Григір Тютюнник

Син приїхав (аналіз)

Осмислюючи реальне життя в усій його складності, Григір Тютюнник не шукав карколомних сюжетів, незвичайних героїв, а цікавився людською особистістю, її життєвою позицією, її духовним здоров’ям.

Оповідання “Син приїхав” починається із зав’язки — після трьох років відсутності у батьківському домі приїжджає в рідне село Ковбиші Павло Дзякун разом із дружиною і маленьким сином. Письменник, вірний своїй творчій настанові, лише кількома штрихами окреслює зовнішність героїв, натомість докладно описує “Москвича” тютюнового кольору: “...новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах... Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками”. Ця деталь дуже суттєва, бо вона відразу розкриває життєві пріоритети Павла, який понад усе цінує матеріальні блага: він мав “квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно”. Перелік цей символічний, бо характеризує споживацькі інтереси молодшого Дзякуна і, що цікаво, навіть жінка й син входять до цього ряду.

Справді, ціною наполегливої праці, постійних самообмежень Павло досяг певної ваги в суспільстві, зробив кар’єру. Проте письменник, досліджуючи болючу проблему міграції сільського населення, тривожиться тим, що втратив Дзякун-молодший за зовнішнім благополуччям та добробутом. Найперше — вмерла його душа, духовні запити. Григір Тютюнник через безліч штрихів і деталей майстерно розкриває ту пустку, в яку перетворилося серце цього чоловіка. Там виросли пиха, чванство, зверхність у становленні до колишніх односельців (не ховає машину на подвір’ї, а залишає на вулиці, щоб усі побачили), ігнорування родинних стосунків (три роки не провідував батьків, бо економив, збираючи гроші на “Москвича”; одружився без любові, без батьківського благословення; не відчуває потреби спілкування між своїми та жінчиними батьками), шкільних друзів (з ними немає про що говорити), християнських традицій (дитину не хрестили, а “кумів назвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку” — на першому місці вигідні люди, з якими варто породичатись), рідної мови (суржик так і сиплеться з вуст Павла: “будьте ввєрені”, “вивод”, “за встречу”, “наблюдаю”, “понаравляться”).

Григора Тютюнника тривожить таке явище, як “сільські городяни”. Письменник шукає причину моральної деградації декого з них і бачить її не лише в соціальних явищах (біографія Павла Дзякуна типова для радянських часів: школа-семирічка, армія, фабрично-заводське училище, робота на шахті), а й у психологічних підвалинах цього людського характеру, теж виплеканих тогочасною системою. Син — за моральними настановами — копія батька. Старий Дзякун радить Павлові: “Ти ж дивись там, з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з’їдять”. На що син відповідає: “У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге — подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться”. Це слова майстра, бригадира, керівника середньої ланки, який засвоїв закон вседозволеності й жорстокості, а не справжньої вимогливості. Влучно характеризує сина мати: “Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого послухає”. Тогочасну кон’юнктуру Павло розпізнав добре: працюй на свій добробут, греби під себе, але мовчи, догоджай начальству.

Справжнє, колишнє єство сільського парубійка на мить розкривається на рибалці, у звичній, природній для нього обстановці. Але і в цьому епізоді письменник знаходить деталь, яка підкреслює метаморфози, що сталися з батьком і сином: старий Дзякун не може пережити, що Павло перевдягнувся у старий одяг для рибалки (“Никифорові аж прикро стало від того синового вигляду: наче перекинувся із пана в попихачі...”). Справжнє обличчя Павла, його добра вдача виявляються і в сцені запросин у гості директора школи, хоча честі бути привезеними на “Москвичі” удостоїлися не близькі родичі, а лише “потрібні” люди, лісник, наприклад.

Щоб повніше змалювати внутрішній світ героїв, письменник використовує вдалу знахідку — батько коментує подумки “справжність” намірів сина, прихованих за нейтральними фразами. Так, Павло висловлює думку про небажання родичатись із жінчиними батьками, а Никифор роз’яснює це так: “...ай розумний, шеймин хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад!.. А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом”. Коли син відмовляється рибалити з кимось із товаришів, батько коментує зразу ж: “...й тут правда, на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба”.

Зиск, вигода — життєві правила і батька, і сина. Як не гордиться Дзякун Павлом, але не зупиняє нападок Лободи на сина, бо лісник уже пообіцяв “вільху на шалівку”. Уміння “терпіти потрібних людей” опанували обоє.

Кульмінацією оповідання в змалюванні міщанської поведінки, стилю життя є фінальна сцена “гулянки”, яка не вдалася. У ній безліч іронічних деталей: коньяк стоїть лише перед директором школи, старий учитель, підвипивши, повторює: “Павлуша-золото”; а в той же час ображений Лобода каже про молодшого Дзякуна: “...Руде, скупе, витрішкувате.... А тепер диви: пан...”.

Сам письменник стоїть на нейтральній позиції, він прямо і не засуджує своїх героїв, і не глузує з них. У тексті знаходимо єдиний оціночний штрих у авторській мові (стосується Павла): “...дивився своїми малорухливими риб’ячими очима”.

Найстрашніше те, що свого переродження, свого становища як раба грошей і речей самі герої не помічають. Втративши духовні, національні орієнтири, вони не можуть протистояти власній деградації.