Реклама на сайте Связаться с нами
Українська література. Аналіз творів

Василь Стус

За літописом Самовидця (аналіз)

На главную
Українська література. Аналіз творів

В українській історії другої половини XVII ст. — трагічна доба Руїни, національної катастрофи, відгомін якої вчувався ще довгі роки. Її осмислення знаходимо в “Літописі Самовидця” — відомій історичній і літературній пам’ятці часів козацтва. Ця анонімна праця дала поштовх для В. Стуса, щоб емоційно-метафорично висловити власне розуміння давніх подій. Змальована ним картина національного занепаду нагадує апокаліптичні видива такої сили, що змінюють навіть правічну світобудову: сонце, цей символ життя, відчуває неминучу смерть, як кінь навіжений; навіть божа сполотніло від страху, породженого кровопролиттям і руйнуванням. Яка ж причина трагедії? В. Стус бачить її у зраді національних, державотворчих інтересів, егоїзмі і користолюбстві “скажених синів”:


...той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Тогочасні національні провідники орієнтувалися не на власний народ, а на сусідів-чужоземців. У результаті цього Україну охопили братовбивчі війни, які знищували її зсередини, а зовнішні вороги поглиблювали цю катастрофічну ситуацію:

Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

Метонімічний епітет “тонкоголосий” дуже промовистий — бранцями часто ставали найменш захищені жінки, діти, які, потрапивши в полон, зазнавали нелюдських принижень і страждань. Із жіночим началом асоціюється і Україна: “З руїни вже матір не встане — розкинула руки в рову”. Мати-жінка і мати-Україна проклинають зрадливих “скажених синів”, які перетворили рідний край на “пекло запекле”, на “райський рай страшний” (епітети-тавтології, епітет-оксиморон посилюють зримість намальованої поетом картини національного лиха). Проте матір завжди залишається ненькою, у серці якої живе і тепліє любов навіть до осоружних дітей: “...бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові...”. Може, оця любов-ненависть, материнське всепрощення і молитва колись зупинять руйнацію нації, і в майбутньому “наш дуб предковічний” (у фольклорі це символ міці, сили, життєздатності) зазеленіє, відродиться, хоч поки він “убрався сухим порохном”, тобто усихає, відмирає, як і Україна.

Яскраві зорові метафори, епітети, гнівні шевченківські інтонації, народнопісенні образи надають поезії “згущеності” думки, емоційності у пошуках В. Стусом історичної правди.