних предків — запорожців, які ніколи не здавалися ворогу. Проте, незважаючи на жорстокий опір фашистам студбатівців, ополченців, робітників запорізьких заводів, продовжується пекуча дорога відступу і болю, а вимушена руйнація Дніпрогесу відрізає їм шлях до своїх. У “ночах оточенських” для Богдана Колосовського та його товаришів доля додає ще одне випробування — безводдям. У цих екстремальних навіть в умовах війни обставинах по-новому розкриваються характери героїв — Колумба, Духновича, Колосовського, який, подумки звертаючись до далекої коханої, ніби підсумовує все сказане письменником про перипетії літа 1941 року: “Сильні духом, пам’ятаєш ти такий вислів? Тоді ми трохи по-книжному уявляли собі таких людей, а за цей час скільки я бачив їх у дійсності, цілком реальних, бачу поруч себе і зараз. На танки ворожі вони кидались з горючими пляшками за Дніпром. Грудьми ставали на оборону Дніпрогесу, тримали рубежі, які, здавалось, нічим уже втримати не можна було. Але чи не найбільше ця сила духу людського відкривається мені ось тут, коли ми, одрізані від своїх у далекім оточенні, йдемо в степах під нічийним небом, не підвладні нікому, крім самих себе... Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях”.

Осмислення письменником народної трагедії сягає планетарних вимірів, що підкреслюється вже назвою твору. Протиставляючи такі поняття, як людина і зброя, війна і мир, Олесь Гончар і в численних авторських відступах, і в роздумах героїв (вони ж бо історики) міркує про те, чому виникає у людини потяг до самознищення, чому людство не враховує найжорстокіших уроків історії? Протиприродність війни, на думку автора, в тому, що на її кривавих дорогах гине юнь, інтелектуальний цвіт нації, майбутнє народу, калічаться долі сотень і тисяч людей.