Жовківський іконостас Івана Рутковича

Православний іконопис на західних землях України розвивався паралельно з католицьким. До кінця XVI ст. у Львові православні й католицькі живописці об’єднувалися в єдині малярські цехи, оздоблюючи церкви і костьоли. Однак образи святих у цих соборах були написані в різних іконографічних і стилістичних традиціях. Східна православна церква вимагала від живописців дотримання вироблених у візантійській іконографії канонів, бо кожна нова ікона мала відтворювати єдино достовірний “первообраз”. Багато православних ікон, які привозили з Московії, Молдови, Валахії та Балкан, давали українським майстрам нові зразки для наслідування. Цим творам притаманні емоційна виразність силуетів, лінійних і колірних ритмів, що зберігалися в українському іконописі навіть тоді, коли він поступово відходив від візантійських канонів.

Жовква — невелике місто поблизу Львова, резиденція польського короля Яна Собеського — у 1650—1680-х pp. була впливовим художнім центром Західної України. Тут на замовлення місцевих міщанських і сільських громад працювали українські митці, а на замовлення королівської родини — такі відомі західноєвропейські майстри, як Альтамонте, Кестлер, Шлютер та інші. Перші, творчо засвоївши кращі надбання західноєвропейського мистецтва й культури, спромоглися зберегти свою самобутність і всі художні засади, вироблені в попередні роки у львівському малярському середовищі. Українські живописці Львова і Жовкви, на відміну від митців східних земель України, підписували ікони, вважаючи себе рівними зі своїми замовниками — поважними й заможними міщанами. Крім того, навчаючись мистецтва живопису в Західній Європі, вони призвичаювалися до того, що художники там стояли набагато вище, ніж представники інших ремісничих цехів.

Жовківську школу художників очолював Іван Рутковим — український живописець, світська людина, життєлюб. Його вдача поєднувала поривчастий темперамент із міщанським прагматизмом, що блискуче виявлено в іконописних дошках. Близько 1667—1708 pp. він жив і працював у Жовкві, Варшаві. Як і Й. Кондзелевич, І. Руткович працював над створенням іконостасів, кілька з яких збереглося до наших днів. Стилістика їх живопису дає змогу поділити творчість майстра на два періоди. До першого належать іконостаси в селах Волиці-Деревлянській, Потеличі та Волі-Висоцькій у Львівській області, до другого — іконостас у місті Жовкві.

Що ж являв собою український іконостас, де і коли він уперше виник? Перші дерев’яні триярусні іконостаси з’явилися в українських церквах наприкінці XIV ст. Їхній появі значною мірою сприяло те, що на теренах нашої держави будували здебільшого дерев’яні церкви, стіни яких було досить важко розписувати. Тому живописна історія Царства Божого і спасіння людства від початку світу до його кінця була зосереджена у центральній частині храму — іконній стіні. Іконостас підкреслював сакрально-художнє значення іконопису, ставши одним з активних елементів священнодійства Божественної літургії.

Канонічну правильність і строгість вітчизняного іконостаса відзначав Павло Алеппський, подорожуючи Україною в середині XVII ст. У цей період він був складною образно-символічною системою, виразником багатозначної літургійної символіки. Процес походження іконостаса від візантійської передвівтарної перегородки пов’язують із поступовим розростанням іконного оздоблення від однієї ікони над царськими вратами до суцільної стіни у кілька десятків ікон.

Поступово іконостас із трирядного перетворюється на п’яти-, восьми- і навіть дев’ятирядний. На початку XVII ст. це своєрідна архітектурна споруда, виконана із застосуванням ордерної системи і дерев’яного різьбленого декору. Головними в іконостасі є верхній — пророчий, другий — апостольський, третій — святковий, четвертий — намісний і п’ятий — цокольний яруси. У середині й другій половині XVII ст. з’явилися “страсті” і “кольоровий цикл”, а нижній, цокольний ряд доповнено намісними образами. Відповідно до розмірів іконостаса змінювалося й архітектурне планування православної церкви. Так, восьмиярусний іконостас із Жовкви був вільно розміщений у трохи збільшеному передвівтарному просторі собору.

У XVII ст. сталися значні зміни в традиційній іконографії українського іконостаса. Цим зрушенням сприяла і насичена пошуками нової тематики й збагачення канонічних композицій творчість І. Рутковича. Вперше до іконостаса введено серію нових зображень, які, незважаючи на свій релігійний зміст, іконографічно були поза обов’язковою іконописною традицією. У багатофігурних євангельських сюжетах, вирішених у принципах світської картини, які розміщувалися під святковим рядом (“Жони-мироносиці”, “Бесіда з самаритянкою”, “Явлення Христа Петрові Александрійському”), є композиції, побудовані за законами лінійної перспективи, які розгортаються на тлі старанно написаних пейзажів.

Ліризмом і романтичним настроєм пронизані й традиційно суворі та аскетичні зображення “Архангела Михаїла” і “Мельхіседека” на дияконських вратах іконостаса у селі Волиці-Деревлянській (1680—1682 pp.).

В іконах з’являються соціально конкретні, життєві образи, написані нібито з натури. Неперевершеними портретами є постаті донаторів у “Деісусі” з Потелича (1683 p.), де сухорляве, із живим поглядом обличчя чоловіка контрастує з гарним, сповненим спокою й гідності, обличчям його дружини.

