Козацькі літописи

Реферат

Грабянка не стільки зупиняється на подробицях військових подій, скільки говорить про їх наслідки, дає їм оцінки, характеризує військові здібності обох воюючих сторін тощо.

Письменник виявив своє розуміння колоніальної політики панської Польщі, яке в основному не розходилося з народним. В оповіданні «Чесо ради воста Хмелницкій на поляков» автор показує варварство польської шляхти на Україні. Страшна розповідь про безчинства польської шляхти на українських землях передана у формі народного переказу: «Иметь ли кто зверя? кожу дай пану; иметь ли рибу? дай урочную дань оттуда на пана... Аще же когда случится на козака вина и малая, то таковими муками их казняху, яко ниже погане такових смишляху мученій, и тако, в казнях сих проливающе излишь меру, неверных превосхождаху мучителством... Детей в котлах варяху, женам сосци древіем изгнетаху и иная неисповедимая творяху біди...».

Грабянка співчуває і лихові польського трудового народу. Сповнені співчуття і жалю його слова: «...их (поляків) спровадивши бедніє жони более во веки не увидели, для чего в Полще вдов и сирот и пустих домов без числа бисть, понеже трупіем на милю поле услася».

З тексту твору Грабянки виразно видно, що за манерою зображення подій літопис поділяється на дві частини: художню, в якій змальовуються події вітчизняної війни 1648—1654 pp., і документальну — про повоєнні часи на Україні. Помітно, що більшість літописних творів цього періоду мають аналогічний поділ. Він, очевидно, зумовлений тим, що визвольна війна широко відбилась у народнопоетичній творчості і була важливим джерелом для художнього, образного осмислення і відтворення епохальних подій.

Починаючи приблизно з 1664 p., виклад подій у літописі ведеться строго хронологічно, описуються вони досить стисло, часто похапцем. Мабуть, Грабянка мав на увазі хоч поверхово розповісти про ті події, які мали місце на Україні в другій половині XVII ст., після смерті Хмельницького.

У науковій літературі тривалий час дискутувалось питання — чи був полковник Григорій Грабянка автором відомого твору. До єдиної думки вчені не дійшли. Одне є правомірним, що автором літопису була людина, життя якої мало чим відрізнялося від життя простого козацтва, всього українського народу. Природніше гадати, що автором цієї військової повісті був якийсь військовий писар, виходець із числа біднішої частини студентства Києво-Могилянської колегії, який не поривав зв'язків з трудовим народом, нижчим козацтвом, був патріотом рідної землі та добре знав українську народнопоетичну творчість.

Серед літописної літератури XVII—XVIII ст. чільне місце посідає твір Самійла Васильовича Величка «Летопись событій в Юго-Западной Россіи в XVII-м веке». Літопис складається з чотирьох томів. Перший том має назву «Сказаніє о войне козацкой з полякамі, чрез Зеновія Богдана Хмелніцкого гетмана войск Запорожскіх в осмі летех точівшойся...». Другий і третій мають заголовки «Повествованія летописная о малоросійских і оных отчасти поведеніях, собранная и зде описанная». У четвертому томі вміщені додатки. Літопис був написаний в с. Жуках Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р.

Величко, як він сам пише, «негдись» був канцеляристом запорізького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648—1654 pp. Людина освічена, не без літературного хисту, Величко зацікавлюється різними нотатками історичного характеру, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в 1648—1654 pp.

Твір Величка Після його опублікування Погодіним у 1840 р. став предметом уважного вивчення українськими письменниками та істориками. Т. Г. Шевченко, ознайомившись із літописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допомогли поетові певною мірою розібратись у складних подіях історії України середини та другої половини XVII ст.

Величко, як і Грабянка, прагнув відтворити боротьбу українського народу за свої національні права, які виражалися в обстоюванні своєї волі від зазіхань польської шляхти і татаро-турецьких орд. Величко виступив не лише як історик, а насамперед як письменник. Його твір — це велика історична повість, що складається з низки оповідань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам Величко наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказаніє», велика життєва легенда про героїчне минуле багатостраждального українського народу.

Створити правдиву розповідь про героїку минулого було справою нелегкою. В іноземних істориків, зокрема польських, не було об'єктивної характеристики боротьби українського народу проти загарбників, а, навпаки, панувала фальсифікація. Це добре розумів Величко. З приводу цього він писав, що не знає, «хто з тих гисториков (іноземних) истинствует, а хто от правди рознствует».

Величко вперше в українській літературі та історії визначає поняття «Україна» і «український народ», подаючи ці категорії як територіально і національно усталені. Він визначає народ як єдине суспільство з його класами і станами, а в боротьбі за волю основне місце відводить простому люду. Нарешті, Величко прагне розкрити зміст стосунків між гетьманом і козацькою старшиною та між старшиною і простим народом.

Буквально з перших сторінок Величко викладає свої думки на грунті народних переказів та легенд. Він наводить тут оповідь про службу Хмельницького у Потоцького конюшим, широко передає народний переказ про викрадення Хмельницьким листів у Барабаша. Фольклорні оповідання, художньо опрацьовані, письменник майстерно вплітає в текст твору.

Розповідь про війну 1648—1654 pp. Величко розпочинає описом знаків, які, за твердженням народу, з'явились напередодні війни на небі. Ті знаки, пише автор, були «великое над звичай, в день пятка страстного, слонца измененіе и затменіе; второй потом — комета, от давніх лет невиданная, являлася на небе по заходе слонца, чрез дней дванадцать; третій — саранча великая негдесь уродившись и нашедши... все трави и збожа в ней позьедала и винищила». Письменник сам береться за тлумачення цих знаків: затемнення сонця — ясновельможне панство потемнішає «славою скоропреходящою и яко дим от лица ветра ищезающею, ищезнути и в перст вселитися», мітла — вороги будуть покарані за антинародні вчинки; сарана — це нашестя орди, яка разом з Хмельницьким принесе Польщі розорення.

З широким художнім розмахом малює Величко першу звитяжну битву козаків з польською шляхтою. Він детально зупиняється на описах підготовки українських воїнів до бою, реалістично відтворює хід битви. Ось що чекало на польське військо під Жовтими Водами: «наконец всех поляков Хмелницкого оружіе разорило, и едним з них там же на Жолтой Воде жити и гнити повелено, а другим правую стезю до Криму показало, от якого погрому не десятка человека поляков не спаслося». Величко прагне прославити військову міць козацтва, геній Хмельницького-полководця, показати незламну волю українського народу, його віру в перемогу.

У перемозі українського війська над польською шляхтою письменник вбачає не випадковість, а закономірність: повстав весь народ. У творі зображено подвиг трудящих мас, окремих її представників. Так, безіменний патріот-проводир завів польські війська в яри та кручі, звідки вони, спускаючись, попадали в невилазну багнюку.