Ліна Костенко

Маруся Чурай (аналіз)

Історичний, соціально-психологічний роман у віршах Л. Костенко “Маруся Чурай” критики назвали енциклопедією духовного життя України XVII століття. Твір уперше прийшов до читача в 1979 році, тобто писався у період вимушеної тривалої мовчанки поетеси між збірками “Мандрівки серця” та “Над берегами вічної ріки”. Варто згадати й те, що негативні внутрішні рецензії затримали вихід роману ще на кілька років. Лише після спеціальної ухвали Спілки письменників України твір побачив світ.

Про Марусю Чурай, дівчину з легенди, створено перекази, написано нариси, розвідки, художні твори. До осмислення феномену її життя і творчості зверталися Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Проте безперечним є те, що про цю постать історія не залишила нам жодного свідчення. Інша річ — легенда. Вона приписує Марусі авторство таких популярних пісень, як “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Засвіт встали козаченьки”, “Грицю, Грицю, до роботи”, усього їх понад двадцять. За легендою, дівчина мала чудовий голос, була працьовитою, доброю, щирою. Жила з матір’ю, бо батька — Гордія Чурая — спіткала смерть на полі бою (за іншими переказами — його страчено у Варшаві). Особливе місце в легенді відведено стосункам дівчини з вродливим козаком Грицьком Бобренком, який зрадив кохання, одружився з багатою. Маруся, щоб помститися, отруює хлопця настоєм із зілля. Відбувся суд, але дівчину не стратили, а помилували.

Ця легенда і стала сюжетною схемою роману Л. Костенко, яку можна розглядати в двох розгалуженнях: зображення контексту епохи, тобто широкого суспільно-політичного тла України XVII століття, і життя Марусі Чурай, історія її нещасливого кохання. Проте, використовуючи відомий сюжет, поетеса по-новому осмислює його. Це стосується трактування постаті головної героїні, зображення соціально-психологічної атмосфери епохи.

Для Л. Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати, бути щасливою у сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею, яка вбирає в себе радощі і болі простих людей, як свої. “Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа”. Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра, який розуміє високість її душі й незвичайний талант художника.

У зображенні головної героїні Л. Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Починається роман сценою суду, у якій виявляється ставлення інших героїв до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи драму зрадженого серця, мовчить, не говорить про те, що Гриць сам випив настій зілля, який вона приготувала для себе. Їй здається, що “нікому немає гірше в світі”, як їй, зрадженій у найсвітліших почуттях кохання. Дівчина шукає відповіді на болюче питання, чому Гриць покинув її, пішов свататись до Галі Вишняківни. Її прозріння ще більше посилює душевні муки: “Нерівня душ — це гірше, ніж майна!” Бо, справді, за своєю суттю Бобренко — лицемірний, непевний у поглядах, почуттях. Його суперечливий характер точно окреслив Яким Шибилист: “Від того кидавсь берега до того, любив достаток і любив пісні. Це, як скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані”. Та й сам Грицько вичерпно характеризує себе: “Любов любов’ю, а життя життям”.

Дівчині болить Грицева невірність, його роздвоєність, власна помилка в оцінці коханого:

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли це він змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?

Маруся не боїться страти, бо сама вершить свій власний суд — суд сумління. Тому й іде на прощу з Полтави до Київської лаври. І цей шлях стає прозрінням (другим), усвідомленням своєї причетності до долі народу. Мандри з дяком показали дівчині горе розтерзаної України і в минулому, і в сучасному. Маруся розуміє, що її особисте горе ніщо порівняно із всенародною трагедією: “Комусь на світі гірше, як тобі”. Душа дівчини, вразлива, чуйна, ніби вдруге народжується, оживає від дотику до страждань співвітчизників. Так під пером Л. Костенко правда життєва, відомий сюжет трансформується згідно з авторським задумом.

Твір нагадує строкату мозаїку людських доль, зокрема історичних осіб, змальованих у народнопоетичному дусі. Це полтавський полковник Мартин Пушкар, патріот і лицар рідної землі з розвиненим почуттям справедливості, людина порядна, чесна, смілива:

Ще не старий. І славу мав, і силу.
(Про нього потім думу іскладуть.
Мине сім літ — і голову цю сиву
Виговському на списі подадуть).

Це і Ярема Вишневецький, відступник і зрадник, кат свого народу, не прощений у віках. Згадуються в романі постаті Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка. Історичні події та особи, долі героїв, пейзажі творять неповторний образ рідного краю, який поглиблюється, узагальнюється через сприйняття Марусі: “...усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори”.

Характери героїв розкриваються у ставленні до таких основоположних понять людського буття, як любов і зрада. А з характерів, у свою чергу, виростає багата морально-етична проблематика роману: честь і безчестя, вірність і підлість, сміливість і боягузтво, духовність і міщанство. Вимірами цих понять-антиподів служать дві сім’ї — Чураїв і Вишняків:

У всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах —
і Чураївські голови на палях,
і Вишняківські голови на плечах.

Твір вирізняється і сильним сповідальним струменем, за історичним матеріалом, сюжетними перипетіями “прочитується” душевний стан авторки роману, який найперше проектується на постать легендарної піснетворки Марусі Чурай. Символічною є сцена суду, коли здійснюють розправу над народним співцем, не розуміючи, що судять власну душу і долю. Символічна і трагедія Марусі Чурай як митця: чому вона замовкла, чому після смерті Бобренка створила тільки дві пісні? Що стало причиною цього — втрата коханого? хвороба? самотність? горе народне? А чому в творчості Л. Костенко сталася вимушена мовчанка? Як художник залежить від історичних обставин? Як поєднати право людини на щастя і право митця на максималізм, на свободу слова?

Порушені поетесою питання актуальні й сьогодні. Л. Костенко розкриває багатство людських характерів, а через них — власні думки про людину і час, у якому та живе.