У кращому творі художника — жовківському іконостасі (1697—1699 pp.) виявилася блискуча майстерність І. Рутковича. Тут він постає як першорядний колорист реалістичного спрямування. Монументальний іконостасний комплекс, що зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, дійшов до нас у фрагментах під назвою скварявського, бо колись був переданий до церкви села Скваряви. Наприкінці XVII ст. він вражав сучасників величчю монументально-декоративної композиції, яка складалася з восьми ярусів ікон різних форматів, що увінчувалися розкішним великим розп’яттям, по боках якого були написані сцени “страстей”. Цей іконостас, в архітектурних формах і декоративному різьбленні якого ще превалює ренесансна рівновага і спокій, був важливою перехідною ланкою від ренесансу до бароко в українському малярстві.

Традиційні релігійні сюжети художник трактував у побутовому, майже світському плані, органічно передав в іконах свої життєві й художні враження. Події деяких євангельських сюжетів (наприклад, у іконі “Богоявлення”) розгортаються на тлі краєвидів, що й досі можна побачити на околицях Жовкви. Постаті й вирази облич його апостолів і пророків мають індивідуальні, реалістичні риси. Можливо, це портрети замовників і друзів художника, увічнені в образах святих.

Шедевром І. Рутковича є “Архангел Михаїл” із дияконських врат жовківського іконостаса. В другій половині XVII ст. цей образ утілює ідею справедливої винагороди за добро. В його руках — меч і терези, на яких він важить людські діяння. З цим культом в Україні пов’язані й певні патріотичні уявлення, оскільки він був “охоронцем усіх християн і особливим узброїтелем православних царів і князів супроти варварів”.

Образ архангела вражає своєю шляхетністю, аристократизмом і грацією. Він постає перед глядачем прекрасним і грізним, сповненим сили й відваги юнаком. Вишуканий силует постаті Михаїла майстерно вписаний у подовжений формат дошки, тло якої вкрито традиційним золотим рослинним орнаментом. Зеленкуваті шолом і панцир, декоровані тоненькими ремінцями і мініатюрними голівками левів, контрастують із червоним сяйвом перев’язі через плече і плаща, який ефектними драпіруваннями оповиває постать. Манера письма споріднює цей твір із кращими зразками польського світського портретного живопису другої половини XVII ст. Витончені риси обличчя нагадують кращі портрети старших синів Яна Собеського — Якуба й Олександра-Бенедикта, які міг бачити художник під час свого перебування у Варшаві, коли він, імовірно, виконував якісь замовлення у королівській резиденції. У цьому реалістичному й ліричному образі немає нічого спільного з колишнім суворим карателем демонських сил в українському іконописі початку XVII ст.

Проте в постаті архангела Михаїла відчуваються і деякі готичні мотиви, які споріднюють його з іконописом і мініатюрами цього стилю. Як і будівельники дерев’яних українських церков цього періоду, Руткович підсвідомо наслідує його витягнуті форми.

В апостольському ряду бачимо чудові ікони “рівноапостольних” святих — римського імператора Константина і київського князя Володимира, написаних у побутово-реалістичній манері. Їм притаманні риси звичайних людей, сповнених великого життєвого досвіду. Це більше нагадує узагальнені образи міщан-братчиків, ніж святих-небожителів. Вибір святих і їхні типажі є переконливим свідченням патріотичних настроїв художника, котрий пов’язував загальноцерковну християнську історію з історією українського народу.

Як і в ранній період своєї творчості, Руткович особливу увагу звертає на дрібні зображення “п’ятидесятичного циклу”, максимально наближені до світських картин. Євангельські сюжети розгортаються на тлі ліричних краєвидів, поступово перетворюючись на живі побутові сцени (“Втеча до Єгипту”, “Дорога до Емаусу” тощо).

Руткович був неперевершеним колористом, котрий створював вражаючі за реалізмом декоративно-монументальні композиції. Добре обізнаний із кращими зразками української й західноєвропейської гравюри, він брав їх як іконографічну основу для написання цілком самобутніх за стилем і колоритом ікон. Використовуючи досить обмежену кількість улюблених кольорів (вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений) і м’які лесування олійними фарбами, Руткович малював ікони, які наче випромінюють сонячне світло, нагадуючи дорогоцінні перегородчасті емалі часів княжої Русі. Гармонійне зіставлення теплих відтінків червоних кольорів у його іконописних образах перетворюється на величну і життєрадісну живописну симфонію. Яскраві відблиски надають тканинам фактури оксамиту й атласу, а сповненим внутрішньої й зовнішньої краси персонажам — якоїсь таємничої темпераментності. Водночас техніка живопису темперними фарбами по левкасу і застосування різких відблисків на насичених кольором площинах зближують цього художника з іконописцями більш раннього часу.

Жовківський іконостас І. Рутковича — яскраве висловлення традицій галицького іконопису XVII ст. У цей час він був значною мірою підпорядкований естетичним світовідчуттям міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом і життєстверджуючим сприйманням навколишнього світу. Добре знаючи й засвоюючи кращі досягнення західноєвропейського мистецтва, Руткович, як і інші представники львівського релігійного живопису, створив іконописні композиції, насичені національним колоритом і самобутністю.