|
Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання — в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності й складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, вибухи емоцій, які супроводжують кохання. “Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав...” — це твердження В. Симоненка є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу коханої. Лише кількома штрихами-деталями він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: “лобик... упертий і смішний”, “біле волосся, сірі очі і каре пальто”, “під віями, як абажурами, блищить очей овал”, “губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі”, “милі, теплі руки”. Ще виразнішими у своїй емоційній напрузі є характеристики — означення, якими поет передає багатство внутрішнього світу коханої. Вона — “прозора й чиста”, “єдина, мила”, “прозора, мов ранкова тінь”. Підкреслювана поетом “прозорість” і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій за своєю довершеністю формі криються глибокі почуття. Показовою щодо цього є поезія “Мені здавалась пошлою й бридкою...”. Вона, порівняно з іншими інтимними віршами, написана у більш спокійно-розмисловому тоні, чому сприяють окремі сюжетні елементи. Юнаки розповідають про свої любовні втіхи і насолоди, з напускною бравадою, голосно й цинічно смакують еротичними плітками. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду — фізичну і моральну, так прозаїчно й точно це виражено словами:
В кімнаті тхнули прілі сигарети
І різав носа неприємний дух.
|
Брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю, сором’язливістю:
А мені ввижались білі ниви,
Знайомі образи витали наді мною,
І ти мені на плечі клала руки
І обпікала дотиком гарячим.
І я мовчав. Я не хотів про тебе
Розповісти завзятим брехунам,
Які б моє кохання осміяли.
|
У цьому контексті епітет “білий” символізує чистоту кохання, протиставляється бруду й цинізму і у вчинках, і в помислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.
Прикметною особливістю інтимної лірики В. Симоненка є її контрастність в образно-емоційному і в словесному ладі. Сила кохання, повінь почуттів (“я тебе заголубить, запестити хочу”) і передчуття чогось незвіданого, бентежного (“ти ще не торкалася губами вічних і прозорих таємниць”), біль розлуки й розчарування (“волочив я тебе в ореолі безгрішності крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій”), а на іншому полюсі — благальне вимолювання взаємності хоч на мить:
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
|
Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні — свята, радість — жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почуттів в інтерпретації В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які так вражаюче точно відтворюють сум’яття душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його велику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твердження від протилежного:
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
|
Або:
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
|
У них — велика таїна кохання. Поет, намагаючись розгадати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець, у вірші з присвятою чорнявій математичці з добрим гумором відкриває формулу: “Ікс плюс ігрек — це будеш ти”. Так від вимріяного, романтичного образу коханої (“я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилася маренням, видивом, сном...”) він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки-матері, жінки-продовжувачки роду людського, а значить, і всього сущого на землі:
...І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночності,
Що красою життя — материнством стає.
|
|
|
