Ліна Костенко

Мотиви війни в поезіях Л. Костенко (аналіз)

Чому Л. Костенко обрала назву для вірша “Пастораль XX сторіччя”? Адже, як відомо, жанр пасторалі, тобто ідилічної картини життя звичайної сільської людини у її гармонійних зв’язках із навколишнім світом опоетизованої природи, був поширений у XIV—XVIII століттях. Тому не можна не звернути уваги й на суттєве уточнення поетеси — пастораль саме XX століття. Уже в назві авторка акцентує на своєрідному парадоксі — антитезі заголовка твору і його змісту. Замість ідилії перед читачем розгортається, як спалах, несподіване, болюче, трагічне відлуння чи не найпекучішого лиха нашого століття — війни, яка не обминула жодну українську родину. Отже, у самій назві сконцентровано великої сили емоційний заряд і змістову напругу. Ідеться-бо справді про сільських пастушків Павла, Сашка, Степана, яким, за логікою життя, рости, мужніти, зустрічати світанки, стати справжніми господарями землі. Але цю узвичаєну, усталену, органічну, як сама природа, схему ламає війна, точніше, її далеке відлуння — залишена в полі граната. Скупими деталями епічної розповіді Л. Костенко змальовує жахливий епізод, починаючи з його кульмінаційної точки: убитих хлопчиків несуть із поля. А далі пояснення — коротке і страшне: “Розбирали гранату... їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття”. І як завершальний акорд цієї трагедії звучить розпачливий крик матері:

— Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю,
осміхалася шия з дитячих худеньких ключиць.

Трагізм змальованої Л. Костенко ситуації (а вражаючий драматизм несе в собі вже сам факт загибелі хлопчаків у повоєнний час) підсилюється яскравим ліричним началом вірша. Поетеса — не сторонній спостерігач, вона сама гостро переживає непоправність втрати, кожним нервом відчуває бездонний материнський відчай і тугу:

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.

У цих рядках — ціла гама почуттів: схвильованість, розпач, біль. Ставлення поетеси до хлопчаків — своїх ровесників — тепле, трохи іронічне: вони — “кирпаті сільські аргонавти, голуб’ята, анциболи”. У цій характеристиці тісно переплелися, здавалося би, несумісні поняття: голуб’ята — ще малі хлопчики, аргонавти — сміливі першовідкривачі, анциболи — задерикуваті, кмітливі, непосидючі. Оця непосидючість, цікавість і штовхнули їх розбирати гранату, страшне “покиддя війни”.

У фольклорному плані відтворює Л. Костенко картину нечуваної трагедії, такої типової для українського повоєнного села. Це і прихована антитеза: молодість — старість, життя — смерть, адже несли їх, убитих, діди, яким “не хотілось жить”, бо хіба ж нормально, що старі ховають молодих? Це й олюднення природи, яка теж сумує за хлопцями, за їхнім загубленим життям: коли убитих зносили, “навіть сонце упало ниць”, “а степам будуть груди пекти ті залишені в полі гранати”.

Найбільше горе — втрату дитини — переживають матері. Їхній відчай і біль поетеса передає через згадку про Аріадну. За давньогрецьким міфом, вона, дочка критського царя, допомогла вродливому афінському юнаку Тесею вибратися з лабіринтів напівлюдини-напівбика Мінотавра. Аріадна дала йому клубок ниток, який і вказав Тесею та його супутникам вихід. З того часу “ниткою Аріадни” називають рятівний засіб виходу з дуже скрутного становища. А чи може бути гірша ситуація, ніж та, в яку потрапили матері загиблих хлопців? Л. Костенко, згідно зі своїм задумом, трансформує міф, тому така безнадія і розпач звучать у рядках:

І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.

Епічність розповіді посилюється своєрідною інтонацією — розміреною, уповільненою, а також повторенням сполучників і, а, що нагадує ритмомелодику думи, особливо в останній строфі:

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте — мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.

Л. Костенко стверджує думку про вічний колообіг життя, незнищенність усього сущого, його оновлення, розвиток. Зв’язок часів і поколінь неможливо перервати.

Глибокий ліризм поезії зумовлений, можливо, й тим, що сама поетеса пережила лихоліття війни, тому вона має всі підстави говорити:

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні...
..................................
О, перший біль тих недитячих вражень,
Який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
Чи не німою зробиться душа?!

У поезії “Пастораль XX сторіччя” Л. Костенко справді зуміла сказати віршами про невимовне. І в цьому сенс її твору.

Думку про злочинність і неприродність війни виражено й у вірші “Тут обелісків ціла рота...” нечисленними художніми засобами, але виражено експресивно, сильно, щемливо, бо поетеса віднаходить камертон, який примушує звучати однаково душі тих, хто хоча б один раз бачив могили загиблих на війні з сумними колонками прізвищ, дат, інколи неповними, і відсутність повної інформації ще більше поглиблює жаль за скаліченими і поламаними долями. Саме спільність, однаковість, однозначність почуттів, якими охоплена лірична героїня і її сучасники, котрі або пережили жахи війни, або знають про них з історії, творить особливий настрій цього вірша. У ньому злито воєдино і пекучі спогади про пережите, і біль, викликаний спогляданням могильних плит військового кладовища:

Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!

У цих словах — весь трагізм ситуації: у пеклі боїв гинули молоді, повні сил, енергії, надій і сподівань, народжені для щастя, для кохання, для продовження роду. Поетеса досягає великої сили художньої експресивності, використовуючи досить поширений прийом — анафору, щоб передати щем і розпач від неможливості щось змінити, виправити перед обличчям смерті, переписати якісь епізоди життя по-новому:

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.

Використанням неозначених займенників Л. Костенко ніби об’єднує почуття і тих, хто загинув, і тих, хто залишився живим, ідеться-бо про всенародну трагедію. На цвинтарі лежать чиїсь діти, брати, батьки, а для ліричної героїні вони, хоч і не безіменні, але невідомі, проте — не чужі, близькі, вона і сьогодні всі болі й печалі тих рано обірваних життів сприймає як свої.

Авторка, відштовхуючись від конкретного факту, прямує до широких художніх узагальнень: про непомірну ціну сьогоднішнього мирного дня (метафора “обелісків ціла рота” підкреслює це особливо випукло), про безмежний борг живих перед мертвими, про життя, смерть і безсмертя.